Магістрант канонічного права
Університету Арістотеля в Салоніках Ніколос Гургенідзе
Але якби й ми або Янгол із неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий (Анафема)! (Гал. 1:8).
Я хотів би розпочати нашу скромну відповідь Його Високопреосвященству Митрополиту у Борисполі кир Антонію (Паканичу) (якого я особисто знаю з Київської духовної академії, де я навчався кілька місяців) у звязку з його недавньою публічною заявою на “vesti.ua”1, де він посилається на Святі канони та на їх нібито спотворення помісними Церквами, які визнали нову Автокефальну Церкву в Україні під головуванням Блаженнішого Митрополита Київського та всієї України кир Епіфанія.
Я, як магістрант канонічного права в Університеті Аристотеля в Салоніках, але також як один із вірних Православної, Вселенської Церкви, відчуваємо себе зобов’язаними дати деякі пояснення щодо питань, порушених Його Високопреосвященством у своєму вищезазначеному виступі, щоб не спокушати вірних, та щоб побачити всю правду у цьому питанні.
Високопреосвященніший Антоній у своїй заяві підкреслює, що “розкол” був “узаконений” прийняттям до канонічної Церкві колишніх схизматиків і що це відбулося в супереч Священним Канонам.
Я не знаю, чи є Його Високопреосвященство знавцем у справах канонічного права, і чи він щирий у своїй совісті, коли говорить це, але я зі свого боку повинен відповісти на всі ці виклики та звинувачення, щоб усі зацікавлені могли побачити, що відбувається насправді.
Оскільки було порушено питання про прийняття у схизмі рукопокладених до канонічної Церкви, ми повинні прослідкувати, що говорять Святі канони та Отці Церкви з цього приводу, і чи не було коли-небудь випадків прийняття схизматиків та єретиків без перерукопокладень. Ми спробуємо дати відповідь якомога швидше, не згадуючи подробиць.
Почнемо з самого початку: як відомо, протягом першого тисячоліття в Церкві постало серйозне питання про прийняття тих, хто відкинув християнство через переслідування. Були ті, хто підтримував прийняття до Церкви, але з епітимією чи тощо, але були й ті, хто підтримував прийняття по ікономії без багатьох покарань. Таким чином, між деякими особами та помісними Церквами виникло багато конфліктів та розколів. Завдяки цій проблемі протягом IV століття виник відомий Новатіанський розкол. Ця група не прийняла хрещення канонічної Римської Церкви і охрещувала тих, кого охрестили єпископи Корнилія Римського. Лідер цього розколу Новатій та його послідовники були відлучені2. Але коли новатіанці зрозуміли свою помилку і вирішили повернутися до канонічної Церкви, справа була передана на Перший Вселенський Собор для винесення з цього приводу рішення всіх Святих Отців Церкви.
У той же час було питання про відомий Мелітіанський розкол в Олександрійській церкві, де єпископ Лікополя Мелітій відреагував на проблему відпавших та застосування ікономії до їх проблеми, і назвав себе “архієпископом Єгипту”. Він вступив у конфлікт з Олександрійським архієпископом Петром I, і питання закінчилося його виверженням. Так виник мелітійський розкол. Однак Мелітій не прийняв свого відлучення і приступив до не санкціонованих Церквою хіротоній. Таким чином, сам, без участі інших єпископів, визначених Святими канонами, він висвятив 29-30 єпископів і сформував свій синод. Як і Новатіани, Мелітіани називали себе “чистими”. Однак, коли послідовники Мелітія зрозуміли помилку, вони вирішили повернутися до канонічного тіла Церкви. Тож це питання було передане на Перший Вселенський Собор.3
У 325 р. в Нікеї, Віфінійській, був скликаний Перший Вселенський собор, і згідно з його п’ятим правилом було вирішено прийняти рукопокладених у схизмі Мелітіан до канонічній Церкві без будь-якого пересвячення, Собор визнав їх попереднє рукоположення у розколі.
Також, як ми знаємо з церковної історії, в Африканських Церквах виник розкол Донатистів, яким займався Помісний Собор у Карфагені (який був затверджений Другим правилом П’ятошостого Вселенського Собору в 691 р., І тепер це правило отримало загальне Вселенське визнання) з 68-м правилом, у якому йдеться про прийняття схизматиків без звичайного перерукопокладення. Таким чином Церква масово приймає у розколі поставлених.
