У березні 2021-го свої життя за свободу, незалежність і територіальну цілісність України віддали дев’ять воїнів, повідомляє “Новинарня”.
Гарячий був місяць. Лише за офіційними зведеннями – 244 обстріли з боку ворога. На третину більше порівняно з лютим. Найвищий показник від липня минулого року, коли почалося “всеохопне перемир’я”. Якого вже нема й сліду.
Без обстрілів не обійшлося жодного дня в місяці. Постійно працюють міномети, не кажучи вже про піхотне озброєння.
Дев’ять діб принесли повідомлення про 10 і більше порушень “режиму тиші”. Найгучнішим був Шевченківський день 9 березня – 21 обстріл з боку ворога.
Бойові поранення отримали 17 бійців.
Справжнім прокляттям березня для наших захисників стали російські снайпери. Від їхніх куль полягло семеро воїнів. Ще двоє загинули в боях від обстрілів із різних видів зброї.
П’ять солдатів, три сержанти, один офіцер. Наймолодшому – 25, найстаршому – 55.
Усі загиблі – наслідок бойових дій у Донецькій області. Шість із них прийняли свій останній бій у районі Шумів і Південного, між Торецьком та окупованою Горлівкою. Цей відрізок утримує 10-та окрема гірсько-штурмова бригада. Тепер він залитий кров’ю наших “едельвейсів”.
Володимир Онопрієнко, Олександр Пекур, Віктор Пасєка, Андрій Грабар, Кирило Биковський, Сергій Коваль, Сергій Барнич, Максим Абрамович, Сергій Гайченко.
1. Володимир Онопрієнко
“Добрий, порядний, щирий, працьовитий, справжній патріот” – про 43-річного Володимира у тих, хто його знав, залишилися лише найкращі спогади.
Він народився 25 травня 1977 року в Драбові на Черкащині. Закінчив місцеву школу. Відзначався працьовитістю, цікавився технікою, автомобілями. У 2017 році пішов на фронт – захищати українську землю від окупантів.
Спершу служив за контрактом у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних запорожців. Коли бригада отримувала від козаків чорний прапор “Україна або смерть”, на урочистий захід приїхала низка народних депутатів (Ірина Геращенко, Ірина Луценко та інші), і поширені ними фото з Володимиром тоді широко розійшлися в мережі.
У квітні 2020 року старший солдат Онопрієнко підписав новий контракт, на цей раз пішов у 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар” 53-ї бригади. Служив на посаді командира бойової машини.
Пізно ввечері 10 березня під час обстрілу окупантами позицій ЗСУ поблизу Старогнатівки Володимир дістав тяжке кульове поранення. Військові медики встигли надати йому першу допомогу, але, на жаль, врятувати життя воїна їм не вдалося.
Через три тижні у Володимира Онопрієнка закінчувався термін контракту…
Поховали бійця в рідному селищі Драбів.
Залишилися мати, дружина, дочка і маленький онук.
2. Олександр Пекур
Олександр народився 17 листопада 1990 року на Київщині – в селі Гурівщина, нині Бучанського району.
Закінчив школу, поїхав вчитися до Києва, здобув професійну освіту за фахом електромонтажника.
Відслужив строкову службу. А у 2015 році пішов воювати за мобілізацією й одразу потрапив на “гарячу” передову, під Зайцеве.
Та так і залишився у війську.
Старший солдат, служив на посаді номера обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки 54-го окремого розвідувального батальйону.
“Він працьовитий був, користувався авторитетом у колективі”, – розповідає побратим Олександра, Михайло.
А Анатолій, з яким разом воювали ще під Зайцевим у 2015-му, був поруч із Сашком і на позиціях 54 орб під Мар’їнкою в той фатальний день, 12 березня.
“Ми разом на посту були, поки його зміна була. Олександра якраз мали міняти… і таке сталося. Ідуть обстріли, снайпери. Він вийшов подивитися, звідки ведеться обстріл – і снайпер його виманив”, – розповідає Анатолій.
