Зносини з Вселенським Патріархатом у справі визнання автокефалії УПЦ урядом УНР

Зважаючи на складність внутрішньополітичної ситуації в Україні під час національно – визвольної боротьби нашого народу у 1917–1921 рр., автори даного дослідження намагались висвітлити державну політику щодо Православної Церкви.

Було проаналізовано невтомне бажання свідомих православних українців, які перебували у вигнанні і мали супротив проросійського єпископату і духовенства, отримати визнання автокефалії Української Православної Церкви.

Здійснено спробу дослідити архівні та документальні джерела, а також показати проблему міжнародної ізоляції Української Церкви. Для даного дослідження було залучено ряд архівних та документальних джерел, які потребують подальшого вивчення, оскільки не усі дані джерела є доступними з технічних та інших причин.

Опинившись у вигнанні, урядом УНР було продовжено справу визнання автокефалії Української Православної Церкви. Головними виконавцями цієї важливої для Української держави справи виступили Міністерство ісповідань УНР та Посольство УНР у Туреччині.

7 грудня 1920 р. на засіданні Ради міністра ісповідань проф. І. Огієнко подав пропозицію надіслати українську делегацію до Туреччини, яка мала б «проінформувати Царгородський Патріархат про стан Української Церкви і розвіяла б ті наклепи, що розпускає чорносотенне духовенство про Українську Церкву»¹.

До складу делегації вирішили призначити проф. В. Біднова та прот. П. Табінського, яким МЗС УНР мав видавати закордонні паспорти. Проф. В. Біднов повинен був мати уповноваження від Міністерства Ісповідань УНР, а також від Професорської Ради Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету, оскільки він був деканом Богословського Факультету цього закладу. Прот. П. Табінський повинен був мати повноваження від Кирило-Мефодіївського Братства і від українського громадянства взагалі, для чого він повинен був роз’їжджати по всіх осередках українських емігрантів і збирати належні підписи².

Окрім вказаних вище офіційних документів, українська делегація повинна була мати:

1) записку від Богословського Факультету Кам’янець-Подільського Університету про автокефалію Української Церкви, яку мають скласти проф. В. Біднов і прот. П. Табінський;

2) записку про сучасні події на Україні;

3) прохання про автономію Православної Церкви на Україні від Кирило-Мефодіївського Братства, Українського громадянства, українського війська, учительства, залізничників і Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету³.

14 січня 1921 р. РНМ УНР видала постанову про надання в розпорядження міністра ісповідань 300 000 польських марок або 6 000 000 гривень на подорож української делегації до Царгороду⁴.

Однак 17 січня 1921 р. Фінансова Комісія Державної Скарбниці УНР, виходячи з тодішнього фінансового і політичного стану держави заявила, що вважає за доцільне не відряджати делегацію до Царгородського патріарха і відкласти цей візит до слушнішого моменту⁵.

Незважаючи на ці труднощі, міністр ісповідань 23 січня 1921 р. знову подає на розгляд уряду доповідь про асигнування 300 000 польських марок на подорож делегації до Царгороду6. Через відсутність І. Огієнка на засіданні РНМ, його пропозицію було схвалено 25 січня 1921 р.7 11 лютого 1921 р. керуючий справами директорії УНР М. Миронович повідомив Міністерство Ісповідань, що «постанову про асигнування грошей на подорож делегації до Царгорода Голова Директорії затвердив ще 2 лютого 1921 р.» 8 8 квітня 1921 р. МЗС УНР, повідомляючи міністра ісповідань про діяльність посольства УНР у Царгороді в справі автокефалії Української Церкви, висловило бажання, аби у церковних справах прибула до Царгорода відповідна делегація українського духовенства⁹.

Однак, як показують нам подальші події, делегація у справі визнання автокефалії УПЦ так і не поїхала до Царгорода, оскільки там не обрали патріарха¹⁰. Одночасно з справою відрядження делегації, Міністерством ісповідань розпочало широку агітаційну роботу серед українського православного громадянства у справі написання ним прохань до Царгородського патріарха визнати автокефалію Української Церкви. Так на засіданні Ради міністра ісповідань ще 21 грудня 1920 р. було вирішено видрукувати п’ять примірників «Прохання до патріарха Царгородського про автокефалію Української Православної Церкви», яке склав проф. В. Біднов. Потім текст цього «Прохання» мали перекласти на новогрецьку мову і видати у Львові українською і новогрецькою мовами у кількості 100 примірників, на фінансування чого було вирішено виділити 10 000 польських марок¹¹.

