Вже відомий читачам “Духовного фронту” ченець афонського монастиря Пантократор о.Нікітас опублікував черговий матеріал, що викриває Російський патріархат в українському питанні. Публікуємо повний переклад матеріалу з грецької мови.
Раніше о.Нікітас писав про те, що насправді стоїть за Амманським саммітом під ідейною егідою РПЦ, а також нагадав РПЦ, що її фарисейство заважає церковній місії та спасінню віруючих.
Один із доказів, який сьогодні Церква Росії використовує для ствердження того, що Церква України входила до її юрисдикції, починаючи з XVII ст. і далі [впродовж наступних століть], є саме всеправославна церковна свідомість. Згідно з нею, всі ці роки загальноприйнятим було[уявлення], це стосувалося навіть Вселенської Патріархії, що Україна належить до юрисдикції Патріархату Росії. Однак, це неправда. Історія та церковні акти нам свідчать про інше.
Відомо що територіальні межі кожного Патріархату чи Автокефальної Церкви закріплено Томосом, наданим Вселенською Патріархією. Так, межі канонічної юрисдикції Патріархату Росії було визначено згідно територіальних меж Російського Царства і вище північних її областей у 1589 році. Патріарх[Московський] тоді мав титул «Патріарх Московський і всієї Росії і вище північних земель». Зéмлі Малої Руси (України) та Білорусі не належали тоді до Царства Великої Руси, але до Польсько-Литовського Союзу (Речі Посполитої). Відтак, не існує ніяких підстав стверджувати про те, що після анексії Російським Царством земель Малої Руси (України) та Білої Руси (Білорусі), церковна юрисдикція цих земель, що належала Вселенській Патріархії, одразу була передана Патріархату Росії. У Патріархаті Росії наводять лише один лист Вселенського Патріарха Паїсія І[1] до Патріарха Московського Никона (1654), де той звертається до нього як до «Патріарха Московії, Великої на Малої Росії». Одна згадка такого титулу в одному з листів, навіть, якщо цей лист від Вселенського Патріарха, не може замінити титулу й [вказаних] географічних меж, які чітко визначаються Томосом (1593),[2] що був вручений новоствореному Патріархату Росії. Таке могло статися лише у випадку надання новішого Томосу або ж перегляду вже існуючого[Томосу] Синодом Вселенської Патріархії. Варто зазначити, Патріархи Московські і всієї Русі та вище північних земель, ніколи не додавали до своїх титулів «і Малої Руси». Утім, двохтисячолітня церковна традиція надає церковного змісту чіткому канонічному опису як територіальним межам кожної Автокефельної Церкви, так і наслідкам будь-якого самовільного чи проти канонічного його порушення. Варто зазначити також, що Вселенська Патріархія у той час (1589-1623) надала окремим монастирям в Україні статус Ставропігійних, одним із найважливіших серед яких був Києво-Печерська Лавра, тобто вони безпосередньо підпорядковувалися Вселенському Престолу. Ці дії Матері-Церкви щодо Патріарших Ставропігій в Україні і по нинішній день не були скасовані.
У 1684 р. молоді царі Іван[3] та Петро Великий[4] надіслали листа Вселенському Патріархові Якову[5] в якому наголосили, що, з одного боку їхній батько Олексій «включив під божественний захист нашої держави Київ і весь край Малої Росії»,[6] а з іншого, вони просили від Вселенського Патріарха, щоби він надав Патріархові Московському лише дозвіл на висвячення (хіротонію) та інтронізацію обраних на клірико-мирянських[7] зібраннях Митрополита Київського, оскільки «їхній переїзд із Києва до Константинополя був довгим та важким».[8] Такою насправді була причина передачі цього дозволу Патріархові Московському. В той же час, у цьому листі вони ґарантують, що «ця передача [права] не стосуватиметься жодним чином патріаршої юрисдикції в єпархіях Київської Митрополії, оскільки канонічна юрисдикція Вселенського Престолу на неї [Митрополію] була не лише беззаперечною, але й беззастережною».[9] Це дуже добре знав Патріарх Московський Іоаким[10] і цар Петро І, саме тому вони просили від Вселенського Патріарха Дионісія IV[11] зарахування нових територій до церковної юрисдикції Патріарха Росії. Звісно, Вселенський Патріарх відхилив таке прохання та замість цього надав Синодальним Актом 1686 р. Патріарху Московському «з поблажливості»[12]«дозвіл»[13] висвячувати (рукопокладати) та інтронізувати обраного клірико-мирянським зібрання Митрополита Київського, як це просили царі двома роками раніше з єдиною умовою: Митрополит Київський поминатиме на кожній Святій Літургії ім’я Вселенського Патріарха. Якби від передав повністю Київську Митрополію до юрисдикції Патріарха Росії, він би не передавав дозвіл поблажливості, а зробив би це назавжди.
