У львівському видавництві «Апріорі» щойно побачила світ книжка відомого чеського інтелектуала Станіслава Комарека «Європа на роздоріжжі». Видання «Збруч» опублікувало уривки із цієї книги, ще до її виходу.
У книзі автор міркує про загальну кризу, до якої наблизилося європейське суспільство і яка залишається непоміченою, «маскуючись» під кризу фінансову і демографічну. У розділі «Релігійні перетворення Європи» він аналізує причини занепаду традиційної релігії і вказує на те, що, попри секуляризацію (а в деяких випадках і антирелігійність) європейських держав, їхні засади кореняться у пізньому християнстві, хоч більшість цього й не усвідомлює. Потреба гарантій спасіння трансформується у вибух інтересу до соціальних гарантій; від світу, родини і держави раптом починають очікувати досконалості, що раніше вважалася можливою тільки у засвітах і у справах Божих, – невідворотним наслідком цих очікувань є розчарування і фрустрація. Що ж заповнить спорожнілу нішу традиційної релігії – релігія Економічного Зростання? «Егодеїзм», коли кожен індивід обожнює самого себе? Західна варіація буддизму чи лайт-версія ісламу? А може, екологізм, якщо він чесно визнає себе віросповіданням?
Якщо ми уважніше поглянемо на сьогоднішній Захід, особливо на сам захід Європи, то помітимо дуже дивний феномен, що нагадує цензуровану версію Карафіатових «Світлячків» епохи комунізму, коли комашки сідають до вечері, складають перед собою передні лапки… й на тому все [автор цієї відомої чеської казки Ян Карафіат був теологом і священником, тож зрозуміло, що в оригіналі, сівши до вечері, комашки промовляли молитву, – Перекл.]. Попри те, що у громадському просторі християнство було відкинуто, і сьогоднішні європейські держави та Євросоюз в цілому побудовані як секулярні, ба навіть програмно антирелігійні утворення, засади, з яких вони виходять, кореняться, хоч більшість цього й не усвідомлює, у християнській традиції, а конкретніше – в її пізній картезіанській подобі. Те, що життя і людська гідність кожного індивіда, без огляду на його статус і становище, є священними, не піддається науковому обґрунтуванню: гідність людей та гідність баранів з наукової точки зору однакова, тобто її нема, адже наука такою категорією взагалі не оперує. Для чогось такого потрібна безсмертна душа, створена Богом за його образом і подобою, щось, чого не мають тварини і що є богоподібним за своєю сутністю – наприклад, раціональне, розумне. Тож ситуація в науці виглядає парадоксально: за окуляром мікроскопа сидить людина у godlike position [англ. «у богоподібному статусі», – Перекл.] як вільний суб’єкт, що провадить дослідження і потенційно є всезнаючим, – а на скельці під окуляром розкладено знову-таки людину, тільки вже як жмуток біомолекул та сліпих інстинктів. Описаний підхід дає змогу поводитись із тваринами так, як ми з ними поводимося, а також сприймати демократію як розумну альтернативу традиційній теократії, коли в результаті суперпозиції точок зору богоподібних душ постає жадана й розумна влада. Не випадково нацизм, який найрадикальніше з усіх вимів «старі упередження», поставив усе на «вождівський принцип» супроти демократії і найбільше з усіх новочасних устроїв розмив різницю між тваринами і людиною (наслідком чого стало не дбайливе поводження з живими істотами поза межами людського світу, а навпаки – небачено брутальне поводження з людьми). Можливо, саме тому ним тоді надихнулося стільки біологів – за що нині деякі з них отримують від своїх критиків ярлики «нацистів». Саме у невисловленій вірі в божественне походження людських душ («кожна людина створена за образом і подобою Божою») корениться віра у рівність людей – «all men are created equal» [«усі люди створені рівними» – твердження з Декларації незалежності Сполучених Штатів, – Перекл.], що ліпше усвідомлює Америка, яка є більш традиціоналістичною і більшою мірою зберігає зв’язок із вісімнадцятим століттям (і у хороших, і у поганих аспектах), аніж нинішня Європа. Уявлення про вільну і священну людську одиницю безпосередньо пов’язане з пізньою фазою християнства, хоч усвідомлення цього у більшості населення «обірвалося». Теперішня європейська «шизофренія» у цих питаннях неначе підтверджує сентенцію давніх містиків про те, що світ – це оберемок непоєднуваних протилежностей, які тримає вкупі лише милість Всемогутнього.