Сашко Пекур дуже мріяв про те, як після повернення з війни створить власну сім’ю. Але перемоги так і не дочекався…
Поховали Олександра в Гурівщині.
Залишилися мати, бабуся і брат.
3. Віктор Пасєка
“Дядя Вітя” – так з любов’ю називали 55-річного Віктора Пасєку побратими по службі, для яких він був як батько. Не лише за віком (хоча багато товаришів по службі справді годилися йому в сини й дочки) – він був турботливий, готовий і поділитися досвідом, і допомогти не лише мудрою порадою, а й справою.
Віктор Степанович народився 8 червня 1965 року в селі Мончинці Красилівського району Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому, де багато років пропрацював водієм тролейбуса в комунальному підприємстві “Хмельницькелектротранс”.
“Він був чудовим водієм. Прекрасно знав машину. Та й узагалі безвідмовний чоловік. Треба вийти на роботу у вихідні – він ніколи не скаже «ні». Завжди скаже: «Та куди ж я подінуся»… Добрий, завжди з посмішкою, сумним я його навіть і не пам’ятаю. Ніколи ні з ким не конфліктував. Знаєте, ми всі зараз переживаємо, немов у нас відрізали якийсь шматочок”, – зізналася в коментарі сайту “Обозреватель” заступниця начальника депо Людмила Дрозда.
Вона розповіла, що коли зо два роки тому Віктор пішов на фронт, то просто поставив усіх перед фактом: “Ситуація зараз така, що я повинен бути там”.
На підприємстві його повернення дуже чекали – буквально рахували дні, коли в чоловіка закінчиться контракт.
Молодший сержант Пасєка служив у 109-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні, що входить до складу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, на посаді командира бойової машини-командира відділення 2-ї гірсько-штурмової роти.
“Він був душею колективу, переймався всіма проблемами – як військовими, так і побутовими. Тісно співпрацював з волонтерами, завше намагався бути на передовій і своїм прикладом особисто доводити молодому поповненню і молодим військовослужбовцям, як потрібно боронити рідний край”, – згадує командир військової частини підполковник Володимир Бабанін.
“Віктор Степанович служив у нашому взводі з кінця минулого року. До того він був у мінометній батареї, — розповідає головний сержант 3-го гірсько-штурмового взводу Денис. — Багатьом з нас за віком і багатим життєвим досвідом він був як батько, тому й кликали ми його — дядя Вітя. Це прекрасна, добра й чуйна людина. Дуже сильно любив своїх онуків, дочку свою любив, постійно про них розповідав. Як з ними бавився, як вони бігли, летіли, падали в обійми, зустрічаючи дідуся… У серпні 2021-го планував звільнятися, хотів бути біля внуків Артема і Владислава, бачити, як вони ростуть і мужніють”.
“Він завжди першим проявляв розумну ініціативу в усьому. Я кажу йому: «Дядь Вітя, вам вже 55, є молоді хлопці, їм простіше буде справитись». А він мені: «Ти на мій вік не дивись. Ми всі тут разом — команда. Я на світі прожив трохи більше вашого, тому як, де і що зробити знаю і вмію добре». Він бігав, стрибав, був дуже витривалим, у свої 55 міг дати фору 20-річним. В останній свій день він приготував на наш взвод смачний український борщ, та сам його так і не скуштував”, – пригадав Денис.
Дядя Вітя так і не повернувся додому до своїх найдорожчих. Близько 12-ї години 18 березня ворог обстріляв позиції 10 огшбр біля населеного пункту Південне з великокаліберних кулеметів, гранатометів, мінометів, автоматичної зброї… Кульове поранення в голову, отримане в тому бою, для командира відділення Пасєки виявилося смертельним.
Поховали Віктора Степановича на Алеї Слави міського кладовища в Хмельницькому.