Навпаки ж, умовою обов’язкового поминання Вселенського Патріарха, він забезпечив непорушність церковної екзархальної юрисдикції Вселенської Патріархії на всі простори Київської Митрополії. Природно, що цей дозвіл, наданий з поблажливості Патріархові Московському, викликав гостру протидію з боку Ієрархів Митрополії Києва, тому обрані Митрополити не поїхали до Москви на їхню інтронізацію.
Щодо питання поминання, то Патріарх Росії пропонує нам несерйозний аргумент поминання «чотирьох Патріархів». Однак, цей доказ жодним чином не стосується нашого питання, оскільки згадування чотирьох Патріархів,[14] відбувається завжди виключно на Святій Літургії, що здійснюється чи самим Патріархом, чи Архиєпископом Патріарха, а не на кожній Святій Літургії в кожному храмі. Відтак, поминання саме чотирьох Патріархів стосується церковної єдності всіх Очільників, а згадування лише імені Вселенського Патріарха стосується визначеного внутрішнього функціонування канонічної юрисдикції Вселенського Трону (як це відбувається й по нині в усіх Церквах, де Архієреї згадують за службою Очільника своєї Церкви). Коли було би інакше, тоді не було би чіткого покликання на Синодальний Акт щодо поминання «у перших»[15] Вселенського Патріарха, а «потім Патріарха Московського», але промовляв би так «потім Патріарха Александрійського, потім Антиохійського» і далі за списком[їхнього розташування в поминанні]. Ще один смішний аргумент, наведений нам [у Патріархаті Росії] є таким: нема значення, хто згадується першим, однак, хто висвячує та розсуджує. Утім, у такому випадку, з Синодального Акту 1686 року випливає беззаперечний висновок, що Патріарх Московський діяв би як екзарх Вселенського Престолу, тому будь-які висвячення чи суд, не були вчинені ним самим, але від імені Вселенського Патріарха. Що ж стосується важливості того, хто висвясує (рукопокладає) та судить, то це завжди може бути будь-хто, хто має дозвіл місцевого Єпископа. Отже, таким чином, усі ці смішні докази, наведені нам Патріархатом Росії, певно для того, щоби ввести в оману христоіменитий [український] нарід, легко спростовуються, оскільки вони добре знають, що поминання Патріарха чітко засвідчує та вказує на його канонічну юрисдикцію.
Розширення володарювання Росії в час правління Катерини ІІ[16] на майже всю територію сучасних України та Білорусі, що в той час входили до складу Польщі, викликало плутанину щодо юрисдикції єпархій, які входили до Київської Митрополії. Всі ці землі, що впродовж століть належали до Київської Митрополії, тепер підпорядковувалися виключно династійному контролю Російських царів із заповзятою допомогою Церви Росії. У 1759 р. Вселенський Патріарх висвятив Єпископа Анатолія[17] на території Запорізької Січі, якого двома роками пізніше російська влада схопила і заслала в Сибір. Так само вона вчинила раніше з Єпископом Вселенського Патріархату Епіфанієм Чигиринський (+1735). Також, було заборонено, щоби до Митрополита Київського зверталися як до «екзарха Вселенського Патріаршого Престолу».[18]На той час, за таких обставин, Вселенська Патріархія не мала змоги протестувати проти непоминання Київським Митрополитом імені Вселенського Патріарха в єпархіях, що були під владою Росії. Однак, це жодним чином не означало, що Вселенська Патріархія погодилася чи не заявляла про втрату цих єпархій та свого канонічного права на Київську Митрополію.
