У Новій українській школі «Християнська етика» може стати обов’язковим предметом.
Про це йдеться у матеріалі «ZN.ua» Катерини Щоткіної, під назвою «Гендеру» на зло.
Після нетривалого громадського обговорення Типовий навчальний план для 5−9 класів Нової української школи (НУШ) передано на затвердження уряду.
І якщо ви сподівалися, що ваших дітей розвантажать, як неодноразово обіцяли реформатори від освіти, то в мене для вас погані новини. Розклад ущільниться ще більше. Дванадцятирічна школа — це не про «розвантаження» учнів. Це про навантаження для вчителів.
Зокрема, обов’язковий блок розкладу (інваріантна складова) збагатиться «курсами морально-етично напряму». Це означає, що уроки «Етика»/«Християнська етика», які досі були факультативними, можуть стати обов’язковою частиною програми.
Сенс життя і все інше
Тенденція до роздування шкільних програм не нова. Як і прагнення накачати школу якоюсь «правильною» ідеологією — «духовністю», «морально-етичним» або навіть «військово-патріотичним» вихованням. Ну яка ж це школа — без скрєп?
Яку саме етику викладати — світську чи християнську — імовірно, вирішуватимуть на місцях. На багатьох «місцях» рішення буде прийняте на користь саме «Християнської етики». Це найімовірніший вибір для чималої частини території України, для сіл та невеликих міст. Скрізь, де в церкви склалися добрі відносини з місцевою владою, — адже саме вона, в результаті, вирішує, які програми затверджувати і які підручники закуповувати.
До певного моменту викладання «Християнської етики» в школах не становило проблеми, — від факультативу завжди можна було «відписатися», і навіть у галицьких містечках були і є батьки, які «відписуються».
Тепер у них такої можливості може не бути.
Стривожене гудіння батьків, які зрозуміли, що лазівка з факультативом закривається, постаралися перекрити чиновницькими запевненнями. Все, мовляв, гаразд, буде вам світська етика. Якщо так вирішить школа. Але навіть якщо буде християнська (бо, знову ж, так вирішить школа), це все одно не буде релігійна дисципліна, це тільки «мораль», що базується на «перевірених століттями цінностях».
Що ж, типові програми курсів «Християнська етика», «Основи християнської етики», «Біблійна історія та християнська етика» — всіх курсів, рекомендованих МОН, — перебувають у відкритому доступі.
Ознайомившись із цими програмами, можу абсолютно точно сказати, що більшість їх передбачає вивчення основ християнської доктрини. Досить докладно прочитуються книги Старого й Нового заповітів, дітей ознайомлюють із деякими працями Отців церкви та вітчизняних богословів, з історією та уложеннями Вселенських соборів. Учні розбиратимуться, зокрема, в таких непростих матеріях, як різниця між теїзмом, деїзмом і пантеїзмом. А також їм доведеться навчитися розпізнавати «загрози» з боку секуляризму й атеїзму. Як і «неорелігій» — зокрема «Свідків Ієгови» та мормонів. Ну й, звісно, «загрози одностатевого співжиття» теж уведені до програми.
Зате слова «розпалювання різні» ви навряд чи знайдете в цій програмі. І слово «терпимість», яке в ній усе-таки є, в цьому контексті звучить не дуже переконливо.
Прочитавши програму, я почасти зрозуміла керівництво християнських церков, які лобіюють введення цього курсу в обов’язкову шкільну програму: того, хто це все вивчить, у семінарію можна приймати зразу на другий курс. Та й, узагалі, якщо «учень/учениця» в результаті вивчення цього коштовного курсу «розуміє, що таке щастя» і може пояснити «сенс життя» (так, це є в програмі), то решту шкільних предметів можна просто скасувати. Навіщо тобі логарифми та теорія відносності, якщо ти вже пізнав дзен?