Залишилися дочка та двоє онуків.
4. Андрій Грабар (“Танчик” / “Мамай”)
Андрієві було 25. Він народився 14 вересня 1995 року, мешкав у Миколаєві. Високий, міцний і розумний, він водночас був дуже скромним і не любив вихвалятися власними успіхами. Кажуть, така риса властива багатьом успішним “айтішникам”.
Найбільше про молодого морпіха вдалося дізнатися військовій інформагенції АрміяInform, кореспондент якої Анастасія Олехнович наприкінці 2020 року брала у молодшого сержанта інтерв’ю.
Андрій служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.
“Танчик” ніколи не ліз у відеокамеру й не вихвалявся своїм бойовим шляхом, тож про себе під час розмови майже не розповідав. Більше про побратимів, про те, як важливо зберегти їхні життя, щоб усі повернулися додому живими, та про присягу морського піхотинця, що не завжди сумісна з умовами перемир’я…” — згадує журналістка.
“Миколаївський айтівець — кремезний 25-річний чоловік — був старшим на опорнику. З першої ж хвилини перебування на позиції було зрозуміло: хлопці йому довіряють і поважають. Він вільно розмовляв англійською, багато читав, постійно укріпляв позиції та надихав побратимів. Роки війни не вплинули на його лексику чи манери, лиш зробили справжнім професіоналом військової справи”, — пише АрміяInform.
Побратими, які знали Андрія ще матросом-контрактником десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти, згадують, що хлопець планував вивчитися на офіцера, збирався вступати до військового вишу в Одесі.
“Моя історія зовсім не особлива, вона схожа на історії інших морпіхів. Почалась війна — пішов захищати країну. Як у таких умовах продовжувати займатися програмуванням у Миколаєві?” — казав Андрій у грудні 2020-го.
Зізнавався, що під час активної фази війни морпіхам було “морально простіше”: коли бачили, що противник переходить в атаку — давали адекватну відповідь, відбивали напади, прикривали ділянки, захищали свої життя та життя українців…
А після початку так званого “всеохопного перемир’я” довелося служити за дещо іншим сценарієм — і цей сценарій українським військовим був не до вподоби. І цього “Танчик” не зміг приховати, навіть попри всю свою стриманість.
“У нас добре обладнані інженерні укриття… Та якщо десятки, а то й сотні разів гатити по позиції, то в якийсь момент і укриття не допоможе. Яке перемир’я? Яка зупинка війни? Якщо взяти тиждень, то із семи днів, можливо, буде один день повної тиші… А так — постійні провокації, снайпери. От кажуть — морська піхота, бойовий дух… Так, це все є! Усі без винятку побратими — сміливі, патріотичні, професійні воїни… Та у нас немає можливості повною мірою використовувати свій потенціал. А ми ж не прикордонники, ми морпіхи, бойові одиниці, ми влучно стріляємо!” — обурювався боєць.
Він розповідав про те, як окупанти ведуть повітряну розвідку і з квадрокоптерів, і з “Орланів”, як українські воїни ледь не щодня бачать ворожі бронемашини, як снаряди прилітають не лише по позиціях ЗСУ, а й по будинках мирних мешканців.
“Ми, як можемо, допомагаємо місцевому населенню. Аби не втрачати навичок, регулярно проводимо заняття з бойової підготовки… Та дух морського піхотинця — дух відважного воїна та відданого захисника, і така гра в одні ворота довго тривати не може”, — казав молодший сержант Грабар.
19 березня 2021 року російські найманці обстріляли позиції українського війська поблизу Водяного із заборонених усіма домовленостями мінометів 120-го калібру та гранатометів різних систем. Пробивши і насип, і перекриття спостережника, де чатував Андрій Грабар, ворожа міна не залишила бійцеві жодного шансу вижити. Зовсім незадовго до того він повернувся з відпустки…
5. Кирило Биковський
Кирило народився 17 травня 1992 року в Кропивницькому. Ще з дитинства мріяв стати військовослужбовцем. І здійснив свою мрію: закінчивши вище професійне училище №4, у 2011 році підписав контракт на службу в Збройних силах України.
