Історія православної церкви в Україні офіційно починається з 988 року. Це літописна дата Хрещення Русі Володимиром Великим. Християни були на Русі й раніше, але про них практично нічого невідомо…
В кінці Х ст. на чолі християнства стояли два лідери: Папа у Римі і Вселенський Патріарх у Константинополі. Київську державу хрестили священики з Константинополя, тому новостворена церква стала частиною Вселенського патріархату.
Утім історики кажуть, що християнські єпархії існували в Україні задовго до Володимира – і вони були підпорядковані Константинополю. Мовиться насамперед про Скіфську єпархію в районі нинішньої Одеси й Херсонеську – у Криму. Вони припинили існування в V ст., коли розпочалося Велике переселення народів.
Незручна правда для наших східних сусідів, яку давно всім відомо: коли на території Київської держави і Криму вже кипіла цивілізація, до виникнення Москви залишалося ще кілька століть. Втім це не заважає Росії привласнювати чужу історію.
988 рік: Константинополь – материнська церква для Києва
Володимир прийняв християнство від Константинополя, коли розкол між західним і східним обрядами ще не відбувся, хоча вже й розпочався. Водночас у Східній Європі діяла й місія Риму – католики намагалися християнізувати печенігів.
Першим митрополитом Київської держави був грек на ім’я Михаїл. Перші єпископи теж приїхали з Візантії, очевидно слов’яни – серби, болгари, македонці. Саме вони керували у новостворених єпархіях – від Перемишльської (нині на території Польщі) до Суздальської (тепер – територія РФ).
Біля Києва створили дві дрібніші єпархії – Юріївську (сучасна Біла Церква) й Білгородську (селище Білогородка Києво-Святошинського району, улюблене місто Володимира Хрестителя) – щоб можливо було висвячувати нових єпископів, адже для цього потрібна участь мінімум двох-трьох єпископів.
Керівником церкви на місцях був митрополит. У княжу добу спочатку їх призначали з Константинополя. Потім практика змінилась: митрополита обирали єпископи, а їхній вибір затверджував патріарх. 1054 р. Константинопольська і Римська церква остаточно розсварилася, і християни Русі стали православними.
У Галичини теж була своя метрополія
Коли Київ ослаб від князівських міжусобиць, отримати власну митрополію захотіли Галич і Суздаль. Константинополь нікому з них митрополії не дав, і центром величезної території від Білого до Чорного морів і далі залишився Київ.
У 1240 році після штурму Батия Київський митрополит чи то загинув із рештою киян під руїнами Десятинної церкви, чи то покинув місто. Наступні ж митрополити Київські і всієї Русі почали навідуватися до Володимира-на-Клязьмі й Суздаля, ближче до орди.
Тамтешня влада вхопилася за можливість керувати Києвом і прилеглими землями, претендуючи на “київську спадщину” й потребуючи ще й духовного обґрунтування своїх амбіцій. Тому Київський митрополит живе то в Києві, то у Володимирі, а 1325 року Іван Калита запрошує його до Москви – той там і мешкає, зрідка нaвідуючись до Києва.
Тоді ж, на початку XIV ст., Константинополь дає “другому Києву” – Галичу – митрополію, але з приходом на наші землі поляків вона кволіє і згодом зникає. Натомість Москві митрополію не дали – мовляв, митрополит Київський і без того перебуває там чи не по пів року.
Ця обставина змусила православних України і Білорусі оголосити в 1415 р. на Соборі про потребу обрати нового митрополита, який би мав своєю резиденцією Київ. Це було вигідно й політично – таким чином Велике князівство Литовське підкреслювало відокремленість Західної Русі від Московії.
Московські розкольники
Після розколу католицька і православна церква кілька разів намагалися об’єднатися. Дослідники кажуть: це тому, що Візантійська імперія ослабла, а їй потрібна була підтримка європейців у війнах з мусульманами.
Керівники двох гілок християнства вкотре домовились про унію, тобто об’єднання, 1439 р. в італійській Флоренції. Її визнали православні єпископи Литовсько-Руської держави, але не керівники церкви в Московії. Крім того, главою церкви на всій території колишньої Київської Русі був митрополит Київський і всієї Русі.
Незважаючи на титул “Київський”, митрополити жили в Московії, або Литві. 2018 року в дискусіях про надання автокефалії Українській церкві прихильник її незалежності, член Синоду Вселенської патріархії Елпідофор сказав: “Українській церкві є матір’ю церква в Константинополі, а московській церкві є матір’ю церква в Києві”.
Отже, у XV ст. Москва відмовилась прийняти флорентійську унію, місцеві священики зібрали собор і вибрали власного митрополита Московського. Замість патріарха його затвердив князь – так утворилась окрема російська православна церква. Тоді це цілком можна було трактувати, як розкол.
