8 лютого 1923 року архімандрит Російської православної Церкви Смарагд (Латишенков) вбив митрополита Георгія (Ярошевського), українця за походженням, щоб зупинити надання автокефалії Польській православній Церкві.
Про це розповів в інтерв’ю Релігійній правді історик Андрій Стародуб.
«Смарагд (Павло Латишенков) – білорус, який, пішов на вбивство митрополита, щоб зупинити процес отримання автокефалії», – розповів історик.
Історик пояснив, що з вбивство високопосадовця монаху РПЦ Смарагду світила смертна кара і відбулося б негайне виконання вироку. Але уряд Польщі на це не пішов.
«Вони прорахували, що це породило б ще більші проблеми і могло поглибити конфлікт між польською державою та її православними громадянами. До того ж ті, хто підштовхував Латишенкова на його вчинок, саме на це й розраховували. Та й сам він всіляко демонстрував готовність стати “мучеником за віру”. Коли ж стало зрозуміло, що страта екс-ченцю (Синод Православної митрополії в Польщі позбавив його сану та чернецтва) не загрожує, була розіграна інша комбінація. Захист перетворив судові засідання на таке собі «шоу», на якому з вбивці ліпили «героя», давали можливість продовжувати свою віртуальну «боротьбу» проти автокефалії та паплюжити пам’ять жертви. Він хизувався своєю «історичною роллю», зокрема – підкреслював, що якби не він, то “автокефалия уже была бы принята”».
За словами Андрія Стародуба РПЦ намагалася знищити репутацію лояльного до польської держави єпископату та зробити саму ідею автокефалії максимально непопулярною, зв’язати її з негативом, тому вбитого митрополита ще за життя описували, як деспота, таємного католика, чи навіть атеїста-нігіліста.
Російські спецслужби «вважали, що вбивство митрополита може стати вдалим «трігером» до початку заворушень в Польщі. Радянські документи та матеріали, які збирали польські спецслужби (все це було опубліковано аж у 1990-ті роки) засвідчують, що плани дестабілізації внутрішньої ситуації та організації у Польщі збройного повстання дійсно існували – і в 1923, і в 1924 роках», – говорить історик.
Підсумовуючи сказане, Стародуб зазначив, що Польська православна Церква таки виборола автокефалію наступного року після вбивства.
«Злочин Смарагда дійсно трохи «відстрочив» отримання автокефалії. Візит делегації з Фанару до Варшави у 1923-му році було скасовано. Та й у Константинопольських Патріархів тоді було багато власних проблем. Але польський уряд таки виборов автокефалію в 1924-му році. Томос про автокефалію було підписано всього на місяць пізніше, ніж екс-архімандрит Смарагд отримав вирок за свій злочин – 12 років ув’язнення. Він не відбув увесь термін, через 8 років потрапив під амністію. Тоді він вже був мало кому цікавим персонажем зі старої кримінальної хроніки. Немає навіть точної інформації про його подальшу долю. Маємо лише непевні і суперечливі перекази. В одних стверджується, що він таки покаявся (і навіть отримав дозвіл провести ніч в покаянній молитві на могилі митрополита). Тоді як згідно з іншими, які я вважаю правдоподібнішими, він просто виїхав з Варшави, поселився десь у глибинці на Гродненщині та не намагався привертати до себе ніякої уваги».
Крім того, історик пояснив, що згідно з однією із версій, монах вбивця міг потрапити під репресії духовенства, яке звершувало НКВД у 1939 році.
«”Героїзатори” Смарагда хай покажуть де ж його поховання, і які позитивні плоди залишала його «діяльність». До речі, згідно з однією з версій подальшої долі ченця-вбивці, він таки «дочекався» приходу «радянських визволителів». Але одразу ж, у 1939-му році, потрапив під репресії і був страчений НКВД. Це неперевірена інформація, але вірогідність такого фіналу неможливо виключати. Наприклад, саме так (розстріляний, місце поховання – невідоме) завершив свій життєвий шлях інший борець проти автокефалії та один з найактивніших виправдовувачів вбивства митрополита Георгія, вже згадуваний сенатор-москвофіл В. Богданович…».
Водночас могила українця, митрополита Георгія, знаходиться в храмі Св. Пророка Ілії та св. Єронима (в дольній частині церкви Св. Йоана Ліствичника на Вольському православному кладовищі Варшави). «Польська автокефальна церква, біля витоків якої він стояв, існує і дотепер. Вона (ПАПЦ), у свій час, зіграла також важливу роль і у відновлені канонічної ієрархії української церкви (УАПЦ формації 1942)».