Перелік Митрополій,[19] на який покликається Патріархія Росії, не може бути підкріплений жодним Томосом чи Синодальним Актом. Навіть самі росіяни не мали такого [Переліку Митрополій], оскільки Синод Церкви Росії у своїй відповіді на запрошення Вселенського Патріарха Григорія VI[20](1868)прибути на Великий Собор, що передбачався бути скликаним у Константинополі щодо Болгарського питання,[21] «вказав на своє нейтральніше ставлення до влади в Києві».[22] Іншими словами, Патріархат Москви не вважав Київську Митрополію такою, що входить до[сфери] його повноважень, однак, як і це було написано в Переліку Митрополій, «нейтральну місцевість».[23]
Згодом, на початку ХХ ст. член Священного Синоду Російської Церкви Антоній Храповицький[24]просив від Вселенського Патріарха Іоакима ІІІ[25] «дозвіл»[26] носити титул Патріаршого Екзарха Галичини і Закарпаття і благословінням пастирської підтримки православних вірян у тих областях. Так, у 1910 році у листі він отримав титул «Екзарха Вселенського Патріархату» в тих землях. Цей титул затверджено Вселенським Патріархом ГерманомV.[27] Відтак, Російська Церква визнавала землі України таким, що входять до підпорядкування (юрисдикції) Вселенської Патріархії і просила дозволу на благословіння від Вселенського Патріарха, щоби діяти там.
Знаючи все це, у 1919 р. Рада Народних Міністрів (УНР) самочинно проголосила відповідним законодавчим декретом Автокефальну Православну Церкву України, який чітко та ясно засвідчував повну незалежність чи будь-який зв’язок із Патріархією Росії. Показово, що з боку Російського Патріарха Тихона[28] не було абсолютно ніяких протидій, оскільки він також не вважав Україну територією свого Патріархату. Звісно, та Автокефалія [Православної Церкви України] не була визнаною Вселенською Патріархією, однак вона засвідчила несприйняття українцями Церкви Росії та їхнє бажання мати Автокефальну Церкву.
Патріархат Росії не виконав своїх зобов’язань, прописаних у Синодальному Акті 1686 року, на що різко було вказано в Томосі Автокефальної Церкви Польщі (1924), де чітко ставало [зрозумілим], яким саме чином розвивалися події: «адже було написано, від нашого Престолу спершу відділення Митрополії Києва і від неї залежних Православних Церков Литви та Польщі, а також їхнє приєднання до Святої Церкви Москви, не відбулося згідно з установленими канонічними заповітами, так само не було дотримано домовленостей щодо повної церковної самостійності Митрополита Києва, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу».[29]Проголошення Автокефалії Православної Церкви Польщі Вселенською Патріархією, підтвердило правовий (канонічний) статус Патріаршого Екзархату Київської Митрополії та унеможливило будь-які її юрисдикційні зв’язки з Патріархатом Росії перед та після Синодального Акту 1686 року. Показово, що хоча й спочатку Патріархат Росії відмовлявся визнавати Автокефалію Церкви Польщі, врешті, наприкінці 1948 року, він її визнав, приймаючи все, що прописано в Томосі про її Автокефалію, так як це зробили раніше й всі інші помісні Автокефальні Православні Церкви. Тому необґрунтованим є твердження, що згідно з всеправославною церковною свідомістю, Україна належала до Церкви Росії 332 роки. Коли би було так, жодна з Автокефальних Церков не визнала би Автокефалію Церви Польщі або ж вказала, що така згадка у Томосі є неправдивою. Томос про Автокефалії Польської Церкви дає нам чітке бачення того, що Вселенська Патріархія ніколи не вважала Синодальний Акт 1686 року документом, що віддає Україну в повноваження Патріархату Росії.