Можливо, патріарх зміг би приборкати своїх підлеглих, але у 1453 році Константинополь захопили турки. А з падінням Візантії занепала й ідея об’єднання християн.
Москва миттєво оголошує себе “третім Римом”, а пізніше замахується на патріаршество. Це було зроблено з політичних міркувань – навіть у документах записано, мовляв, “цар-батюшка сказав, і ми приговорили”.
1589 р. до Москви приїздить Вселенський Патріарх Єремія II. Борис Годунов запропонував йому переїзд із захопленого турками міста, але патріарху запропонували Володимир-на-Клязьмі, в Москві планувалося залишити власного митрополита. Коли Єремія відмовився, світська влада тиском змусила його визнати московського митрополита незалежним патріархом.
Митрополита Київського і далі затверджував Константинополь. Це всіх задовольняло, оскільки Київ де-факто користувався автокефальними повноваженням – Собор обирав митрополита, а у Фанарі (резиденції Константинопольського патріарха) тільки підтверджували його висвячення.
Через турецьку агресію патріарх сидів у резиденції і майже нікуди не виїздив. Київському митрополитові натомість підлягала величезна територія – від Вільнюса до Білої Церкви, від Перемишля до Смоленська.
Флорентійська унія
Тим часом українській церкві імпонувала ідея унії. Історики пояснюють це тим, що православні єпископи прагнули мати ті ж привілеї від держави, що й католицькі.
1596 року Київський митрополит та шість єпископів, посилаючись на Флорентійську унію, таки підписали угоду про об’єднання з Римом. Виникла Українська греко-католицька церква.
Цікаво, що в останній момент від угоди відмовились двоє єпископів: Львівський – Балабан та Перемишльський – Копистенський. Їх підтримали православні братства, козаки та князь Острозький.
Захисники православ’я намагалися зберегти національну ідентичність українців і протистояти ополяченню. Дивно, але мине декілька століть – і “уніати” стануть головними вартовими українськості в Західній Україні. Наприклад, Степан Бандера народився у сім’ї греко-католицького священника.
Тим не менш, після унії православні залишились без митрополита і більшості єпископів. Висвячувати нових було нікому, а без цього… тривалість життя церкви скорочувалась до тривалості життя священика. Проблему вирішив Єрусалимський патріарх Феофан, який проїжджав Київщину по дорозі на Москву. Він висвятив нових православних єпископів і митрополита Іова Борецького.
Ліквідація Київської митрополії
Показово, що українське духовенство категорично відмовилося присягати московському царю в Переяславі у 1654 році.
Після укладення політичного союзу Москва прагнула й союзу церковного. Особливо наполягав на цьому патріарх Яким (Савелов). Він і московський цар кілька разів просили Константинопольського патріарха поступитися Москві Українською церквою, але отримали відмову.
Утім після того, як у 1667 році Польща й Московія поділили Україну по Дніпру, Київ із осідком митрополита дістався Московській державі. Та, як кажуть, тільки тілом, а не душею…
1686 рік. Петро І переконує Константинополь передати Київську митрополію під управління Московського патріархату.
Існує легенда, що посли від московського царя дали Константинопольському патріарху Діонісію IV хабаря – 200 золотих та 120 соболів. Навіть якщо це правда, навряд чи посланці намагалися його підкупити. Взаємні подарунки були звичною частиною подібних візитів. Та й від одного лише патріарха рішення не залежало – адже він жив під владою Османської Імперії.
Через рік обурені грецькі єпископи позбавили Діонісія патріаршого престолу, але церковну автономію Україні повернути так і не змогли. На Фанарі й досі наголошують, що єпархії, які станом на 1589 рік входили до Київської митрополії – юрисдикція Вселенського патріархату, а не Москви. А тому Українська церква і заслуговує на Томос про автокефалію.
Та у 1686 році почався період московської окупації Української православної церкви. Київська митрополія розчинилася в російській церкві, проіснувавши так аж до революції 1918-1921 рр.
Коли Російська імперія почала розпадатись, церква також постала перед дилемою. Багато низових священиків і вірян хотіли мати незалежну українську церкву.
1920 року рядові священики і представники парафій на Соборі в Києві оголосили про створення Української автокефальної православної церкви. Митрополитом обрали Василя Липківського. Та до кінця 1930-х Липківського і майже всіх єпископів УАПЦ репресували. Вижив тільки Іоан Теодорович, єпископ Кам’янця, який зумів виїхати за кордон і очолив у США православну церкву українських емігрантів.
