Книга “Варфоломій І: 30 років Патріаршого служіння в контексті України” розкриває перед читачем бачення Його Всесвятості питання української автокефалії та церковного розділення. Видання у хронологічному порядку подає його думки щодо шляхів вирішення цього важкого питання. У книзі згадується, що практично відразу від виникнення цієї болючої рани на тілі Церкви, Вселенський Патріарх Варфоломій прагнув її найшвидшого зцілення.
Із представлених документів стає зрозумілим, що позиція Патріарха Варфоломія базувалась на тому, що Україна має повне право мати Помісну незалежну Церкву. Зокрема, про це повідомляє доповідна записка дипломатичного корпусу, в якій говориться, що під час однієї із зустрічей Патріарх висловив перконання, що «незалежна Україна повинна і обов’язково буде мати свою незалежну Церкву». Для отримання автокефального статусу необхідно було вирішити питання церковного розділення в Україні.
В іншій доповідній, в якій подано інформацію про переговори віце-прем’єр-міністра України М.Г. Жулинського з Вселенським Патріархом Варфоломієм, зазначається, що під час зустрічі Його Всесвятість заявив: «Вселенський Патріархат, як “материнська Церква” однозначно зацікавлений в якнайшвидшому отриманні українським православ’ям канонічної автокефалії».
Тоді ж Патріарх наголосив, що «таку автокефалію може дати, за його словами, тільки “материнська” Церква – Вселенський Патріархат; Московський Патріархат такого права не має». В якості аргументу Патріарх Варфоломій нагадав «що в 1970 році Московський Патріархат дав автокефалію Американській Церкві, але Константинополь і багато інших Церков згаданої автокефалії не визнали».
Стосовно шляху дарування церковної незалежності, то «Патріарх заявив, що бачить можливість дарування автокефалії тільки канонічним шляхом, відповідно до встановлених канонами Православної Церкви». Він також наголосив, «на необхідності вирішення цього питання крок за кроком, мирним шляхом-шляхом переговорів з Московським Патріархатом, уникаючи конфлікту з ним». «Умовою дарування автокефалії Варфоломій бачить в об’єднанні всіх трьох течій в українському православ’ї. На питання І. Р. Юхновського, чи можливо дарування автокефалії частині Українського православ’я: а саме об’єднаній в одну конфесію УПЦ-КП і УАПЦ, Варфоломій дав негативну відповідь. За його словами, окремо будь-якої з конфесій УПЦ-КП, УПЦ-МП, УАПЦ, або, наприклад, конфесії об’єднаної в результаті УПЦ-КП і УАПЦ автокефалія дарована не буде», – йдеться в документі.
Окрім цього Патріарх пояснив, що «він розуміє, що Московський Патріархат не бажає автокефалії українського православ’я, проте він не бачить іншого шляху, крім ведення переговорів з Московським Патріархатом з цього питання». На його переконання, «якщо три українські православні конфесії домовляться про об’єднання, то Москва не матиме іншого виходу, як дати згоду на дарування об’єднаної Української Православної Церкви автокефалії». Тому головною умовою задля отримання автокефалії було об’єднання українського православ’я.
З цього документа стає зрозумілим, що Патріарх вже на той час був добре обізнаний у цьому непростому питанні, тому він підкреслював, що «це питання є настільки тонким і делікатним, що висунення будь-якої з конфесій хоч якихось умов унеможливить об’єднання. Якщо одна з гілок заявить, що піде на об’єднання тільки у тому випадку, якщо з її єпископату буде обраний Предстоятель об’єднаної Церкви (наприклад, Філарет чи Володимир), то інша або дві інших конфесій відмовляться від об’єднання. Вселенський Патріарх чітко заявив, що “зараз не час для з’ясування, хто буде першим”».
На думку Його Всесвятісті, однією із важливих умов самого об’єднання є зняття «питання про невизнання однією конфесією “неканонічності” інших конфесій. Автоматично мова буде йти щодо однієї Церкви, в якій всі, хто до неї належить, будуть канонічними, зокрема, канонічними будуть єпископи всіх трьох колишніх конфесій (тобто всі єпископи)».
Ще двадцять років тому Патріарх вбачав, що наступним кроком після об’єднання є проведення Собору та обрання Предстоятеля. Після цього «отримання об’єднаної Церквою автокефалії, яку Вселенський Патріарх, за його словами, дарує своїм Актом відразу після створення єдиної православної Церкви».