Насильницькі дії щодо приєднання Радянським Союзом до свого складу західних частин нинішньої України та Білорусі, а також Молдови, Естонії, Литви та інших країн після Другої світової війни, пов’язуються[також і]з багатьма самочинними та неканонічними діями Патріархату Росії, що приєднував православні регіони вищезазначених територій безпосередньо до своєї юрисдикції. Таким чином, Церква України самоправно була знижена до статусу «Автономної Православної Церкви України» під духовним неканонічним наглядом Патріархату Росії. Однак, усі неканонічні дії Патріархату Росії (ліквідація автономності Церков Естонії та Латвії, самочинне приєднання Церков України та Білорусі, проголошення Автокефалії автономної Церкви Чехословаччини та інше), що були вчинені ним загалом впродовж десятиліття Сталінського панування в період з 1943 по 1953 років, були скасовані за загальною згодою всіх Автокефальних Православних Церков на Перших Всеправославних Зборах, що були скликані Вселенським Патріархом[30] на о. Родосі в 1961 році, а також інших Міжправославних та Всеправославних зустрічах, що були підготовкою до скликання Святого Великого Собору (о. Крит, 2016), на якому мали би виносити на розгляд питання про шляхи надання Автокефалій та Автономій.
Незадовго до розпаду Радянського Союзу та здобуття Українською Державою незалежності, Патріархат Росії вже усвідомлював пряму небезпеку втрати контролю над Церквою України, позаяк не міг ігнорувати багатовіковий та незмінний запит українського народу щодо повної політичної на церковної незалежності. Так, у 1990 році, Патріарх Московський Алєксій ІІ[31] дав Митрополитові Київському Філарету Томос, яким передав самоуправління Церкві України з широкими правами автономії. Тоді й була створена нинішня «Автономна Церква України Патріархату Росії».[32] Історія цієї Церкви налічує 30 років. Тоді ж і було вперше надано неканонічно титул Митрополита Київського та всієї України її Очільникові, який він носив до грудня 2018 р., коли відбувся Об’єднавчий Собор, де його передали новому Предстоятелю Автокефальної Церкви. Патріархат Росії хотів таким чином цілковито поглинути Церкву України, щоби[в майбутньому]не виникало більше запитів стосовно Автокефалії і таким чином не втратити на неї свій вплив. Однак, для свідомості українців не було нестерпно. Так, у 1992 році всі Єрархи Автономної Церкви України одноголосно підписали запит щодо надання Автокефалії. Якби церковна свідомість[Єрархів]давала їм відчуття незалежності України [по відношенню] до Патріархату Росії, [у них]не виникало би жодної підстав просити Автокефалію для Церкви України. Однак, оскільки двома роками раніше вона (Україна) вже отримала Томос про самоуправління від Патріархату Росії, то щоби не створювати очікуваних протидій, це прохання помилково було спрямовано саме до Патріархату Росії, а не до Вселенської Патріархії. Патріархат Росії одразу його відхилив і вимагав негайної відставки Митрополита Київського Філарета,[33] якого після відмови, усунули, призначивши замість нього Митрополита Володимира.[34] Саме такою була причина усунення Митрополита Філарета. Патріархат Росії завжди відкидав будь-які [обставини], що стосувалися Автокефалії Церкви України та засуджував усіх її прихильників, оскільки це перешкоджало його планам юридично підпорядкувати собі Православну Церкву України. Все це призвело до розпаду Єрархії серед Архієреїв Церкви України на прибічників та противників Автокефалії.
Митрополит Філарет не очікував такого розвитку подій і тому одразу звернувся до Вселенського Патріархату. Однак, Вселенський Патріарх вчинив дуже мудро і не прийняв одразу його прохання, оскільки хотів дати можливість мирного вирішення цього питання з погодженням думок усіх сторін задля уникнення чвар у Тілі Церкви. Він неодноразово просив Патріархат Росії вирішити це питання в Україні, розпочавши діалог з іншою стороною. Таким було бажання й усіх інших помісних Церков, незважаючи на те, що всі вони визнавали лише автономну Церву України Російського Патріархату (УПЦ МП), очікуючи, що Російська сторона знайде вирішення цієї ситуації. Однак, обставини складалися інакше. Впродовж останніх двадцяти п’яти років, відбувалося методичне та систематичне нав’язування Україні проросійських поглядів серед єпископів і таким чином намагання із середини поневолити Православну Церкву України своїм повноваженням [Патріархом Росії]. Варто зазначити, Синод Єрархів, що звернулися з проханням про Автокефалію (1992), складався з двадцяти шести осіб. Вони всі одноголосно його підписали (разом із тими, хто згодом відмовився від підписів). Сьогодні Патріархат Росії в Україні нараховує більше вісімдесяти лише Архієреїв. Як наслідок, чисельні нові приходи були відкриті та заселено багато Монастирів і в такий спосіб чиниться чисельна протидія щодо будь-яких намагань на Автокефалію України з боку її прихильників. Саме тому, один із аргументів [на свою користь], що ми часто чуємо від Церви Росії – це кількість приходів, Монастирів та кліриків. Звісно, Вселенська Патріархія нікого не відкинула. Вона всіх приймає до спілкування й запросила всіх Архієреїв України, надіславши їм особисті запрошення для участив Об’єднавчому Соборі (2018) для обрання Архієпископа Київського та вручення йому Томосу про Автокефалію.
