28 січня спікер РПЦвУ протоієрей Микола Данилевич у коментарі російському церковному порталу «Православие. РУ» розповів про особливі події в житті РПЦвУ у минулому 2020 році. Серед таких визначних подій Данилевич назвав коронавірус, наукові конференції, будівництво храмів «взамен тех, которые были захвачены раскольниками».
З приводу останнього отець Микола поділився своїми спостереженнями щодо життя і розвитку Держави та Церкви, що останнім часом, з огляду на нещодавню публікацію з нагоди Дня соборності, стало для Данилевича улюбленою справою. На думку спікера Московського Патріархату в Україні, «спокойные времена в жизни государства и общества – это времена развития УПЦ». Часи неспокійні Данилевич пов’язує із Православною Церквою України «периоды неспокойствия, социально-политических волнений, революций и майданов – это времена развития “ПЦУ”». Тому, на його думку, «на Украине будет спокойно, если государством будет вестись взвешенная политика в сфере религии, то развиваться будет УПЦ. А если опять начнутся потрясения, то это время для “ПЦУ”».
Такі спостереження є ніщо іншим як відвертою маніпуляцією і спотворенням фактів. Адже ні для кого не секрет, що саме ці так звані «спокойные времена развития УПЦ» – це часи ідеології «русского міра», які, власне, і призвели до «неспокойствия, социально-политических волнений, революций и майданов». Варто лише згадати кульмінацію цих «сприятливих» часів розвитку РПЦвУ, який припав на час правління президента-втікача Януковича. Саме тоді в Україну часто приїздив головний ідеолог «русского міра» Московський патріарх Кіріл (Гундяєв), а під прикриттям так званих «Дарів волхвів», які возили по Україні представники РПЦвУ, відбулась ціла спецоперація проти України, яку очолив ватажок майбутніх російських найманців Гіркін. Ось що насправді являли собою «сприятливі часи розвитку» РПЦвУ. Чим закінчився цей період в історії України? Небесною сотнею, окупацією Криму та війною на Донбасі. Усе це наслідок «сприятливих часів розвитку» РПЦвУ.
Особливо треба нагадати Данилевичу і його колегам, що Православна Церква України постала уже після усіх згаданих подій і так званих «сприятливих часів розвитку» РПЦвУ. Тому вона в жодному разі не може бути причиною «неспокойствия, социально-политических волнений, революций и майданов». Постання в Україні Помісної Автокефальної Церкви – свідчення пробудження в українців своєї національної свідомості і звільнення від пут «русского міра», який так сприятливо упродовж більше 20 років насаджували представники Московського патріархату в Україні.
Окрім цього у своєму коментарі Данилевич зробив нечувану досі заяву стосовно Православної Церкви України. За його словами, Кіпрська Церква лише «частично» визнала ПЦУ. На думку рупора РПЦвУ, жодні визнання ПЦУ з боку інших Помісних Церков ніяк не допоможуть самій ПЦУ, адже «самое главное и самое важное для «ПЦУ», чтобы их признали мы – УПЦ как истинная и исторически существующая на Украине Церковь». Така заява від Данилевича це не просто брехня і маніпуляція, а відверта маячня і повна нісенітниця. Після такого меседжу важко взагалі зрозуміти, що відбувається в головах рупорів Московського патріархату в Україні.
Для чого ж Данилевич вигадав цю маячню? Відповідь цілком очевидна. Як сам Данилевич, так і всі представники РПЦвУ, чітко усвідомлюють, що процес визнання Православної церкви України вже не зупинити і в майбутньому її будуть визнавати все нові Православні Церкви. Через це в Московському патріархаті розуміють, що розповіді про те що ПЦУ ніхто не визнає вже не подіють на мізки їх мирян, тому необхідно придумати щось нове. І ось тепер Микола Данилевич і озвучив цю нову мантру про «важливе визнання з боку РПЦвУ». Утім такий меседж це свідчення «канонічної шизофренії» або манії величі.
Релігійна організація, яку представляє Микола Данилевич, є лише частиною Російської Церкви, хоча і нібито самокерованою, тому вона немає жодних канонічних прав визнавати Помісну Автокефальну Православну Церкву. Озвучене Данилевичем – нонсенс, якому важко знайти адекватне порівняння. Пояснення щодо істинності та історичності теж є повною нісенітницею і свідчить воно лише про те, що Данилевич разом зі своїми колегами живе у своєму вигаданому всесвіті, в якому їх релігійна організація то «каноническая», то «истинная и исторически существующая».
Читаючи подібні заяви від представників РПЦвУ складається враження, що події з отримання автокефалії пройшли повз них, нібито 2018 рік просто випав із календаря РПЦвУ. Даремно, адже саме у цей період відбулись важливі епохальні події, якими було відновлено історичну справедливість. Однією із таких подій стало скасування акту 1686 року через відверте і безсоромне порушення РПЦ усіх умов документу. Вкотре нагадаємо, що згідно цієї грамоти Московський патріарх отримав право лише благословляти чи висвячувати Київського митрополита, який і надалі лишався в юрисдикції Вселенського Патріархату. Цей зв’язок мав виявлятись у поминанні Київським митрополитом за богослужінням ім’я Вселенського патріарха. Тому щоб бути «истинной и исторической Церковью» начальнику Данилевича, митрополиту Онуфрію, потрібно поминати на богослужінні Вселенського патріарха Варфоломія. Та він не лише його не поминає, але й саме слово «Україна» соромиться згадати на богослужінні, і молиться лише за безлику «богомхранимаю страну нашу».
На цьому роздуми спікера РПЦвУ не завершились і, продовжуючи маячню про «недієве» зовнішнє визнання, Данилевич заявив, що Православна Церква України повинна повернутись до їх «истинной и исторически существующей» Церкви, адже за його словами «Такой церковный принцип». Цей принцип полягає в тому, що «Раскольники должны возвращаться в ту Церковь, которую они покинули, а не создавать новую». Такий меседж лише черговий вияв «канонічної шизофренії». Адже як ми вже зазначили, у 2018 році відбулись важливі події в історії Української Церкви, але які сам Данилевич і його колеги не помітили, або навмисно не хотіли бачити, тому в їх свідомості досі живуть «раскольнікі», а в серці надія на повернення проросійської влади.
Речник РПЦвУ закінчує свій меседж бажанням жити в Україні так, як це прописано в книзі пророка Неємії, згідно якої євреї, повернувшись із Вавилонського полону, відбудовували храм і налагоджували своє внутрішнє життя. Утім читаючи подібні коментарі представників РПЦвУ здається, що нам треба жити як євреї, які вийшли із єгипетського рабства і блукали 40 років, чекаючи поки вимруть усі, хто жалів про покинутий Єгипет. Так напевно і Україні потрібно почекати поки відійдуть усі, хто жаліє за московським рабством. Тішить, лише те, що більшу частину ми уже пройшли і чекати залишилось недовго.
