Блаженніший Митрополите Київський і всієї України, кір Епіфаніє, Високопреосвященні та Преосвященні брати Архієреї, Благословенний Народе України,
Славу, хвалу та вдячність підносимо, поклоняючись Богу нашому у Трійці, який удостоїв нас честі відвідати благословенну багатостраждальну країну Україну, духовну кýпіль Русі, уславлений Київ, де Святий Князь Володимир заклав незрушний твердий фундамент Віри у Христа, яку отримав від Великої Константинопольської Церкви та Держави Нового Риму.
Ми почуваємося як удома у цьому місці з вашим Народом не тому, що вже відвідували цю блаженну землю, але тому, що святий попередник нашої Мірності Великий Патріарх Фотій був тим, хто першим кинув сюди плодоносне зерно Євангелія і, звісно, також тому, що Київська Митрополія попри те, що ревно трублять про зворотне, була невід’ємною канонічною територією та Митрополією під очільництвом нашого Святійшого Апостольського та Патріаршого Престолу, хоча історичні обставини та мирські домагання у насильницький спосіб, але не назавжди, відсікли її від природньої Духовної Матері.
Очолювана нами Першопрестольна Церква як ніжно любляча Матір Православної Церкви не лише України, але й Росії, Сербії, Румунії, Болгарії, Греції, Польщі, Албанії, Чехії та Словаччини, та одним словом усіх новіших Церков, утворених з нашого тіла, ніколи не згадує дні великого засмучення, ляпасів, образ та цвяхів, але завжди йде шляхом прощення, благодіяння та зцілення всіх своїх дітей без виключень. Це є привілеї Великої Церкви, якими їй докоряють ті, хто говорять про першість катедри, мирські претензії та політичні прагнення. Одним єдиним, любі брати та діти у Господі, є привілей, який характеризує очолювану нами Константинопольську Церкву, гордість у Господі: привілей жертви, з якого витікають і першість виснаження, і обов’язок жертовного служіння.
Історія є достовірним небрехливим свідком правди та реальності. Вселенський Патріархат від самого початку був надійним охоронцем блага Церкви, і хоча у часи розквіту та чисельної сили він міг запровадити та встановити пірамідальну форму устрою Східної Православної Церкви, але він з відразою відкинув цю думку і не відступив ані від переданої йому Еклезіології, ані від встановленої та освяченої Соборами системи «Пентархії».
І звичайно, Вселенський Патріархат ніколи, користаючись наявною імперською владою, не обирав шлях культурної та мовної асиміляції національностей, які приходили у віру Євангелія. Навпаки, Велика Церква прийняла місцеві звичаї, мову, якою говорили люди, вона надихнула та культивувала, сприяла розвитку місцевої культури, настільки, що сьогодні неможливо уявити якою була би доля тих народів, які прийняли християнство, без культурного впливу Православної Церкви.
У такому дусі, Святий та Великий Собор на Криті проголосив, що: «На противагу зрівняльній та безликій гомогенізації, яку різними способами пропагують, Православ’я проголошує пошану до своєрідності людей та народів» (Послання Святого та Великого Собору Православної Церкви до православного народу та кожної людини доброї волі, параграф 9 ).
І з такою запорукою вірності міцно утримує і сьогодні Церква Христових убогих, облаченна у закривавлену порфіру жертви, у дусі примирення суперечностей, єднання розірваного, взаємного існування розбіжностей у думках як одного в іншому без асиміляції та втрати себе в іншому, спільного торування шляху різними, сполучення непоєднуваного, [в дусі] зближення у відмінностях, спілкування роз’єднаних. Виразом такої благословенної моралі є піклування Великої Церкви про єдність Православ’я в Україні і про поступ та добробут усього українського народу.
З такими думками, з такими почуттями істинної та безкорисливої любові, ми, Блаженніший та вельми любий святий брате, прийняли і Ваше запрошення, і запрошення від найвищого державного Очільника Вашої Країни. І сьогодні ми знаходимося тут разом з нашим поважним супроводом, до складу якого входять любі у Господі брати Митрополит Халкидонський Еммануїл, який доклав багато зусиль і зробив великий внесок у питанні Церкви України, Митрополит Адріанопольський Амфілохій, ваш давній знайомий та друг, Митрополит Філіппи, Неаполя та Тасоса Стефанос, скромний та обраний Ієрарх Вселенського Патріархату в Греції, і у Господі діти наші, а саме Головний секретар очолюваного нами Святого та Священного Синоду Архімандрит Григорій, від українців Канади наш Синкел Яків, диякон Ієронім, Голова нашого прес-офісу пан Ніколаос Папахристос та інші наші співробітники миряни.
Ми всі прибули, щоби прожити з Вами особисто достойне славлення диво: диво Воскресіння, боротьби за загоєння розділення, повернення до спілкування Церкви, нерозірваного прямування разом шляхом Істини.
Ми прибули, щоби побачити на власні очі здобутки багатьох Ваших невимовних зусиль, Блаженніший брате! Ви наймолодший за віком, але це у Вашому випадку, є Вашим привілеєм, а не недоліком. Оскільки Ваша молодість не рахується з безнастанними жертвами та зусиллями заради очолюваної Вами Церкви, яку береже Бог. Ваш труд буде тяжким, але через багато десятиліть, нащадки славитимуть Ваше ім’я та Ваш приклад.
Ми пізнали Вас як людину діла, як людину богобоязну з непохитною вірою у Христа, любов’ю до Церкви та Вашої Батьківщини аж до Хреста.
Ми бачимо, з якою тактовністю та благородством Ви докладаєте зусилля у різноманітних чисельних питаннях Помісної Церкви України. Це лише початок. Потрібне терпіння. Вчиться на уроках святих та історії. Потрібний досвід та, головно, молитва. Досвід пастиря зрештою супроводжує біль та сльози, він вимагає жертв та самозречення. Так прямували незабутні наші Попередники, це успадкували і ми, і це радимо, до цього закликаємо, це посилюємо, ми, старші за віком, у першості рукоположення та на церковній ниві вам молодшим, але не менш любим братам.
Ці святі та натхненні духом слова життя, які і ми отримали, ми звіщуємо цієї священної та важливої миті та обіймаємо по-братському Ваше вельми любе Блаженство, як і всіх преосвященних Архієреїв зі святим цілунком, з патріаршими нашими побажаннями та благословеннями усім вам та нам, та щиросердо дякуємо за запрошення, братську любов та велику шану.
Раді зустрічі! Многая літа усім!