У 2000 р. Патріарх Московський протиправно зарахував до нового Уставу Церкви Росії «автономці церкви» України, Білорусі, Молдови, Естонії, понижуючи їх до звичайних «самоврядних Церков», щоби включити їх до своєї юрисдикції і самочинно визначити їх своїми територіями.
Вселенський Патріарх наполягав, щоби цій проблемі було надано вирішення і тому в 2008 році відбулася його зустріч із Патріархом Московським Алєксієм ІІ в Києво-Печерській Лаврі, що належить Православній Церкві України. На цій зустрічі був присутній також Митрополит Смоленський Кіріл, нинішній Патріарх Росії. Під час перемовин обидва Патріархи погодилися, що ця проблема особливо серйозна й нагальна та потребує якнайшвидших спільних дій. Однак, новий Патріарх Кіріл, якщо й знав про цю згоду двох Патріархів щодо цього питання, схилився до протилежного підходу [у вирішенні] цієї проблеми, а саме: до остаточного нівелювання ідеї проголошення Автокефалії Церкві України. Як результат такої політики, Патріарх Московський на останньому засіданні Синоду Очільників Церков у Шамбезі (2016), перед Великим Критським Собором, попросив Вселенського Патріарха, щоби питання про Автокефалію Церкви України не піднімалося ні перед, ні під час, ні після закінчення робочих засідань Великого Критського Собору. Це було необхідною умовою того, щоби Патріархія Росії погодилася взяти в ньому участь.
Однак, ситуація в Україні вже не могла далі так продовжуватися, особливо після 2014 року після окупації Росією Криму й початку війни на Донбасі. Жодна країна не може прийняти Церкву, яка залежить від [іншої] держави, що веде війну проти цієї країни.
Метою всіх попередніх зусиль Вселенської Патріархії було загоїти таке становище в країні, де понад половини населення вважалося розкольниками. Понад двадцяти семи років звичайний віруючий в Україні вибирав – належати до Патріархату Росії чи до однієї з розкольницьких угрупувань. Якби він продовжував ходити до однієї з цих двох[невизнаних Церков], виникала би загроза спасінню його душі. Проте, після початку війни, такий вибір став важким тягарем сумління багатьох вірян, які хоча й не хотіли мати ніякої духовної залежності від Росії, все ж бажали належати до канонічно визнаної Церкви. Як можуть Єрархи Церкви Росії в Україні дивитися в очі стільком православним українцям, після того, як вони їх несправедливо залишили в розколі[не намагаючись його подолати власними зусиллями]? Офіційні опитування, проведені у 2018 році щодо проголошення Автокефалії Церві України, показали, що 54% українців прихильно підтримують утворення Автокефальної Церкви в Україні і лише 19% відповіли несхвальним ставленням до цього. Соціологічні розвідки, проведені трьома українськими дослідницькими центрами (SOCIS Center, Kyiv International Institute of Sociology, Razumkov Center) засвідчили, що переважна більшість православних українців (43,9%) відносяться до нової Автокефальної Церкви України і лише менша частина (15,2%) уособлює себе з Церквою Патріархату Росії.