З відкриттям у 1921 р. видавництва «Українська Автокефальна Церква» під редакцією проф. І. Огієнка ця справа набула реальнішого змісту. Найпершою книжкою цього видавництва було «Прохання до патріарха Царгородського благословити автокефальну Українську Церкву» українською мовою (див. додаток). Однак, ще були видання цього «Прохання» і французькою мовою¹², оскільки вона була мовою зовнішніх дипломатичних стосунків. Тому 21 червня 1921 р. І. Огієнко звернувся до віце-міністра закордонних справ О. Ейхельмана, аби його лист до патріарха Царгородського було надруковано французькою мовою¹³.

Протягом квітня–червня 1921 рр. «Прохання» було підписано більшістю українських громадських організацій, розміщених у таборах¹⁴. Дані звернення повинні були надсилатись прямо до Царгорода або ж повертатись до Міністерства Ісповідань¹⁵. З свого боку активну діяльність у справі визнання Вселенським патріархатом автокефалії УПЦ проводило українське посольство у Туреччині, на чолі якого ще 1 червня 1920 р. замість О. Лотоцького було призначено князя Яна Токаржевського-Карашевича¹⁶.

Він 6 листопада 1920 р. звернувся з спеціальним посланням від імені уряду Директорії УНР до Синоду Константинопольської Церкви, у якому знову порушує питання про підтримку автокефалії Української Церкви, що залишається в єднанні з Матірю-Церквою¹⁷.

У відповідь на це звернення, місцеблюститель патріаршого престолу митр. Дорофей 17 листопада 1920 р. відповів, що лист українського посла було прочитано на засіданні Св. Синоду, де ухвалено просити «Всемогучого Бога послати своє Благословення на весь Український народ, його Уряд і Вашу Ексцеленцію»¹⁸.

Під час побачення з українським дипломатом, секретар Св. Синоду висловив побажання, аби делегація від Української Церкви, що мала приїхати до Вселенського Патріархату з проханням про визнання автокефалії, «мала на руках постанову зібрання духовенства, і коли можливо, за підписом хоч би одного єпископа» ¹⁹. Однак, незважаючи на таку досить плідну діяльність посла Я. Токаржевського-Карашевича, міністр ісповідань 23 лютого 1921 р. надсилає листа до міністра закордонних справ, у якому бачив лише «недоліки» українського посольства у Царгороді, оскільки голова цього посольства кн. Я. Токаржевський є католик, що становить перешкоду для зносин з Вселенським Патріархатом²⁰. У відповідь на цей лист МЗС УНР 16 березня 1921 р. пояснило І. Огієнку, що дипломатичний представник у Царгороді може бути тільки посередником у зносинах з Вселенським патріархом і тому справа віри не має значення, тим більше що п. Токаржевський перебуває в дуже приязних стосунках з митр. Дорофеєм²¹.

Фінансове становище українського посольства у Царгороді було досить важке. Так 27 жовтня 1920 р. старший діловод МЗС УНР повідомив, що отримав листа від посла у Царгороді Токаржевського, у якому той просив вислати грошей, бо він «сидить там без копійки» ²². Це спричинилось до того, що 21 січня 1921 р. на засіданні РНМ УНР було вирішено асигнувати 454 980 турецьких лір для погашення боргів посольства УНР у Туреччині²³.

Зацікавився фінансовими проблемами посольства УНР у Царгороді також і Голова Директорії С. Петлюра. 17 червня 1921 р. у листі до прем’єра він визнає, що дальше нехтування цієї справи було б легковажністю у питанні державно-національної честі. Тому було дано доручення в негайному порядку висунути на обговорення найближчого засідання Ради Міністрів його пропозицію щодо покращення фінансування посольства у Царгороді для забезпечення надалі хоча б мінімальний рівень існування²⁴. Остаточне вирішення цього питання було зроблено урядом лише 20 листопада 1921 р. Спочатку було видано постанову про відкриття з 1 жовтня 1921 р. Генерального Консульства у Царгороді²⁵, а також асигновано на його утримання до 1 січня 1922 р. 1300 турецьких лір²⁶. Підставою для такого рішення, мабуть, послужила одноіменна постанова Фінансової Комісії Державної Скарбниці УНР від 10 жовтня 1921 р.²⁷.

