Колишній священник Російської православної церкви Алєксандр Усатов у відвертій формі розповів власний досвід служіння в Росії, як людини з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, а також, вкотре підняв тему гей-лобі в РПЦ та вплив цього явища на російське православ’я.
Історію екс-клірика у вигляді монрологу публікує “Сноб”. Подаємо уривки з розповіді колишнього священнослужителя.
“Я – гей і ніколи не відчував себе у безпеці в РПЦ, а протягом останніх років став об’єктом нападок з боку митрополита та його оточення, які знали про мою орієнтацію.
Митрополиту Меркурію (Іванову) я зізнався давно, коли ще наївно вважав його як духовного отця. Надалі мені довелось не раз пошкодувати про це. У церковній системі люди по-різному ставляться до геїв. Деякі священники – бісексуали і мали досвід одностатевих відносин. Для інших – це бридко.
Геї в РПЦ перебувають у двоякій ситуації. З одного боку, всі знають про існування гей-лобі і можливість зробити легку кар’єру через архієрейське ліжко. З іншого боку – найбільш активні віряни церкви – запеклі гомофоби, і опираючись саме на них РПЦ удає із себе оплот традиційної сексуальної моралі.
Таким чином, система дозволяє тобі практикувати гомосексуальні зв’язки, не афішуючи їх за межами системи. Серед єпископату, духовенства та семінаристів попуярний вислів: “Можна все, головне – не виказати себе”. Іншими словами, твоя сексуальна поведінка нікого не цікавить, поки воно не стане відоме широкому загалу. Якщо ж про це стає відомо, твої колеги, які роками спокійно сприймали орієнтацію один одного, дружно підключаються до твого побиття, а церковний суд виносить найсуворіший вирок з опорою на древні канони.
Звісно, це не стосується єпископів-геїв, вони в особливому статусі, і система буде їх усіляко захищати.
Митрополит Меркурій (Іванов) завжди сильно переймається за своє положення перед патріархом Кірілом (Гундяєвим). Меркурія, у свою чергу, оточують протоєреї-кар’єристи, які намагаються передбачити побажання свого начальника і часто перегинають палицю.
Після скандалу в Казанській семінарії, де ігумен нібито зґвалтував багатьох семінаристів, керівництво Донської семінарії зайнялось пошуком геїв серед власних викладачів. Мене теж підозрювали, але фактів, які могли б призвести до звільнення, не було. В будь-який момент про моє особисте життя могло стати відомо – тоді мене б вигнали звідусіль.
У підсумку я вирішив піти – я втратив роботу, стабільний дохід, багатьох друзів, але почував себе добре, оскільки вчинив так, як вважав правильно.
Важливою подією, яка сподвигла мене до звільнення, став конфілкт з самим відомим священником-геєм в Ростовській єпархії. Йому на сподобалось, що я спілкуюсь з юнаками, які йому подобались, і через ревнощі він став поширювати про мене неправдиві чутки і навіть писати доноси до “органів”.
Думаю, його лякала можливість власного викриття, і він старанно розігрував роль захисника традиційних цінностей, щоб відвести від себе підозри.
У березні 2020 року до мене підійшов чоловік у цивільному і сказав, що один з близьких до архієрея протоєреїв написав на мене донос на адресу дуже серйозного відомства. Серед обвинувачень: підтримка Навального, пропаганда ідей опозиції та ЛГБТ-агітація серед молоді.
Всім зрозуміло, наскільки такі звинувачення небезпечні у сучасному російському контексті. Чоловік у цивільному дивувався, що навіть священники почали писати владі доноси один на одного. Я зрозумів, що одіозний гей-протоєрей вирішив потопити мене будь-якими засобами.
На той момент я подумав, що позбавлення сану допоможе мені вийти з-під уваги “органів”. І я написав звернення на ім’я патріарха з проханням позбавити мене сану, оскільки я невіруючий.
Втім, лист на ім’я патріарха не допоміг – з того часу пройшов рік, а я досі формально лишаюсь протоєреєм.
Ввечері того ж дня, коли я подав звернення, митрополит зателефонував мені і ми довго розмовляли телефоном. Серед численних звинувачень прозвучало й те, що я нібито шизофреник і закінчу тим, що “вийду у вікно” (я мешкав на 15-му поверсі).
Надалі послідував указ про заборону в служінні. Потім мене звільнили з семінарії. Я вирішив боротись за свої права і звернувся до державної інстепкції праці та обласну прокуратуру. Там мені запропонували звернутись до суду. На той момент я вже був змушений виїхати з Росії.
Митрополит продовжував здійснювати тиск на мене, але робив це досить акуратно. Мені надійшло декілька телефонних дзвінків та повідомлень від людей з найближчого оточення митрополита. Мені говорили, що я мушу припинити писати в інтернеті та поїхати з Ростова-на-Дону, інакше зі мною розправляться фізично.
Стати інвалідом після нападу православних молодиків, казаків чи просто бандитів мені не хотілось.
У травні 2020 року я зрозумів, що мені потрібно рятувати власне життя і здоров’я. Я почекав поки закриється мій чеський шенген і вилетів до Амстердаму з Мінська”.