Якщо подивитись на все це з іншого боку, стає помітно, що секулярною інкарнацією багатьох християнських ідей якраз і є соціальна держава («Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!» – Матвія 11:28; то чи не є сьогоднішнє прагнення соціальних гарантій, яке постійно зростає, замінником колишнього прагнення гарантій метафізичних?). Євангельська притча про верблюда, вушко голки, багатія і Царство Небесне була неначе прописана на прапорі традиційної європейської (і особливо чеської) підозрілості до статків, хоча про її походження вже мало хто знає (так само китайське суспільство просочене конфуціанством і даосизмом незалежно від того, забороняють їх чи пропагують). Цікаво проаналізувати євангельську інформацію про Юду, який став провісником карикатурного образу майбутнього Заходу (очікує політичного перевороту, потім розчаровується і видає злочинця «відповідним органам», моралізує, хоче займатися благодійністю та запобігати марнотратству ресурсів, але водночас незаконно виводить гроші з відповідних фондів, і в результаті скоює самогубство). Про поклоніння американських кальвіністів успіхові й статкам детальніше йтиметься у розділі «Америка, невмисна дочка Європи». А може, християнство вичерпалося власне своїм втіленням у життя? Поза межами Європи воно процвітає і своєї сили аж ніяк не втратило – спробуймо почитати Євангеліє на Борнео…
І споживацьке суспільство можна розуміти як спробу й на землі, світськими засобами, встановити Царство Боже чи принаймні те, як уявляє його простолюд, – такий собі Шлараффенлянд [вигадана земля у німецьких казках, де течуть молочні річки у медових берегах, замість каменів при дорозі лежить сир і т. д.; чеснотою у Шлараффенлянді, назву якого можна перекласти як «країна ледачих мавп», вважається насолода, а гріхом – наполеглива праця, – Перекл.], де бігають запечені кабани з уже встромленими в них виделками і ножами (й хасидські рабини у Галичині колись сперечалися про те, чи настане прихід Месії та його Царство «природним» шляхом, через людські старання, чи все-таки «надприродним»). У світській проекції людські прагнення і душевні здібності, що їх раніше пов’язувала традиційна релігія, працюють в суспільстві у парі, за одних обставин генеруючи енергію для омріяного колись «матеріального прогресу», а за інших – щось, здатне розірвати життя індивідів і цілих суспільств так само, як надмірний тиск розриває котел, коли його перегріти. Потреба трансцендентальних гарантій трансформується у вибух інтересу до гарантій соціальних, що врешті-решт закінчується розчаруванням – воно липне до будь-якої світської справи, немов шевська смола до чобота. Уявлення про рай надають розмаху й казковості візіям майбутнього і вимагають обґрунтувати, чому таке бажане щастя ще не настало, адже всі показники знову виросли? Очікування спасіння перемістилося із засвітів у сферу політики: спасіння тепер очікують не від Бога Отця, а від вождів чи Вождя, на яких зупинилося око і які рано чи пізно неодмінно розчарують, адже вони всього лиш люди. Не менша частина колишніх релігійних очікувань проектується на стосунки чоловіків і жінок: попри те, що, починаючи з раннього ХІХ ст., вони, в рамках розквіту романтизму, дуже розвинулися, тут виникла та сама проблема, що й у політиці, – непомірні очікування (саме епоха романтизму стала переломним моментом, коли моральний ідеал припиняє вважатися чимось віддалено-недосяжним, вартим постійного стремління, і перетворюється, з досить-таки катастрофічними наслідками, на обов’язкову для всіх норму). «Дерелігізація» сильно змінила й ставлення до дітей – після того як трансцендентальні недосяжні ідеали відпали, діти стали осердям сім’ї і маленькими спасителями, про яких усі піклуються як тільки можуть. Подальший розвиток парадоксальним чином іде у напрямку того, щоб жодних дітей не мати, тому що фінанси і час не дозволять досягти досконалості в їхньому вихованні, а світ сам по собі є надто непідходящим для них середовищем (суворий, сповнений криміналу, пестицидів і т. д. – насправді ж він ніколи ще не бував сприятливішим). Від світу, родини і держави раптом починають очікувати абсолютності й досконалості, що раніше вважалися можливими тільки у засвітах і у справах Божих.