20 листопада 1921 р. Рада Міністрів УНР видала й іншу постанову про зміну штатів посольства УНР у Туреччині та утримання його до 1 жовтня 1921 р. в сумі 14029 турецьких лір²⁸. За цією постановою посольство фактично припинило існування, оскільки відомо, що після 1 жовтня 1921 р. на його утримання жодних кредитів асигновано не було²⁹. Однак 1 грудня 1921 р. у реєстрі дипломатичних представництв Української Народної Республіки серед числа посольств є і «Царгородське» ³⁰, щоправда лише з одним урядовцем³¹.

Незважаючи на фінансові труднощі і зміну його статусу посольство у Царгороді активно працювало. Так відоме звернення посла Я. Токаржевського-Карашевича до українських представництв у Празі, Бухаресті та Варшаві щодо переїзду до цих міст певної кількості українських емігрантів, які після «кримської катастрофи скупчились у Царгороді»³². Однак МЗС УНР негативно поставилось до цієї ініціативи, мотивуючи це відсутністю належного фінансування³³.

15 грудня 1921 р. до МЗС надійшло повідомлення, що керуючий посольством у Царгороді п. Токаржевський-Карашевич виїхав 10 грудня 1921 р. на Україну, передавши усі справи п. Лісняку, як повіреному у справах посольства УНР у Туреччині та п. Засядку, як керуючому канцелярією і консульським відділом посольства. Сам посол не залишив ніяких коштів, оскільки для свого виїзду із Туреччини змушений був позичити грошей³⁴.

Беручи до уваги цю критичну ситуацію, що могла істотно зашкодити справі визнання Вселенським Патріархатом автокефалії Української Церкви, 11 лютого 1922 р. міністр ісповідань пише листа до МЗС, у якому пропонував зберегти діяльність посольства у Царгороді для того, аби мати «свою руку» та «своє око» при Вселенському Патріархаті, і, тим самим при змозі впливати на той чи інший напрямок православної політики під час її зародження й формування³⁵.Оскільки фінансові можливості Уряду УНР у вигнанні були дуже обмежені, то невдовзі діяльність посольства України у Туреччині припинено³⁶.

Проф. І. Огієнко (міністр ісповідань УНР – Авт.) у своєму листі від 11.02.1922 р. наполягав на необхідності продовження діяльності посольства в Туреччині, оскільки, окрім державних питань, головним напрямком була справа визнання автокефалії УПЦ³⁷. Проте 22. 06. 1922 р. секретар посольства В. Приходько повідомив, що через відсутність фінансування ще 22. 04. 1922 р. приміщення здано і припинено діяльність³⁸.

Саме посольство було офіційно закрито МЗС УНР 1. 11. 1923 р.³⁹ Однак не перервались зносини українського уряду з Вселенським Патріархатом у справі визнання автокефалії Української Церкви. Так 14 червня 1930 р. прем’єр-міністр УНР В. Прокопович, відвідуючи Туреччину, був на прийомі у Вселенського патріарха Фотія. Останній цікавився долею Української Церкви та релігійними проблемами української еміграції. Зокрема, щодо еміграції, то патріарха цікавило становище емігрантів, їх кількість, розташування по різних країнах і сучасні спроби задоволення ними своїх релігійних потреб⁴⁰.

Надмірна цікавість патр. Фотія українською діаспорою не була випадковою, оскільки на той час він відкрито виступав про підпорядкування Константинопольській Церкві усієї православної діаспори у Західній Європі та Америці⁴¹. В. Прокопович подав патр. Фотію два меморандуми: один історичного характеру про минуле і сучасне життя Української Православної Церкви, а другий – прохального характеру про задоволення релігійних потреб української еміграції на чужині. Прощаючись і дякуючи патр. Фотію за ласкаве прийняття і увагу до релігійних потреб українського народу, В. Прокопович попросив святійшого владику, беручи від нього благословення, благословити тим самим і всю українську еміграцію⁴².

Висновки

Підсумовуючи весь історичний шлях зносин з Вселенським патріархатом у справі визнання автокефалії Української Православної Церкви, слід відзначити, що в дійсності справжня незалежність від Московського Патріархату – а втокефалія, яка була проголошена «Законом» від 1 січня 1919 р., вдалось фактично встановити і закріпити, то Константинопольський патріарх негайно би її благословив. Події сьогодення доводять нам ймовірність саме такого завершення старань Директорії УНР та її уряду у справі автокефалії Української Церкви. Завершуючи огляд проблеми автокефалії Української Православної Церкви в часи правління Директорії УНР, ми можемо твердити, що це була, протягом усієї історії Української Церкви, одна з найвдаліших спроб вирішити важливе національне питання.