Цікавою деталлю цієї доповідної є вказівка про те, що «митрополит Мелітон в зв’язку з цим повідомив, що Вселенський Патріархат має “таємний” список єпископів УПЦ-МП, згідно з яким 70 відсотків єпископів УПЦ-МП підтримують незалежність Української Православної Церкви від Московського Патріархату».
У тому самому документі зазначалось, що Патріарх був переконаний в тому, що «Україна, як держава з 50-мільйонним населенням має право на єдину Автокефальну Православну Церкву». Про це Патріарх заявив під час на переговорах між Константинополем та Москвою.
Стосовно самих переговорів Патріарх відзначив, що «вперше офіційно за переговорним столом згадане питання було порушено перед Московським Патріархатом в ході переговорів двох Патріархатів в кінці березня 2000 року в Цюріху з питання Естонської Православної Церкви». Під час цієї зустрічі було домовлено про зустріч «з питання українського православ’я за участю представників шести сторін: Вселенського Патріархату, Московського Патріархату, трьох українських конфесій та уряду України», що була запланована на липень 2000 року. Перед цією зустріччю планувалась ще одна робоча зустріч представників Вселенської Патріархії, Церкви Росії, та УПЦ МП.
«На завершення переговорів Вселенський Патріарх заявив, що він твердо дотримується позиції, що Україна повинна мати єдину Автокефальну Православну Церкву та в той же час автокефалію українське православ’я має отримати відповідно до канонічного права», – йдеться в документі.
Для реалізації озвученого плану Константинополь створив низку спільних комісій за участі представників Московської Патріархії, усіх гілок українського православ’я та державної влади. Зокрема, над цим працювали комісії у 2000-х роках. Проте вони нічим не допомогли і до того складній ситуації, яка того ж року ще більше загострилась. Головною причиною поразки роботи комісій була позиція Московського Патріархату, що завжди намагався або загальмувати цей процес, або взагалі його зірвати.
Однією із причин загострення став ювілейний «собор» єпископату УПЦ МП, який відбувся 28 липня 2000 року в Києво-Печерській лаврі. Тоді ієрархи прийняли звернення до президента, Московського Патріарха Алексія та Його Всесвятості, від якого вимагали не втручатись у їх справи. На їх думку, «розкол в Україні може бути подоланий тільки зусиллями зсередини. Це дійсно є внутрішньою справою Української Православної Церкви, адже переважна більшість осіб, які пішли в розкол, – це порушники церковної дисципліни».
Звернення було складене в настільки обурливому тоні, що Патріарх Варфоломій дав невідкладну відповідь на нього. Примітно, що вона була надіслана Московському Патріарху Алексію ІІ, якого Його Всесвятість просив передати цього листа безпосередньо Митрополиту Володимиру. Такий жест свідчив, що Патріарх Варфоломій на той час визнавав владику Володимира не Предстоятелем незалежної Церкви, а лише єпископом Російської Церкви. Сам же Митрополит Володимир іменується у листі «Преосвященний Митрополит Київський».
Також у листі Патріарх Варфоломій підкреслив, що «зібрання єпископів у лаврі є саме зібранням, а не Собором чи Синодом», бо він не визнає за УПЦ МП статус Церкви, а вважає їх лише сукупністю єпархій Московського Патріархату в Україні.
В листі ясно сказано, що проблема церковного розділення в Україні триває від початку ХХ-го століття тобто майже дев’яносто років, і вона «не тільки не вилікувалася спробами церковного керівництва цього стражденного народу, але останніми днями ще більше розповсюдилася та й далі розповсюджується в такий спосіб, що Православна Церква стала загалом предметом насмішок і збиткування, не маючи змоги забезпечити свою єдність, а також спільноту між своїми членами».
Окремо Патріарх Варфоломій зазначив, що «прикре розділення українського народу на теренах Української держави залишається проблемою, яка не занайшла свого вирішення ні державою, ні місцевим церковним керівництвом ось уже протягом майже дев’яти десятиліть. Отже настав час, щоби посередником у вирішенні цієї проблеми стала вся Церква».
Він пояснив Митрополиту Володимиру та іншим єпископам і суть домовленостей між представниками Константинополя та Москви «про спільну співпрацю між собою, а також з православними в Україні, щоби знайти спосіб припинення схизми та здобуття такої жаданої єдності православного народу Божого в Україні».