Ще одним прикладом «християнства без християнства» є страх перед генетичними маніпуляціями, особливо коли вони стосуються людини, але й тоді, коли об’єктом стає кукурудза. Якщо Бога немає, за ким ми підглядаємо у шпарку? Цей страх виходить далеко за рамки загальної обережності у повсякденних світських справах, наприклад, у розробці нових моделей автівок. Відчуття проникнення на заповітну, священну територію є доволі сильним у євроамериканській культурі (більше – в Європі), тимчасом як у Китаї, де традиції інакші, воно майже відсутнє: позаяк світом править безособовий принцип дао, що завжди повертає його до рівноваги, навіть якщо її втрачено, нема чого особливо боятися (проте й деякі держави, де християнство процвітає, наприклад, Бразилія, мають прихильніший погляд на ці речі). То що це, відображення європейського самообожнення, коли священними стаємо ми самі? А як щодо кукурудзи? Чи не мав би екологізм для того, аби бути справді ефективним, перетворитися з технізованої дисципліни на природну релігію? Утім, втручання у справи Творця – явище старе, як саме людство, і бере початок щонайменше у неоліті: хіба не підпадає під це визначення землеробство з його штучним добором, що, власне, й витворило згадану вище кукурудзу? (Для небіологів зазначимо, що кукурудзи у дикій формі не існує і не могло б існувати через те, що вона має дуже тверді початки з прирослими зернами). Строге католицьке невтручання у процес розмноження вимагало б симетричного заходу – відмови від будь-яких лікувальних втручань, щоб не пхатися у справи Бога (чи Природного Добору).
На місці Бога
Уявлення про те, що людина вирвала деякі таємниці у богів і певним чином посіла їхнє місце, існує дуже давно, одначе треба сказати, що Ніцше з його концепцією «смерті Бога» мав неабияке підґрунтя у західному християнстві, нездорово зацикленому на мотиві смерті й умертвіння – на Заході мало не на кожному перехресті Христа було зображено розп’ятим, а не воскреслим (попри те, що ключовою подією було саме Воскресіння, а не розпинання на хресті, адже жорстоких страт у Римській імперії не бракувало).
Те, до чого дійшло у новочасній Європі, описав, по-пророчому випередивши інших, Ладіслав Кліма на власному прикладі – саме йому належить термін «егодеїзм» [Ладіслав Кліма (1878–1928) – чеський філософ, письменник і поет; запроваджене ним поняття «егодеїзму» полягало в тому, що над людиною не стоять жодні етичні та моральні критерії, вона ні перед ким не несе відповідальності й сама собі є авторитетом і мірилом усього, – Перекл.]. Секуляризація, по суті, відповідає феєрбахівському «включити Бога в себе». Римським імператорам теж поклонялися як богам, просто на тлі величенького пантеону це не привертало особливої уваги. Ця концепція не торкнулася лише євреїв, для яких сама ідея, що до храму Господнього може потрапити якась чужа статуя, була абсолютно неприйнятною. Тут ідеться не зовсім про те, що людство в цілому матиме – і, вочевидь, дуже скоро – певні можливості творця-деміурга, адже в чомусь воно їх має уже давно (славнозвісний кролик із геном медузи, який світиться у темряві, – чудасія не набагато більша, ніж здатність вивести з вовка пекінеса), як це детально розбирає Ювал Ной Гарарі у своїй книзі «Людина розумна». Ідеться радше про дедалі поширенішу тенденцію бачити в собі самому як індивіді axis mundi, вісь світу, навколо якої він обертається, яка буде все розплановувати, буде вирішувати, що добре, а що погано, якою світ почався і якою скінчиться. Ця схильність, безперечно, в людини у латентній формі була завжди, однак усі традиційні суспільства її тлумили, і