Скріпи — в школу
Хто з педагогів зможе викладати, фактично, комбінований курс історії церкви, історії церковного мистецтва та основи церковної доктрини — це вже не так важливо.
Хоча саме працівники освіти могли б відкрити чиновникам і церковникам, а заодно — і батькам секрет полішинеля: мораль та моральність — плід виховання, а не навчання. Виховання ж – процес наскрізний, він ніколи не припиняється, незалежно від теми уроків та предмета вивчення. Зробити з моралі й моральності окремий курс — це або ошуканство, оскільки цей курс не має предмета вивчення, або індоктринація якихось ідеологій і/або вчень.
Але проблема нашої школи — це в мініатюрі проблема всього українського суспільства: вона, як і суспільство загалом, давно перестала бути чесною навіть перед собою. В основі рішень освітньої бюрократії — проста максима «якщо дають — треба брати». У результаті, школа, яка не в змозі навчити критичну масу учнів грамотно писати, доладно викладати думки та рахувати в межах сімейного бюджету, отримає додаткове навантаження — буде виховувати християн.
Я не хочу ображати школу й учителів, — серед них безліч достойних людей, ентузіастів і фахівців. Але ефективність нашої шкільної системи загалом, на жаль, написана прямо на цінниках супермаркетів — із орфографічними помилками.
Я сподіваюся, представники церков, котрі стурбовані долею «Християнської етики» й готові домагатися зустрічі з прем’єр-міністром, щоб ще раз його закликати до «взаємодії» в цьому питанні, це розуміють: іншої школи в нас для них немає. Жаль, що в них для нас, зважаючи на все, нічого іншого теж немає. Їм нічого запропонувати нашим дітям, крім збільшення шкільного навантаження, і так занадто високого. У них настільки нічого для нас немає, що вони готові підмінити радість зустрічі з Христом шкільною рутиною, загрозою поганої оцінки за «недбальство», зобов’язалівкою, від якої й так усіх нудить.
Що ж, це принаймні чесно. Але тоді будьмо чесними до кінця. В історії з «Християнською етикою» церква виглядає, м’яко кажучи, сумнівно. Вона не тільки лобіює порушення Конституції, проштовхуючи в школу релігійно орієнтовану дисципліну, але так само відверто перекладає свою роботу з катехізації та християнської освіти на чужі плечі й залазить у кишеню до платника податків. В ім’я чого? Щоб поставити галочку в графі «катехізація» і задоволено подзеленчати зекономленими коштами? Щоб переконатися самим і переконати оточення у своєму «безпрецедентному впливі» в країні? У надії, що, прослухавши курс «Християнської етики», публіка рікою попливе в храми? Так історія ж дає прямо протилежні приклади.
Утім, хто ж учить історію? У кращому разі, дати зазубрюють.
Гендер і Бендер
Однак у церковників є свої резони. Школа бачиться їм великим і важливим полем бою, на якому борються два світогляди — ліберальний і консервативний. «Поле бою» — не випадкова фігура мови. Це справді сприймається в церковних і консервативних колах як «війна» — війна цінностей. Якщо школа не вільна від ідеології, якщо школа наполягає на тому, що несе виховну «морально-духовну» функцію (а вона її справді несе, хоч і не зовсім так, як думають у церкві й навіть у МОН), справу не можна пускати на самоплив. Світогляд, система цінностей завжди мають якусь модальність — праву або ліву, консервативну або ліберальну.
Простіше кажучи, у консервативних і церковних колах мусується побоювання, що коли в школі не буде християнської дисципліни, там з’явиться якесь ліберальне «статеве виховання». І якщо не подбати про те, щоб діти отримали «правильний» моральний меседж, то вони неодмінно отримають «неправильний».
Інакше кажучи, або Нагірна проповідь, або «гендер».
Думка про те, що школа – просто не місце для індоктринації будь-якого типу, чомусь просто не приходить у голову колишній радянській людині. Що б на цю голову не було надіте — хоч митра, хоч бейсболка, хоч шапочка з фольги.