Іншим приголомшливим та беззаперечним прикладом того, що правдиво нам підказує церковна та всеправославна свідомість є право Вселенського Патріарха приймати Éккліто[35]від інших Церков. Патріархія Росії покликається на канони [Церкви], якщо йдеться про Éккліто, однак, нехтує традицією Церкви і церковним актом, що передбачає це неспростовне право Вселенської Патріархії. Існують сотні випадків використання права Éккліту Вселенською Патріархією в історії Церкви. Навіть, коли би не існувало рішень Вселенських Соборів, які гарантують такий привілей Вселенської Патріархії, незмінна тверда та неоскаржувана багатовікова церковна й всеправославна свідомість випрацювала би такий церковний звичай, який би авторитетно та вільно трактував би його як право Вселенського Патріарха. Можливо, ми не в змозі цього збагнути, однак, чотири Патріархи у 1663 році усталили [це право]:[36]«До Константинопольського Престолу надсилається всякий судова справа інших Церков […?]».Відповідь чотирьох Патріархів була одноголосною та чіткою: «Прерогатива ця належала Папі Риму до розділення Вселенської Церкви […] після вже розриву, такі питання Церков до Константинопольського Престолу звертають і від нього рішення отримують, оскільки, згідно канонів, він володіє тим ж привілеями що й [раніше Престол]Старого Риму».[37]
Прикро, що війна проти Автокефалії Церкви України та проти Вселенського Патріархату триває досі, оскільки, загалом завдається шкода Православ’ю і ми не залишаємо [місця] Богові діяти так, як Він бажає, позаяк, «коли від людей ця рада чи справа буде, розпадеться вона. А коли те від Бога є, то того зруйнувати не зможете, щоби не стати вам богоборцями».[38]Нашим спільним бажанням є, щоби звершилася воля Бога, Який «хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди».[39]
Єромонах Нікітас Пантократорський
Використані джерела:
- Αρχιμ.ΚαλλίνικουΔελικάνη. “ΤὰἐντοῖςκώδιξιτοῦΠατριαρχικοῦΆρχειοφυλακίουσωζόμεναἐπίσημαἐκκλησιαστικάἔγγραφα, ΤόμοςΒ΄, Γ΄. Κωνσταντινούπολη, 1904, 1905
- Β.Φειδά. “ΤοζήτηματηςΑυτοκεφαλίαςτηςΟρθοδόξουΕκκλησίαςτηςΟυκρανίαςεκπηγώναψευδών”. Αθήνα, 2019
- Αλ.Μασσαβέτα. «ΗΤρίτηΡώμη. ΗΜόσχακαιοΘρόνοςτηςΟρθοδοξίας».Αθήνα, 2019
- Αρχιμ.ΘεογνώστουΠούσκοφ.«ΤοζήτηματωνορίωνδικαιοδοσίαςτουΠατριάρχουΜόσχας».
- ΣυνέντευξηΑρχιεπισκόπουΤελμησσούΙώβ:ΗΟυκρανίαήτανανέκαθενκανονικήπεριοχήτουΟικουμενικούΠατριαρχείου. https://m.glavcom.ua/interviews/arhijepiskop-telmiskiy-iov-gechabr-ukrajina-zavzhdi-bula-kanonichnoyu-teritorijeyu-vselenskogo-patriarhatu-528418.html
Посилання на допис мовою оригіналу: https://www.orthodoxtimes.gr/i-panorthodoxos-ekklisiastiki-syneidisi-332-eton-gia-tin-oykrania/
[1]Вселенський Патріарх Паїсій І (?-1688). Двічі займав Вселенський Престол: серпень 1652 – квітень 1653; березень 1654 – березень 1655. Тут і далі примітки перекладача.
[2] Засновником Патріархату Росії є Вселенський Патріарх Єремія ІІ Транóс (1530-1595). Тричі займав Вселенський Престол: 1572-1579; 1580-1584; 1587-1595.
[3]Іоан VОлексійович Романов, Московський цар (1666-1696), роки правління 1682-1696.
[4]Петро І Олексійович Романов, Московський цар, перший імператор Росії (1672-1725), роки правління як імператора 1721-1725.
[5] Вселенський Патріарх Яків (?-1700). Тричі займав Вселенський Престол: 1679-1682; 1685-1686; 1686-1688.