Згодом повернувся до цивільного життя. Допомагав тестю-фермерові на фермі. “Він був у мене на роботі – ми вирощували свиней. Він дуже був працьовитий, добрий, чесний. Ніколи поганого слова нікому не сказав. Ми його всі дуже любили. Так склалося, що він пішов. Я його дуже просив: не йди, синку, ти ж молодий хлопець. Ти ж бачиш, що твориться – державі не потрібна ця війна”, – каже тесть воїна Віктор Писаренко.
Але Кирило не вважав, що ця війна “не потрібна”.
На фронті солдат Биковський – з 2018 року. Навідник підрозділу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
“Ми були тоді на Приазов’ї, маріупольський напрямок. Він прийшов – і одразу попросився на передову. Ми визначили, що він буде служити в третій роті. Кирила добре знала практично вся частина, тому що колоритна особистість була. Ніколи не давав задню, любив посміятись, пожартувати, допомогти. Ніколи не казав, що цього робити не буде, ніколи від командирів я не чув, щоб хтось на нього жалівся”, – розповідає заступник командира військової частини А3892 Іван Мазур.
Кирило загинув 20 березня поблизу Шумів на Донеччині. Під час мінометного обстрілу позицій ЗСУ в нього великокаліберною кулею влучив ворожий снайпер. Товариші та військовий медик встигли надати першу медичну допомогу й навіть евакуювати пораненого з поля бою.
“Він ще був при тямі, живий. А коли його доставили, нам подзвонили і сказали, що Кирила вже немає… Ми всі були в шоці, не могли усвідомити, що сталося”, – каже побратим загиблого загиблого Олег Ковтунюк, який був серед тих, хто виносив Кирила з-під вогню.
“Позитивною людиною був. Такий непосидючий… І фахівець своєї справи – досконало знав побудову кулемета, технічні характеристики. Ділився досвідом зі своїми побратимами”, – додає Олег.
Як розповів тесть загиблого, в Кирила залишився 8-річний син. “Його звати Назар. Він дуже схожий на свого батька, як крапля води”.
Поховали Кирила Биковського на Aлеї Слaви Рівнянського клaдовищa в Кропивницькому
Залишилися мати, двоє сестер, син.
6. Сергій Коваль
Російські окупанти, всупереч умовам “додаткових заходів щодо режиму припинення вогню”, підступно вчинили дистанційне мінування позицій 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ в районі села Шуми – закинули протипіхотні міни ПОМ-2 з гранатометів.
Як розкаже потім у звіті з трибуни Верховної Ради головнокомандувач ЗСУ генерал-лейтенант Руслан Хомчак, вдень 26 березня група розмінування на чолі з підполковником Ковалем у складі: старшина Бруска, старший солдат Гещук, начальник інженерної служби бригади старший солдат Барнич – вийшла на огляд замінованої місцевості.
“Під час виконання завдань внаслідок снайперського вогню отримав смертельне кульове поранення старший сержант Барнич. Командир групи підполковник Коваль, надаючи йому допомогу та здійснюючи евакуацію, внаслідок снайперського вогню отримав несумісне з життям поранення”, – розповів головнокомандувач.
Старшина Бруска отримав важкі кульові поранення, старший солдат Гещук – поранення середньої важкості.
На допомогу підійшли старші солдати Абрамович і Гайченко. Але і вони загинули під вогнем боку російських снайперів.
На невеликому клаптику землі – четверо “двохсотих” і троє “трьохсотих”. Та неможливо витягнути поранених, неможливо забрати тіла загиблих.