Свт. Фотій Великий також розповідає про такі приклади у знаменитих Десяти запитаннях та відповідях, зокрема в 4, де ми читаємо:
а) Петро Монгос, якого з сану священника виверг святий Протерій Олександрійський. Пізніше разом із Тимофієм, вбивцею, убили святого Протерія, і після цього він забрав Олександрійський престол. Щодня він проклинав і засуджував Халкідонський собор та його рішення, однак усіх, кого він висвятив після свого повернення до Церкви та покаяння (бо вони засуджували та проклинали канонічну Церкву), прийняли відповідно до їх сану отриманому у схизмі.4
б) Мелетій Антіохійський, котрий був висвячений на єпископа Севастії розкольниками та єретиками, але згодом був прийнятий до канонічної Церкви без повторного рукоположення та служив архієпископом Антіохії5. Відомо, що святитель Іоанн Златоуст був висвячений на диякона святим Мелетієм Антіохійським.
в) Ті, кого висвятили Македонські пневматомахи, коли вони повернулись до канонічної Церкви, були прийняті без перерукопокладень.6
г) Ті, кого висвятили Анастасій і Нікіта, які були сектантами та єретиками, були прийняті Сьомим Вселенським Собором після повернення до канонічної Церкви.7
Крім схизматиків, Церква також приймає єретиків без повторного рукопокладення. Як можна стверджувати, що ми можемо приймати єретиків без перерукопокладень, і лише з визнанням віри, але при цьому не визнавати тих котрі не з догматичних, а з адміністративних причин відпали від Церкви? Давайте подивимося, що говорять правила з цього питання.
Другий Вселенський Собор у 381 р. З Сьомим правилом, а пізніше П’ятошостий Вселенський Собор у 691 р. З 95-м Правилом розглядав питання про прийняття умовно висвячених і взагалі про прийняття єретиків, де Несторіани, Євтихіани (монофізити) і Северіани приймаються Церквою лише з анафемою на єресь та на її засновників Несторія, Євтихія, Діоскора та Севіра.
Святий Никодим Святогорець у своєму знаменитому труді, котрий грецькою зветься Підаліон в коментарі до 68-го апостольського канону пише, що Церква завжди приймала як схизматиків, так і єретиків без повторного рукопокладення. Орієнтовно це стосується справи Новатіан та Донатистів. Як він підкреслює, вони були схизматичними групами. Він також посилається на випадок прийняття єретиків-іконоборців, наголошуючи, що Сьомий Вселенський Собор прийняв їх без повторного рукопокладення. Він також говорить про Мелетія Антіохійського, якого висвятили Аріани, але згодом його прийняли до Церкви.8
У 1852 р. Болгарські єпископи та духовенство були позбавлені свого сану Вселенським патріархатом, тоді як причастя мирянами благословлялося. Їх виверження було ратифіковано Священним і Великим Синодом 1872 р., Де вони були визнані розкольниками і чужими для Православної Церкви усіма Патріархами, тоді як ті, хто мав сопричастя з ними, були засуджені Синодом і оголошені розкольниками. Але після їх відлучення. Болгарські архієреї продовжили звершення таїнств і чинопослідувань ( хрещення, весілля, похорони тощо) і почали організовувати свою церковну структуру. 19 лютого 1945 р. “Святіший Синод Болгарської православної церкви” закликав Вселенський патріархат зняти заборону і виверження з сану і відновити мир між церквами. Таким чином, Священний Синод Вселенського патріархату того ж року 22 лютого під головуванням Вселенського патріарха Веніаміна вирішив зняти відлучення і відновити їх сопричастя з Церквою, звичайно ж без будь яких повторних хіротоній.
Таким чином щоб не бути баготослівним і не приводити тисячі подібних прикладів з історії, закінчуючи нашу дискусію ми б хотіли задати шановному владиці Антонію ще одне питання: Як на Вашу думку Вселенські Собори і Святі Отці Церкви узаконювали розколи і єресі і таким чином вони й самі ставали розкольниками і єретиками, чи все ж таки ті в минулому розкольники та єретики ставали членами Святої Вселенської Православної Церкви?
Посилання
1 https://vesti.ua/opinions/na-nashih-glazah-sozdaetsya-simulyakr-mirovogo-pravoslaviya-mitropolit-antonij.
2 Φειδάς Β., Εκκλησιαστική Ιστορία Α’, Αθήνα 1997, σελ. 296 – 298.
3 Ό.π., σελ. 305.
4 ΕΠΕ, Μέγας Φώτιος ΙΑ’, σελ. 569.
5 Ό.π.
6 Ό.π.
7 Ό.π.
8 Πηδάλιον, σελ. 51.