Сутність же листа полягала в тому, що Вселенський Патріарх викривав позицію єпископату МП в Україні як противну настановам Спасителя, а не на бажанні добра Церкві. Патріарх вказував на той факт, що за стільки років самі єпископи МП для єдності нічого плідного не зробили. А коли Вселенський Патріархат, як Матір-Церква починає щось робити – вони цьому противляться і протестують. Тому Патріарх і пише, що «у нових розколах та зіткненнях будуть винні самі вони, бо не приймають як благо внесок своїх братів з Константинополя і Москви, хоча самі ось понад дев’яносто років не можуть досягти об’єднання розколів».
Окремо ж варто відзначити, що усі кроки і дії Вселенського Престолу і, зокрема, Патріарха Варфломія ґрунтувались на церковних канонах, з глибоким вивченням історичного досвіду двох Церков. Над цими працювали поважні богослови та дослідники. Їх розвідки уважно заслуховувались на засіданнях Священного Синоду Константинопольського Патріархату.
Так, за словами митрополита Елпідофора, перед візитом Патріарха Варфоломія до Києва у 2008 році на Синоді виступивли два професори канонічного права: митрополит Тирольський і Серендіу Пантелеймон (Родопулос) та Власіу Фіда. У своїй доповіді він акцентував увагу синодалів на порушенні Московським Патріархатом умов акту 1686 року, яким, нібито, Київська Митропололія була передана Москві.
Митрополит Пантелеймон детально вивчив цей документ, яким надавалось лише право висвячувати Київського митрополита Московському Патріарху. Під час слухання на Синоді, він відзначив, що під час ухвалення цього рішення Вселенським Патріархом було висунуто одну із головних вимог: «Коли митрополит Київський здійснює Божественне Таїнство (тобто Божественну літургію) у цій єпархії, згадуватиме перш за все поважне ім’я Святійшого Вселенського Патріарха, так як від нього йде добро, що розходиться по всьому світу, і він є джерелом усього…».
Він ще раз довів, що «Київська митрополія не передавалась Московському Патріарху шляхом Патріаршого і Синодального рішення, а надавався лише дозвіл Московському Патріарху хіротонізувати обраного місцевого митрополита і за умови, що перш за все поминатиметься Вселенський Патріарх, що показує залежність».
Професор також відзначив, що «дозвіл на хіротонію надавався на основі звернення російських царів Івана, Петра і Софії Олексіївни, а тому його скасування відбудеться на основі звернення Президента вже незалежної від Росії держави України».
Таким чином можна побачити, що на стороні Константинополя були канони та історія, утім Патріарх Варфоломій намагався все-таки вирішити це питання мирним шляхом, без конфлікту з РПЦ. Тому це питання також обговорювалось під час зустрічі у Києво-Печерській лаврі Патріарха Варфоломія та очільника РПЦ Патріарха Алексія ІІ.
Під час аудієнції Патріарх Варфоломій наголосив, що Вселенський Патріархат, як Мати-Церква зі стурбованістю і сумом спостерігав за розколом в Україні, який продовжувався, і бажав його якнайшвидшого зцілення.
Також Його Всесвятість нагадав Московському Патріарху, що він багаторазово просив РПЦ продовжити перервані з ініціативи останнього двосторонні перемовини щодо українського питання, відправити свою делегацію до Фанару для обговорення української проблеми, але відповідь була негативною.
Взагалі варто відзначити, що питання України не сходило з порядку денного Константинополя. Активна фаза його вирішення відбулась після подій 2014 року і заяв Московського Патріарха Кирила про те, що РПЦ ніколи не відпустить Українську Церкву. Після чого на Фанарі вирішили бульше не затягувати із вирішенням цієї проблеми.
Таким чином підсумовуючи усе вище викладене варто відзначити декілька важливих аспектів:
•Вселенський Патріарх ніколи не заперечував право України мати свою незалежну Церкву, а навпаки усіляко підтверджував цей тезис;
•Українське церковне питання було ретельно вивчено високоосвіченими богословами Константинопольського Патріархату;
•Константинополь давав усі можливості РПЦ мирно врегулювати цей конфлікт;
•Константинополь діяв у суворій відповідності до православних канонів, з урахуванням історичного досвіду відносин двох Церков.