“Особливим цинізмом дій підрозділів окупаційних сил Російської Федерації є те, що снайперський вогонь вівся у спини військовослужбовців Об’єднаних сил з об’єкта критичної інфраструктури – водонасосної станції, через яку здійснюється постачання води як на тимчасово окуповану, так і на підконтрольну урядові України територію”, – заявив генерал Хомчак.
За його словами, противник прагнув викликати вогонь ЗСУ по водонапірній башті, щоб потім звинуватити українську сторону в гуманітарній катастрофі в містах по обидва боки лінії розмежування – Торецьк, Південне, Горлівка.
“Вони знали, що ми не будемо вести вогонь по водокачці…” – розповів пізніше в коментарі ТСН у Шумах військовий В’ячеслав Скоряк.
Інший воїн зі складу підрозділу, “Рева”, пояснив, що “десятка” кілька разів запитувала у ворога режим “тиші”. “Двічі вони відмовляли. Декілька разів – підтверджували, але не виконували”.
Після цього “едельвейси” прийняли рішення відкрити вогонь у відповідь. Бій тривав півтори години. Після того, як противника подвили мінометами, нарешті можна було надати допомогу пораненим та евакуювати загиблих.
Перший полеглий того дня – 43-річний командир загону пошуку та знешкодження саморобних вибухових пристроїв 143-го Центру розмінування підполковник Сергій Коваль – присвятив армії все своє свідоме життя.
Він народився 30 серпня 1977 року в селі Рихта Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Мешкав у Кам’янці-Подільському. Закінчив місцевий військово-інженерний інститут, спеціалізувався на розмінуваннях. Пройшов шлях від командира взводу розмінування до командира загону пошуку та знешкодження саморобних вибухових пристроїв. Брав участь у миротворчих операціях.
“Ми разом служили в Центрі розмінування, дружили близько десяти років, — розповідає його безпосередній командир, начальник центру розмінування підполковник Олег Хоптій. — Він на ротаційній основі міняв мене в Афганістані. Знаю його як висококласного спеціаліста, хорошого керівника, досвідченого сапера. Це один із найкращих командирів бойових загонів, які виконують бойові завдання на сході України з розмінування місцевості від вибухонебезпечних предметів та саморобних вибухових пристроїв. За час проходження служби підполковник Коваль створив один із найкращих бойових колективів центру розмінування”.
“Він був взірцевим офіцером, справжнім професіоналом. Зразком для підлеглих та майстром саперної справи. Ми завжди пам’ятатимемо його усміхненим, щирим, добрим, надійним і справедливим”, — зітхає кум загиблого Олександр Колос, який був його близьким другом упродовж 27 років, ще з часів навчання.
В АТО/ООС Сергій Коваль брав участь із перших днів російсько-української війни.
Поховали офіцера на Алеї Слави Кам’янець-Подільського цвинтаря.
Залишилися дружина, 4-річна дочка та 17-річний син.
7. Сергій Барнич
Сапер “едельвейсів” Сергій Барнич був у першій групі, яка вийшла на огляд замінованої ПОМками території в районі Шумів і була розстріляна російськими снайперами 26 березня. Його намагався евагуювати підполковник Сергій Коваль, але теж загинув.
Сергій Барнич народився 11 січня 1974 року в місті Калуш Івано-Франківської області. Закінчив Калуський хіміко-технологічний технікум, здобувши фах електрика. З 1993 року працював на тодішньому виробництві “Хлорвініл” (з перервою на строкову службу в армії).
“Дуже доброзичливий, розумний, працьовитий і справедливий. Надзвичайно любив своїх батьків”, — кажуть про чоловіка сусіди.
У 2010-му Сергій був призначений майстром електротехнічного цеху “Карпатнафтохім”. На цій посаді він працював до 2015 року, коли був призваний до війська за мобілізацією.
Через рік, демобілізувавшись, Барнич повернувся до роботи. Але буквально через кілька місяців зрозумів, що поклик війни надто сильний. І невдовзі повернувся до військової служби, уклавши контракт зі Збройними силами.