[6] «ἐνέταξενεἰςτὸὑπὸτὴνθείανπροστασίανκράτοςἡμώντὸΚίεβονκαὶὅληντὴνπεριοχὴντῆςΜικρὰςΡωσσίας».
[7] Собор, зібрання (κληρολαϊκήσυνελεύση) із залученням не лише духовенства (кліру), але й звичайних вірян (мирян) для прийняття чи вирішення нагальних питань та проблем Церкви. Історично цей тип Собору виник наприкінці першого тисячоліття і територіально є розповсюдженим на Балканах.
[8] «ἡμετάβασιςαὐτῶνἀπότὸΚίεβοεἰςτὴνΚωνσταντινούπολινἦτομακρὰκαὶδύσκολος».
[9]«ἡπαραχώρησιςαὐτήδὲνθὰἔθιγεκαθ’οἱονδήποτετρόποντὴνπατριαρχικὴνδικαιοδοσίανεἰςτὰςἐπαρχίαςτῆςΜητροπόλεωςΚιέβου,ἐπειδήἡκανονικήδικαιοδοσίατοῦΟἰκουμενικοῦθρόνουεἰςαὐτὴνἦτοὄχιμόνονἀδιαμφισβήτητος,ἀλλὰκαὶἀδιαπραγμάτευτος».
[10] Патріарх Московський Іоаким (1620-1680), роки правління (1674-1690).
[11]Вселенський Патріарх Дионісій IV Муселімис Комнін. Роки життя ?-1696. П’ять разів займав Вселенський Престол: 1671-73; 1676-79; 1682-84; 1686-87; 1693-94.
[12] «κατ’ οἰκονομίαν».
[13]«ἄδειαν».
[14] Йдеться про чотири «давні» Патріархати – Константинополь, Александрія, Антіохія, Єрусалим – права яких були затверджені на Вселенських Соборах. До Великої Схизми 1054 р. (розподіл християнства на Римо-католицьку та Православну Церкви), перше місце займав Рим і така єдність древніх Престолів називалася «пентархія». Більшість сучасних Автокефальних Церков із точки зору канонічности лише умовно є Автокефальними, навіть, якщо вони мають статус Патріархії, а не Митрополії, оскільки всі «нові» чекають підтвердження Вселенськими Соборами.
[15] Частин виголосу на літургії під час поминання Архиєрея: «Першим, пом’яни, Господи, [ім’я та титул очільника Помісної Церкви чи Єпаріхального Архиєрея] та даруй його Святим Твоїм Церквам в мирі[…]».
[16] Російська Імператриця Софія Августа Фредерика Ангальт-Цербст-Дорнбург (у хрещенні Катерина), роки життя 1729-1796; роки правління 1762-1796.
[17]Роки життя 1722-?.
[18] «ἔξαρχοςΟἰκουμενικοῦΠατριαρχικοῦθρόνου».
[19] Так званий Синтагматіон (Συνταγμάτιον) є переліком митрополій, архиєпископій та єпископій в адміністративних межах Вселенського чи інших Патріархій, де вони розташовані в порядоку почерговости.
[20] Патріарх Григорій VI, роки життя 1798-1881. Двічі займав Вселенський Престіл 1835-1840 та 1867-1871.
[21]«Болгарський розкол» стався в 1860 р., розпочавшись із одностороннього та самовладного виходу з під юрисдикції Вселенської Патріархії деяких єпископів, що призвело згодом до створення Церкви Болгарії, яка до 1945 р. не мала невизнання інших Церков.
[22] «ὑπέδειξενὡςοὐδετερώτερονμέροςπρὸςτοῦτοτὸἀρχαίονΚίεβον».
[23]«οὐδετέρανπεριοχήν».
[24]Митрополит Антоній Храповицький (1863-1936) останні десятиліття життя (1920-1936) очолював Російську Православну Церкву Закордоном (РПЦЗ).
[25]Патріарх Іоаким ІІІ Ясновельможний (1834-1912). Двічі обирався на Константинопольський Престіл 1878-1884 та 1901-1912.
[26] «ἄδειαν».
[27]Патріарх Германос V (1835-1920). Займав Вселенський Престіл з 1913 до 1918.
