Україна – не Росія, а Московія – не Русь: Як північний сусід століттями крав Українську історію

І з ним важко посперечатися.

«Машина часу» у свіжому випуску розповідає про історичні та культурні відмінності між українцями та росіянами.

Рік 2014. Росія починає неоголошену війну проти України попри заяви про «один народ».

Другого президента України Леоніда Кучму часто називали проросійським. Але він видав книжку з промовистою назвою «Україна — не Росія». І з ним важко посперечатися. Бо, наприклад, таке важко уявити в Україні: Росія, Москва, затримані протестувальники самі штовхають автозак, який заглох.

В Україні ж протести мають трохи інший вигляд.

Історик Олександр Палій каже: «Ментальності українська і російська справді надзвичайно відрізняються».

Історик говорить: «Нещодавно виступив такий собі Сурков, який є наполовину чеченцем. Він виступив із тезами про російську ідентичність, російську ментальність. Він говорив про те, що росіяни не ремонтують паркан, а дивляться з-за паркану. Не облаштувавши свою власну землю, не довівши її до розуму, намагаються захопити нову, утвердитися на ній. Це фактично тип екстенсивний, тип запозичений з дуже первісних часів».

Сьогоднішня «Машина часу» про те, як і чому відрізняється Україна від Росії.

РІЗНИЦЯ В ЧАСІ ЗАСНУВАННЯ

Почнемо з того, що й сама Росія — не Росія. Таку самоназву країні Московія придумав один з її правителів — цар Петро Перший 1721 року.

Привласнивши грецький варіант назви давньослов’янської держави Русь.

Депутат від «ЄС», ексчільник Інсттуту національної пам’яті Володимир В’ятрович каже: «Сама навіть назва “Росія” латинізована від “Русь”. Власне ця держава, яка свого часу, в період розквіту Русі, була периферією самої Руської держави, вирішила собі присвоїти спадщину, більш того, показати, що вона є єдиним спадкоємцем Київської Русі. Далі десь, протягом XVIII століття, до кінця XVIII століття, в XIX столітті, коли вже становилася історіографія, історія як наука в Росії, власне тоді були встановленні певні концепції, які мали обґрунтувати цю тезу, що тільки Росія є спадкоємцем власне Русі».

Руська держава з центром у Києві існувала у X-XIII століттях на землях нинішньої України, Білорусі та частини Росії. На території майбутньої Московії у так званому Заліссі тоді мешкали угро-фінські племена Меря, Мещера та Мордва.

«Там відбувалась асиміляція багатьох фіно-угорських народностей, їх змішування в купу навколо Москви. Навколо Суздаля, а потім навколо Москви. І в результаті втрата багатьма з них мови своєї, фіно-угорської. І перехід на слов’янське койне, яке було запозичене від князів», — розповідає історик Олександр Палій.

З часом центральна влада ослабла і почався так званий період роздроблення. Заліські князьки ідуть на Київ війною.

Рік 1169. Військо Володимирського князя Андрія Боголюбського атакує Київ. Угро-фінські воїни загарбників палять будинки і грабують церкви. Сучасники згадували, що північно-східне військо у знищенні міста було гірше від половців. Поміж іншого Боголюбський краде з Києва

Вишгородську ікону Божої Матері — сьогодні її можна бачити в Москві, у Третьяковській галереї, під назвою Володимирської.

Крім ікони, жорстокий князь захотів мати у своїх Північних володіннях і свого митрополита.

Євстратій Зоря, архієпископ, речник священного синоду Православної церкви України, розповідає: «Ось тоді, коли він підніс своє князівство, він вперше звернувся до Константинопольського патріархату з вимогою створити окрему митрополію для Володимирсько-Суздальського князівства. Але патріарх тоді категорично відмовив, вказавши, що митрополія київська і всієї Руси є одна».

У 1240 році Київ спопелила армія Батия. Розорене місто втратило будь-який вплив. На південному Сході виникає Орда. Північні князі Володимира і Суздалі визнають владу хана і отримують ярлик на князювання. Митрополит Київський теж їде в Орду по дозвіл на свою діяльність. А, наприклад, тезка Гундяєва митрополит Кирил взагалі залишився у столиці Орди Сараї. Його наступник Максим, отримавши в Орді ярлик, переселяється з Києва до Володимира на Клязьмі. Хоч і залишається митрополитом Київським.

олодимир Бурега, проректор Київської духовної академії, говорить: «Для того часу, щоб нове політичне утворення було стабільним і авторитетним, треба було підкріпити його церковним авторитетом. Звідси і намагання Володимиро-суздальських князів, а пізніше московських якось перетягнути церковний авторитет із Києва, тобто перетягнути митрополита».

В Орді державною релігією на ту пору вважався шаманізм. Однак хани достатньо поблажливо ставилися до православізації велетенських територій, заселених угро-фінськими племенами.

У 1325 році митрополит Петро за князювання правнука Батия Івана Калити переїздить у Москву. Ця подія у Московії міфологізована до абсурду, яким у XVII столітті зі світом поділився Павло Алепський у своїх подорожніх нотатках.

Євстратій Зоря розказує: «Серед іншого архидиякон Павел згадує, як у Москві йому розказували, що митрополит Петро похований в Успенському соборі Кремля, і це той самий митрополит, який хрестив Русь за князя Володимира, а потім охрестивши Русь, поїхав у Москву і освятив Москву і його гріб — це доказ того, що це дійсно він».