Старший солдат, сапер 109-го гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр.
У грудні 2020 року був нагороджений медаллю “За гідність та патріотизм”.
“Пам’ятаю, виходив до мене усміхнений і сором’язливий чоловік. Не думав, що наша наступна зустріч буде саме такою… Він був хорошим побратимом, вмілим бійцем, хорошим керівником. Але, на жаль, Бог забирає найкращих”, — згадував під час прощання з воїном-“едельвейсом” мер Калуша Андрій Найда, який тоді вручав Барничу медаль і грамоту міського голови.
Поховали бійця у Калуші.
Залишилися батьки.
8. Максим Абрамович
Старший сержант, військовослужбовець підрозділу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр Максим Абрамович 17 березня він відзначив день народження – хлопцеві виповнилося 27.
Він народився 1994 року в місті Дубровиця Рівненської області. Друзі дитинства розповідають, що Максим завжди був готовий прийти на допомогу й захистити, адже займався бойовим гопаком і фехтуванням на шаблях. Усі, хто його знав, пригадують хлопця як дуже веселу й позитивну людину.
Після школи Абрамович вступив у Харківський національний університет внутрішніх справ, але у 2017 році перервав навчання – уклав контракт зі Збройними силами і вирушив на фронт. Брав участь у бойових діях.
По завершенні трирічного контракту у 2020 році Максим повернувся додому, де єдиного сина дуже чекала мама. Але вже в грудні того ж знову став на захист Батьківщини, підписавши новий контракт з “едельвейсами”.
Нагороджений відзнакою Президента України “Учасник АТО” та медаллю “За звитягу та вірність”.
26 березня під Шумами Максим ішов у другій групі “едельвейсів”, яка мала надати підтримку першій четвірці саперів (Коваль, Барнич – загинули, Бруска, Гещук – поранені). Але і Абрамович, і його напарник Гайченко були холоднокровно розстріляні ворожими снайперами.
Поховали Максима Абрамовича в рідній Дубровиці.
Залишилася мати.
9. Сергій Гайченко
Сергій Гайченко народився 9 вересня 1993 року в селі Михайлівка Синельниківського району Дніпропетровської області.
“Золота дитина, добрий такий. Добрішого хлопчика в селі не було. Завжди допоможе”, – діляться спогадами односельці.
Закінчивши у 2012 році Дніпропетровський технікум залізничного транспорту, Сергій працював електромонтером у локомотивному депо (НД вузол ТЧ-1 Укрзалізниці, що в Михайлівці).
На військову службу за контрактом хлопець пішов у 2015-му. Служив на посаді гранатометника у військовій частині А0222 – це окремий президентський полк імені гетьмана Богдана Хмельницького.
24 серпня 2016 року солдат Гайченко отримав Подяку міністра оборони за активну участь у підготовці та проведенні параду військ з нагоди 25-ї річниці Незалежності в Києві.
А з 20 вересня 2019 року був знову призваний за контрактом до ЗСУ Синельниківським військкоматом. На цей раз – у 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду.
Пройшов у зоні АТО/ООС три ротації. Служив на посаді командира бойової машини – командира гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти. Звання – старший солдат.
26 березня в районі Шумів Сергій Гайченко разом зі старшим сержантом Максимом Абрамовичем ішов на допомогу саперам… І також загинув від кульового поранення, завданого ворожим снайпером.
“Його (Гайченка) добре знала вся частина, бо він був дуже доброзичливою людиною, – каже товариш Сергія по службі Іван Мазар. – У той злощасний день загинув його друг-побратим, вони разом намагалися витягнути поранених із поля бою, але противник дві години не давав витягнути нікого…”
Поховали старшого солдата Гайченка в рідній Михайлівці.
Залишилися батьки і молодший брат.
Вічна пам’ять полеглим за Україну.
