Російську мову возвеличували до статусу радянської латини, а українську називали сільським діалектом. Дисиденти відкрито виступали проти русифікації. Подекуди партійний істеблішмент УССР захищав мову, йдеться в розгорнутому звіті ЦРУ від 1975 року.
Українська республіка була найважливішою для Москви після Російської, констатував аналітик і додавав – русифікація ефективніше централізує радянську імперію, аніж перебирання повноважень із регіону в центр, передає Б-Бі-Сі.
Українська за складом, нероздільна за суттю
Совєтським Союзом керувала Комуністична партія, що дедалі більше набирала популярності. В Україні не просто збільшилася кількість її членів, а й зросла частка етнічних українців. У 1972 році їх було 75%. 20 із 24 перших секретарів обласних комітетів були українцями.
Але місцева еліта не здобула контролю над партією. Київські партійці служили, а не господарювали, адже з Москви контролювали всі рішення та призначення. Українізація партії, робить висновок автор документу, не додала політичної автономії Українській Совєтській Соціалістичній Республіці.
Російськомовні українці – між радянським народом і старшим братом
Генеральний секретар Центрального комітету КПСС Лєонід Брежнєв пропагував створення “совєтського народу”. Колишнє гасло про рівність та допомогу між націями генсек замінив на концепцію “старшого брата”, яка фактично позначила русифікацію.
Російська поступово стала основним засобом комунікації партійців і військових, мовою діловодства та побутового спілкування, особливо у східноукраїнських містах. Цією мовою говорило дедалі більше студентів та учнів.
Шкільне законодавство дозволяло вільно обирати мову навчання. Проте верховенство російської у вищих навчальних закладах і закриття українських шкіл не залишали вибору батькам.
Крім того, якщо в російських школах українську мову вивчали за бажанням, то в українських – російська була обов’язковим предметом. Мовчання батьків у цій ситуації також вплинуло на долю рідної мови, зауважує аналітик.
Загалом, чим вищий рівень освіти та кількість міського населення на певній території, тим частіше використовували російську як мову навчання. Зокрема, звіт ЦРУ посилається на неофіційні дані, де йдеться, що в кількох містах на Сході України, імовірно Дніпропетровську та Донецьку, українські школи зникли взагалі.
У Донецькому університеті, як свідчив професор-емігрант, викладали винятково російською.
Російська стала совєтською латиною, а українська – сільським діалектом
Російська в СССР була інструментом комунікації на кшталт латини у середньовічній Європі. Її культивували як престижну мову спілкування всіх совєтських націй. Українську вважали народною, а дехто з жителів міст навіть називав вульгарним сільським діалектом, звітує документ.
Про ефективність русифікації свідчив той факт, що молодші громадяни більше спілкувалися російською. Якщо 22% етнічних українців, старших від 50 років, вважали її рідною, то для молодших жителів східних міст цей відсоток був удвічі вищий.
Мішані шлюби між росіянами та українцями також сприяли успішній асиміляції. Вони складали більше від чверті всіх одружень, що відповідало найвищому показникові з-поміж всіх республік, окрім Латвії.
Неорганізовані, але сміливі українські дисиденти
На відміну від колишніх підпільників, дисидентський рух був роздрібненим, а його учасники не надто цілеспрямованими та войовничими. Водночас вони діяли відкрито: страйкували, влаштовували демонстрації, писали петиції, публікували матеріали.
Особливо діймало совєтський режим те, що дисиденти були різних професій. Зокрема гуманітарних – вчителі, філологи, письменники, історики, літературознавці, журналісти й адвокати. Та були й представники науково-технічних сфер.
Попри різницю у поглядах щодо тактики боротьби, українські відступники однаково були незадоволені владою, вимагали більшої свободи і децентралізації. Такий висновок робить аналітик ЦРУ на основі положень листівки, яку цитує у документі.
З-поміж дисидентів найбільше виділилися “шістдесятники” – група проєвропейських, гуманістичних, патріотичних поетів. Попри арешти, вони відкрито заявляли про національну гідність і закликали до захисту рідної мови.
Українські партійці проти дисидентів
Партійна еліта УССР захищала радянський режим, адже була його частиною. Але лідери в регіонах неоднаково підтримували ініціативи пана Брежнєва щодо централізації. Зокрема, зросійщена дніпропетровська група вороже ставилася до дисидентів. Звідси вийшло багато партійних керівників, зокрема Леонід Брежнєв та Володимир Щербицький.
Донецька партійна еліта менше залежала від Москви. Впродовж 1960-х років тут різко зросла кількість партійців, що перетворило місцеву організацію на лідера в Україні. Цей факт, разом із економічною потужністю, змусив українських і московських керманичів враховувати потреби регіону. Позиція цієї групи щодо брежнєвської політики була пасивною та нечіткою.
Харківські керівники спочатку підтримували письменників-дисидентів, але згодом їх переслідували. Звідси “вийшов” Петро Шелест, який очолював Київський обком, а потім став Першим секретарем КПУ.
Шелест – васал, який любив свій маєток
Петра Шелеста американці нарекли “васалом, який любов’ю до свого маєтку спровокував лють у пана”. Український керманич підтримував донецьке вугільне лобі. Зокрема, на 24 з’їзді КПУ він відкрито обурювався, що за останні п’ять років на Донбасі спорудили лише дві нові шахти.
Петро Шелест не обмежувався колом економічних питань. На з’їзді Спілки письменників України він закликав оберігати українську. “Ми повинні протистояти… засміченню нашої мови” – цей вираз позначив використання російських слів, пояснює документ.
Партійний керманич ініціював зміни в освіті. Зокрема, у 1965 році міністр вищої і середньої спеціальної освіти УССР Юрій Даденков дав письмове розпорядження ректорам ВНЗ читати лекції українською. Петро Шелест був готовий підписати цей наказ, але його скасували з центру.
Головного українського комуніста підтримувала більшість керівників обкомів УССР і навіть декілька лідерів інших республік. Можливо тому, припускає автор, після звільнення з посади першого секретаря КПУ йому не дозволили повернутися у Київ.
Володимир Щербицький – вірний Брєжнєву
Після Петра Шелеста українську компартію очолив Володимир Щербицький, виходець із дніпропетровської групи. Він був “людиною Брєжнєва”, але не підлабузником, як, наприклад, деякі керівники центральноазійських республік, вважали у ЦРУ. Найперше пан Щербицький перейнявся кадровими питаннями – звільнив 10 із 25 перших секретарів обкомів партії.
Потім новий керівник атакував українських дисидентів. У Львові пройшли два інсценованих гучних судових процеси над туристами, яких звинуватили у зв’язках з Організацією українських націоналістів.
Україна володіла майже всім необхідним для незалежності
Українці не мали досвіду політичної самостійності, але володіли великим європейським культурним спадком, зазначає автор у висновках ґрунтовного дослідження. Економіка була відносно збалансованою, а суспільство селян за півстоліття перетворилося на націю зі строкатою соціальною структурою.
Але Україну відрізняли від сусідніх Польщі та Чехословаччини дві риси. По-перше, відсутність національних збройних частин. Війська, які дислокувалися на території України, були мішаними і складалися з представників усіх народів СССР. По-друге, українські партійці та урядовці були більше інтегровані в радянську систему, аніж їхні чехословацькі колеги.
Аналізуючи масштаби русифікації, звіт ЦРУ від 1975 року передбачав, що вже через десять років кількість росіян і зросійщених українців становитиме третину населення України, а через п’ятдесят – половину.