Віднайдені архівні документи дозволяють нам об’єктивніше відтворити історичні події, пов’язані з діяльністю Директорії та Уряду УНР у справі автокефалії Української Православної Церкви. Період правління Директорії УНР був надто коротким, щоби остаточно вирішити справу автокефалії Української Православної Церкви і довести її до належного канонічного визнання з боку Вселенського Православ’я.

На основі досліджених матеріалів Уряду УНР на вигнанні ми можемо зробити такі висновки:

1) Процес проголошення і становлення Української Православної Церкви в часи українських національних змагань 1917– 1921 рр. проходив в дуже складних політичних умовах.

2) Директорія діяла швидко і рішуче, щоб реалізувати давнє прагнення до автокефалії українського народу, і намагалась подолати формальні перешкоди, що розділяли компетенцію державної і церковної влад.

3) Постанови і закони Директорії УНР та органів влади містили багато положень, які часто утискували зовнішні права Церкви, оскільки намагались закріпити панівне становище держави щодо Церкви.

4) Спроба звернення українського уряду до Вселенського Патріарха з метою визнання автокефалії Української Православної Церкви стала великим кроком щодо наслідування у майбутньому. На сьогодні церковна ситуація в деякій мірі подібна до подій 1917–1921 рр. Українська Православна Церква у 2019 р. отримала канонічне визнання з боку Константинопольського Патріархату. Проте є істотна різниця – сьогодні, на відміну від періоду Директорії УНР, є визнана держава і сформовану адміністративно-територіально Помісна Церква з єпископатом і духовенством, і, найголовніше великою підтримкою суспільства. Разом з тим, на відміну від Директорії УНР, і після незалежності України, особливо після Революції Гідності 2014 р. і збройної агресії Росії, яка триває і досі, видано ряд державних актів, яким було унормовано статус Православної Церкви в Україні, і покладено початок якнайшвидшого визнання автокефалії Української Церкви всіма Помісними Православними Церквами.

Автори: Протоієрей Михаїл Йосифчук, Володимир Ар’єв. Джерело: Наукова конференція «Київ – Константинополь: до витоків Українського православ’я» 