Чому церкви в Україні вибрали своїм головним ворогом саме гендер — окрема історія, не позбавлена інтриги, але не позбавлена також і вузькості, і, на жаль, готовності до компромісів із совістю. Викривати «гендерну ідеологію», що не має в переважно консервативній Україні серйозної підтримки, набагато зручніше й безпечніше, ніж указувати на моральне каліцтво, властиве більшості співвітчизників, включно з можновладцями. Виступати на боці більшості, взагалі, набагато зручніше і безпечніше, ніж намагатися змінити щось у душах цієї більшості. Щось таке, що зовсім не стосується «гендеру», але стосується всіх нас, незалежно від сексуальної орієнтації.
Влада, хоч у неї самої з «гендером» по-всякому, охоче йде назустріч церквам у «моральному» питанні. Суспільна мораль — широке поле для красивої гри й широкі можливості для чесного відбирання голосів виборців у конкурентів. Консервативний порядок денний вигідно відтіняє українську владу в очах виборців, — комусь, звісно, дивно бачити, як клоуни рядяться у святенників. Але чого не зробить справжній артист, щоб сподобатися публіці! А публіка в нас переважно консервативна. У кожному разі, в тому, що стосується «гендеру».
Ось влада й тягне на себе консервативний порядок денний, багато в чому повторюючи шлях, який до неї пройшов Петро Порошенко, місцями ступаючи буквально слід у слід. І, відповідно, серйозно ризикуючи опинитися там само, де й він.
Хто повинен?
Затвердження «Християнської етики» у шкільній програмі може здатися фальстартом — занадто багато обурення з боку батьків. Але не варто недооцінювати цю ініціативу й наперед пророчити їй провал.
По-перше, на боці предмета — церква, здатна організувати своїх вірян на підтримку ініціативи. І це в неї вийде набагато краще, ніж у різношерстих «громадських активістів».
По-друге, серед батьків немало тих, хто зовсім не проти «морально-духовного» предмета для своїх дітей. Вони чомусь не можуть відвести дитину в недільну школу. Та й самі переважно в церкві бувають двічі на рік. Але вони зовсім не заперечують, аби «хто-небудь навчив хорошого» їхніх дітей.
Тут ми нарешті добираємося до найбільш невеселої частини справи — питання розподілу ролей (ні-ні, не «гендерних») у суспільстві.
Думка про те, що школа «навчить дитину хорошого», виховає з неї достойну людину або навіть зразу доброго християнина, виникає з колосальної соціальної дезорієнтації. Ми до пуття не знаємо, хто й що повинен робити, хто й чого повинен навчати, хто за що повинен відповідати, де межі компетенції того чи іншого державного або громадського інституту. І де межі нашої власної — громадянської, батьківської і якої-завгодно іншої компетенції. Ми виростаємо з упевненістю в тому, що «нам ніхто нічого не винен». І доходимо висновку, що й ми, отже, очевидно, нікому нічого не винні.
Наше ставлення до «Християнської етики» як шкільного предмета, котрий «виховає» і «навчить християнства», — відображення цієї дезорієнтації. Дітей виховують не на одному уроці в школі, — процес виховання всюдисущий і безперервний. І головна роль тут належить батькам. А не церкві й не школі. Батьки мають усвідомлювати, що «хай його там виховають, навчать хорошого» — це перекидання своїх обов’язків «кому-небудь». Християнства, своєю чергою, діти можуть навчатися де завгодно — в церкві, у дворі, в чистому полі чи навіть у школі, але на добровільних засадах і в позаурочний час.
Головна умова: їх мають навчати спеціально підготовлені й покликані на це служіння люди. Спроба нав’язати цю функцію школі – під яким-завгодно соусом, включно навіть зі священним жахом перед «гендером», — це спроба ухилитися від виконання своєї місії.