Польська Православна церква
Тим часом під владою Польщі опинились православна Волинь і Західна Білорусь. Там же знайшлась достатня кількість єпископів колишньої РПЦ, щоб заснувати нову – Польську православну церкву – під керівництвом митрополита Діонісія. Кажуть: його соратника Георгія Ярошевського застрелив ідеологічний опонент архімандрит Смарагд. Останній прийшов на розмову, несподівано вихопив зброю і зі словами “Вот тебе, палач православия!” почав стріляти.
Смарагд не хотів розділяти РПЦ. Не хотіли цього і в Москві – автокефалію Польської церкви там так і не визнали. Хоча Томос про автокефалію Польській православній церкві надав Константинопольський патріарх. Ця ситуація нічого не нагадує?
13 листопада 1924 року Вселенський Патріарх визнав автокефалію ППЦ, аргументуючи тим, що приєднання Київської митрополії до Московського патріархату в 1686 р. відбулося не за приписом канонічних правил, а тому Патріарх Константинопольський не визнає владу Московського патріархату на території стародавньої Київської митрополії.
У 1948 році під тиском Московського патріархату та комуністичного уряду ППЦ “відмовилася” від ситуації 1924 року, отримавши “автокефалію від РПЦ”, але цей акт не був визнаний Константинополем.
Боротьба під час двох окупацій
У 1942-1944 рр. під німецькою окупацією спробувала існувати відновлена Українська автокефальна православна церква під керівництвом Полікарпа Сікорського – єпископа, якого призначив на цю справу згаданий вище митрополит ППЦ Діонісій. І хоча підтримки єпископів на окупованій території вона не отримала, але свій внесок в історію зробила. На соборі в Києві було висвячено єпископом Мстислава Скрипника, племінника Симона Петлюри.
Після Другої світової на території СРСР могла існувати лише Російська православна церква, хоча атеїзм і був частиною державної політики Союзу. Вона поглинула всі православні та греко-католицькі громади України. Незгодні виїхали в еміграцію, а тих, хто залишився, репресували.
Більшість православних емігрантів з України сконцентрувалися у США і Канаді. За океан рушив і Мстислав Скрипник. Він зумів домовитися про об’єднання з митрополитом Теодоровичем, а після смерті останнього очолив Українську автокефальну православну церкву в США. Ця церква вважається канонічною.
Греко-католики продовжували існувати в Галичині підпільно та в діаспорі – легально. Вони пережили радянську окупацію і відновилися на початку 1990-х.
Незалежність
З початком перебудови УАПЦ на чолі із Мстиславом почала спроби повернутися в Україну. Скрипник, якому було понад 90 років, відвідав Україну і почав створювати громади своєї церкви. Та за станом здоров’я був змушений залишитися жити у США.
Перших майбутніх священників шукали серед політичних активістів, часто – членів Народного Руху України, пишуть дослідники. Їх навчали і висвячували. А ті вже розбудовували церковну структуру. На тлі національного відродження бажаючих не бракувало, а новостворені громади отримали матеріальну підтримку від діаспори та політичну – від Руху.
Та засланці РПЦ в Україні всіляко протидіяли створенню нової української церкви. Втім,після проголошення Незалежності частина єпископів зрозуміла, що церкві потрібні зміни. Так почалися розмови про об’єднання з УАПЦ.
Багато кліриків РПЦ в Україні продовжували дотримуватись імперських позицій, яких усе менше дотримувався митрополит Київський Філарет.
У Харкові частина підлеглих Філарета збирає Собор і знімає його з посади. Митрополитом призначають Володимира Сабодана, архієрея УПЦ МП, та залишаються у підпорядкуванні Московському патріархату. Сабодана довго вважали плечем “руского міра” в Україні. І лише за пару років до його смерті з’являється інформація, що він сприяв проукраїнському крилу УПЦ МП. Після його смерті у липні 2014-го це крило повністю розгромили “рускомірци”.
Але повернемося в 1992 рік. У Києві на іншому Соборі збираються прихильники незалежності української церкви з РПЦ та служителі УАПЦ. Вони створюють Українську православну церкву Київського патріархату.
Заочно патріархом обирають Мстислава, який перебуває у США, а його заступником – Філарета. Несподівано виявляється, що Мстислав згоди на нову посаду і об’єднання не давав, і ще й не дуже довіряє Філарету. Перед смертю у 1993 р. він наново висвячує єпископів для УАПЦ в Україні – і заповідає боротися за єдину незалежну українську церкву…
Позаторік у Софії Київській відбувся Об’єднавчий собор, на якому представники всіх православних церков, Київського патріархату, Автокефальної церкви та частини Московського патріархату об’єдналися в Помісну церкву України та обрали її предстоятеля – митрополита Епіфанія. Учасники тих подій розповідають: Москва на кожному кроці намагалася зірвати процес.
Джерело: 5.ua
Світлини з відкритих джерел