Джерела та література

1. Центральний Державний архів вищих органів влади і управління України (у м. Києві). (Далі – ЦДАВО України). – Ф. 1072: Міністерство Ісповідань Української Народної Республіки. 1918–1922 рр. – Оп. 2. – Спр. 3: Протоколи засідань Ради Міністра Ісповідань УНР. 7–24 грудня 1920 р. – Арк.1.
2. Там саме. – Арк. 2.
3. Там саме. – Арк. 50 зв.
4. Там саме. – Спр.7: Списки законопроектів та постанов УНР за 1920–1921 рр. 16 січня 1920 р. – 28 березня 1921 р. – Арк.1.
5. ЦДАВО. – Ф. 1072. – Оп. 2. – Спр. 45: Рапорт про хід справи розгляду фінансовою комісією законопроекту про заснування комісії по перекладу Святого Письма 1921 р. – Арк. 2.
6. Там саме. – Спр. 15: Журнали засідань Ради Народних Міністрів УНР. 10 січня – 21 червня 1921 р. – Арк. 14.
7. Там саме. – Арк. 15.
8. Там саме. – Спр. 111: Листування з департаментом православної церкви про надсилання листів і прохань до Царгородського патріарха благословити Автокефальну Церкву. 1921 р. – Арк. 4.
9. ам саме. – Спр. 122: Листування з департаментом православної церкви про взаємовідносини з українським посольством в Царгороді, про зав’язання стосунків з Царгородським Патріархатом, надсилання депутатів. 23 лютого – 7 листопада 1921 р. – Арк. 16.
10. Там саме. – Арк. 20.
11. ЦДАВО. – Ф. 1072. – Оп. 2. – Спр. 3. – Арк. 4.
12. Там саме. – Спр. 121: Листування з департаментом православної церкви про взаємовідносини з Царгородським Патріархатом, призначення на Україні його представника. 1921 р. – Арк. 23; Спр. 139: Листування з департаментом православної церкви про зносини з військовим духовенством, відкриття братств при військових частинах, заяви військових священиків про надання їм нагород. 20 травня – 31 грудня 1921 р. – Арк. 2–4.
13. Там саме. – Спр. 121. – Арк. 62.
14. Там саме. – Спр. 111. – Арк. 27, 35, 91; Спр. 122. – Арк. 25–26.
15. Там саме. – Спр.111. – Арк. 7
16. Лотоцький О. В Царгороді. – Варшава, 1939. – С. 142. – (Праці Українського Наукового Інституту; Серія мемуарів).
17. Сергійчук Б., Сергійчук В. Проблема визнання УАПЦ у листуванні уряду УНР та його посольства в Туреччині // Український церковновизвольний рух. – К., 1997. – С. 81–86.
18. ЦДАВО. – Ф. 1429: Канцелярія Директорії Української Народної Республіки. 1917–1938 рр. – Оп. 2. – Спр. 39: Листування з Міністерством Ісповідань про діяльність Всеукраїнської церковної ради та її чергові завдання організацію Автокефальної Української Православної Церкви, церковний склад та інше. Витяги з протоколів з’їзду військового духовенства. 7 червня 1920 – 28 грудня 1921 р. – Арк. 170; Ф. 3696: Міністерство Закордонних Справ Української Народної Республіки 1918–1924 рр. – Оп. 3 – Спр. 49: Документи про діяльність посольства УНР в Туреччині. Січень 1919 р. – 13 липня 1921 р. – Арк. 139.
19. Там саме. – Ф. 1429. – Оп. 2. – Спр. 39. – Арк. 195 зв.
20. Там саме. – Ф. 1072. – Оп. 2. – Спр. 122. – Арк. 9.
21. Там саме. – Арк. 13
22. ЦДАВО. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 239: Штати і фінансові звіти посольства УНР в Туреччині та листування з ним про грошові справи. 29 червня 1920 – 16 грудня 1921 рр. – Арк. 13
23. Там саме. – Ф. 1072. – Оп. 2. – Спр. 15. – Арк. 12 зв.
24. Там саме. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 171: Листування з головою Директорії УНР, Радою Міністрів УНР і ін. про облік українських емігрантів за кордоном, зміни в персональному складі дипломатичних місій. 10 травня 1920 – 23 травня 1924 рр. – Арк. 24.
25. ЦДАВО. – Ф. 1065: Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918–1923 рр. – Оп. 3. – Спр. 71: Постанови Директорії УНР про відкриття Генерального Консульства УНР в Туреччині. 20 листопада 1921 р. – Арк. 1.
26. Там саме. – Арк. 11.
27. Там саме. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 239. – Арк. 75.
28. ЦДАВО. – Ф. 1065. – Оп. 3. – Спр. 73: Постанови Директорії УНР про зміну штатів Посольства Української Народної Республіки в Туреччині та його утримання до 1 жовтня 1921 р. в сумі 14. 029 турецьких лір. 20 листопада 1921 р. – Арк. 1.
29. Там саме. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 257: Пояснюючі записки, доповіді листування про зміну штатів дипломатичної місії УНР в Туреччині, пересилку рукописів та грошові справи. 2 січня 1920 р. – 18 листопада 1922 р. – Арк. 92.
30. Там саме. – Оп. 3. – Спр. 6: Копії проектів Міністерства Закордонних Справ Директорії УНР з дипломатичними місіями про відкриття Генерального Консульства в Туреччині, штати місії і їх фінансування. Адреси дипломатичних представництв за кордоном. 1920–1923 рр. – Арк. 46
31. Там саме. – Арк. 46 зв.
32. Там саме. – Оп. 2. – Спр. 497: Листування про переїзд українських емігрантів з Туреччини до інших держав Європи. 15 лютого – 12 листопада 1921 рр. – Арк. 2, 7–8.
33. Там саме. – Оп. 3. – Спр. 6. – Арк. 6.
34. ЦДАВО. – Ф. 3696 – Оп. 2. – Спр. 257. – Арк. 3.
35. Там само. – Спр. 171. – Арк. 63–63 зв.
36. Сергійчук Б., Сергійчук В. Вк. праця. – С. 38.
37. Йосифчук М., прот., Ар’єв В. О. Лотоцький // Православ’я в Україні: Збірник матеріалів IX-ої Міжнародної конференції. 20 листопада 2019 р. – К., 2019. – С. 269.
38. ЦДАВО. – Ф. 1072. – Оп. 2. – Спр. 111. – Арк. 44.
39. Там саме. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 257. – Арк. 92.
40. Шульгин О. Без території: Ідеології та чин уряду УНР на чужині / З передм. В. Прокоповича. – Париж: Вид. «Меч», 1934. – С. 69.
41. Цыпин В., протоиерей. Церковное право: учебное пособие. – Москва:
    Изд. МФТИ, 1996. – С. 202.
42. Шульгин О. Вк. праця. – С. 70.