Церковні війни врешті призвели до того, що Київську церкву у XVII столітті московська анексувала. Але попри 300 років експансії, «рускій мір» так і не зумів остаточно її поглинути. Це видно з архітектури і розвисів.

АРХІТЕКТУРА ХРАМІВ

Ось такий вигляд мають давні українські церкви часів Русі, наприклад, як Софія Київська.

А ось одна з найдавніших російських церков — із села Бородава. Датується вона орієнтовно XIV століттям, зроблена зі зрубу.

Найдавніші кам’яні церкви Московії — теж XIV століття — час того самого татарського «іга».

Навіть після окупації України Росією у XVII столітті, збереглися суттєві архітектурні та образотворчі відмінності. Більшість українських храмів того часу — зразки так званого українського або козацького бароко, яке ще називають мазепинським.

Присутнє козацьке бароко і в Росії, бо за часів того самого Петра І нову імперію йому допомагали будувати саме українці.

Художник Денис Білянський каже: «Росіяни колись з території України, Білорусії забирали найкращих майстрів. Різьблені іконостаси, які є в Росії, найбільш великі, величні, у 5-7 ярусів, вони з’явилися завдяки цим майстрам. Це була така флемська різьба. Це факт. Кераміка теж пішла звідси, бо тут технології були кращі. Книгодрукування — знаєте хто».

Проте головний архітектурний стиль того часу в Росії — так зване Наришкінське бароко. Геть інше.

Але головна відмінність все ж у іншому — росіянам властивий мілітаризм та гігантоманія. І все це тягнеться з давніх давен до сьогодні.

Це Храм Христа Спасителя у Москві. Один із найбільших у світі — висота 103 метри. Його заснували на честь військової перемоги — у війні з Наполеоном. Будували дуже довго — понад пів століття. Щойно закінчили, як більшовики його підірвали.

Щоб на його місці збудувати власний храм — Палац з’їздів. Найбільшу споруду у світі. Не склалося — і в 90-х роках уже нова російська влада відновила гігантську церкву.

Проте цього росіянам мало. Російська армія вирішила збудувати окремий мілітарний храм — Побєди.

На стінах храму планували зобразити окупацію Криму РФією.

Є в Росії і храм на честь ПВК «Вагнера».

Каплицю огородили двометровим парканом. В кінці серпня один з регіональних російських сайтів повідомив про каплицю, яка на їх думку, «побудована в пам’ять про героїв так званої «ПВК Вагнера», які загинули в Сирії в боротьбі з терористами забороненої в Росії «Ісламської держави». Зведенням об’єкта пам’яті загиблих бійців «ПВК Вагнера» ​​займалася компанія Євгена Пригожина який пов’язаний з патріархом РПЦ Кірілом.

МОНГОЛЬСЬКЕ ПАНУВАННЯ

Звідки ж такі суттєві культурні та ментальні відмінності у двох сусідніх народів? Відповіді, очевидно, в історії. Одна з них — монгольське панування. Українські землі пережили його практично непомітно — особливо на Галичині та Волині, де продовжувало існувати королівство Русь. А от нинішня Росія стала частиною татарського світу. Не дарма на європейських картах її ще довго називатимуть Тартарією.

Історик Олександр Палій каже: «Фактично на території Росії монголо-татарське іго тривало втричі довше, ніж на території України. У нас, ми знаємо, з 1240 по 1320. Ну там завершення остаточне це 1362. У нас. А на території Росії з 1237 по 1480. Тобто втричі довше. 240 з гаком років замість 80 у нас. А якщо говорити про періодичну залежність від держав ченгізгідів, яка тривала в Росії до початку 18 століття».

Про монгольський завойовницький спадок Росії писав один із комуністичної святої трійці — Карл Маркс. Один із радянських ідолів ненавидів Росію, вважав, що це варварська країна і загроза цивілізованому світу.

«Московія була вихована і виросла в жахливій і бридкій школі монгольського рабства. Навіть після свого звільнення Московія продовжувала грати роль раба, який став паном. Згодом Петро Великий поєднував політичне мистецтво монгольського раба з гордими прагненнями монгольського володаря, якому Чингісхан заповів здійснити план завоювання світу», — писав Карл Маркс.

До речі, Карл Маркс першим в історії запропонував запровадити проти Росії економічні санкції. Вважав, що це буде дієвим і «Росія не така страшна як здається».

Татарський вплив на історію Росії був великим. Як мінімум двоє московських царів — Симеон Бекбулатович та Федір Годунов були татарами за національністю. Утім нинішня Росія нищить татарську самобутність, побоюючись сепаратизму з Казані.

Україна на відміну від Росії протягом багатьох століть була частиною європейського культурного простору. І навіть будучи завойованою Московією тягла туди росіян.

Спільного у нас з росіянами як бачимо не так багато — проте воно є. Усе це наслідок прожитих разом років у різноманітних тоталітаризмах.

І це не ті риси, якими варто пишатися: патерналізм, схильність до корупції, відсутність критичного мислення. Українці це потроху, але долають, а Росія продовжує повторювати історичні помилки. Бо не визнає власну історію, замінюючи її міфологічною. А незнання історії, як відомо, не звільняє від відповідальності.

Джерело: 5-й канал.