[28]Патріарх Московський Тихон (1865-1925), перший Московський Патріарх (1917-1925) із часів Синодального Періоду існування Церкви Росії, що тривав з 1700 до 1917 року.
[29]«γέγραπταιγὰρσυνομολογηθέντατῆςΜητροπόλεωςΚιέβουκαὶτῶνἐξαὐτῆςἐξαρτωμένωνὈρθοδόξωνἘκκλησιῶνΛιθουανίαςκαὶΠολωνίαςκαὶἡπροσάρτησιςαὐτῶντῇἉγίᾳἘκκλησίᾳΜόσχαςοὐδαμῶςσυνετελέσθησυμφώνωςταῖςνενομισμέναιςκανονικαῖςδιατάξεσιν,οὐδ᾿ἐτηρήθησαντὰσυνομολογηθένταπερὶπλήρουςἐκκλησιαστικῆςαὐτοτελείαςτοῦΜητροπολίτουΚιέβου-, φέροντοςτὸντίτλονἘξάρχουτοῦΟἰκουμενικοῦΘρόνου».
[30]Це сталося за Патріарха Атенагора (1886-1972). Займав Вселенський Престол з 1948 до 1972.
[31] Патріарх Алексій ІІ (1929-2008). Очолював Російську Церкву з 1990 по 2008 р.
[32]Йдеться про УПЦ МП (Українська Православна Церква Московського Патріархату) або РПЦвУ (Російська Православна Церква в Україні)
[33]Йдеться про Митрополита Київський і Галицького Філарет (Денисенко). Майбутній очільник Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП).
[34]Митрополит Володимир (Сабодан). Роки життя 1935-2014, очільник УПЦ МП (1992-2014).
[35] Термін éккліто позначає можливість звернення до Вселенської Патріархії, як вищої інстанції Церкви, що розглядає такі апеляції окремих церковних представників чи ієрархів стосовно різних питань чи проблем. Такий привілей верховного суду Церкви було надано Церкві Константинополя на IVВселенському Соборі в Халкидоні у 451 р.
[36] Йдеться про так званий «Сувій Східних Патріархів», датований 1663 роком, який є відповіддю на звернення російського кліру стосовно різних питань у Церкві, викликаних змінами, запровадженими Патріархом Никоном (1605-1681). Зокрема, йдеться про роз’яснення стосунків між мирською та церковною владою.
[37] Див. 8 запитання-відповідь із «Сувою…»: «Ἐρώτησις»: «ΕἰτῷΚωνσταντινουπόλειθρόνῳἐφεῖταιπᾶσακρίσιςἄλλωνἘκκλησιῶνκαίπαρ’αὐτοῦλαμβάνειἑκάστηὑπόθεσιςἐκκλησιαστικήπέρας».«Ἀπόκρισις»: «ΤόπρονόμιοντοῦτοτῷπάπᾳΡώμηςἦνπρότοῦδιαραγῆναιτῆςΚαθολικῆςἘκκλησίαςὑπόἀλαζονίαςκαίἐθελοκακίας, ἤδηδέδιαρραγέντος,αἱὑποθέσειςαὗταιτῶνἘκκλησιῶνεἰςτόντῆςΚωνσταντινουπόλεωςθρόνονἀναφέρονταικαίπαρ’αὐτοῦτάςἀποφάσειςλαμβάνουσιν, ὡςτάἴσαπρωτεῖα, κατάτούςκανόνας (=καν. 4 Σαρδικῆς), ἔχοντοςτῆςΠαλαιᾶςΡώμης[…]». Пор. також 21 та 22 запитання-відповідь.
[38]Діяння Апостолів (Діян. 5: 38-39): «38. І тепер кажу вам: Відступіться від цих людей, і занехайте їх! Бо коли від людей оця рада чи справа ця буде, розпадеться вона. 39 А коли те від Бога, то того зруйнувати не зможете, щоб випадком не стати і вам богоборцями! І послухались ради його». (Переклад. Митрополита Іларіона Огієнка).
[39] ПершеПослання до Тимофія (1 Тим. 3-4): «3. Бо це добре й приємне Спасителеві нашому Богові, 4. що хоче, щоб усі люди спаслися, і прийшли до пізнання правди».(Переклад Митрополита Іларіона Огієнка).