лише нинішнє євроамериканське суспільство почало вважати необмежений «індивідуалізм» чимось бажаним, так само, як від давньоримських часів Європа шанувала сильну «волю» (більшість інших культур розуміла це радше як «сваволю», якщо про неї взагалі говорилося) – недаремно комунізм і нацизм найбільше на ній наголошували (парадоксально, але юнґівський процес індивідуації врешті-решт закінчується відмовою від еґо у первісному сенсі цього слова). Теперішня доба вражає своїм велетенських масштабів бурлінням індивідуальних еґо і найбільшим за всю історію тиском на конформізм. До втілення обіцянки «станете ви, немов Боги» [Буття 3:5, – Перекл.] ще дуже далеко, адже смирення – це не штучно досягнута забитість, а реалістична оцінка власних можливостей. Боги точно не завершують свій шлях у будинках для престарілих, деградовані, безпомічні, вкриті пігментними плямами й у памперсах. Ми можемо поїхати в екотур до Патагонії і щодня їсти манго у помірних північних широтах, але все одно у «прекрасному новому світі» врешті-решт станемо для всіх тягарем. Та й якби вдалося якимось дивом досягти біологічного безсмертя – чи знесла б це людина? Чи не стало б це для неї найгіршим прокляттям, як і багато інших здійснених бажань? Чи не веде загалом втілення кожного «великого» бажання до знеохочення і страху? Чи не полягає цінність нашого життя саме в його тимчасовості, й чи не скінчилося б усе це рішенням, яке обрала Чапекова Еліна Макропулос? [героїня п’єси Карела Чапека «Засіб Макропулоса», яка залишається незмінно молодою понад триста років завдяки успадкованому від батька-лікаря еліксирові молодості й, коли той закінчується, докладає шалених зусиль, аби відшукати його рецепт, урешті-решт усвідомлює, що не по-людському довге життя гірше від смерті, – й спалює допис, – Перекл.]
….
Новий пізній Рим, або Що буде далі?
Кількість вірних християнських церков, які колись становили левову частку населення, по всій Європі скоротилася до невеличкої, хоч деколи досить активної меншини. У Нідерландах, Британії й не тільки Церква продає храми, що перетворилися на обтяжливу нерухомість, яка не використовується належним чином. Як, власне, сталося, що організації, які упродовж двох тисячоліть пережили безліч різноманітних переворотів і які не були знищені навіть такими монстрами, як нацизм і комунізм, нині щезають, мов березневий сніг? Такий феномен в історії трапляється, але дуже рідко – на практиці справа завжди закінчується тим, що одну релігію витісняє інша, до якої з більш чи менш видимих причин схиляється люд. Грецьким і римським богам вірно служили понад тисячу років, та блискавичний наступ християнства знагла перетворив їх на покинутих мурмил, яким ніхто вже не принесе у жертву бика чи вепра. Що ж нині заповнює цю прогалину, яка зяє тут цілком очевидно? Релігія Економічного Зростання, яка щедро осипає своїх прихильників можливостями і товарами широкого вжитку? Вона, прецінь, має один недолік – вимагає невпинного експоненційного прогресу на зразок «поїздка у Карлові Вари – на Амазонку – на Марс», і якщо поступ загальмовується чи й зупиняється, це призводить до розчарування і фрустрації. Кожна релігія, як божественна, так і секулярна, завжди приносила своїм вірним і якісь матеріальні плоди, хоч і глибока, чуттєва поезія доби комунізму, і ефективна політика охорони природи і тварин, вироблена нацизмом, – це надто мізерні результати як за таку ціну.
Християни як меншість уже тепер за своїми поглядами на людину і світ ближчі до мусульман, аніж до своїх повністю секуляризованих співвітчизників. Постає питання: а може, майбутнє монотеїзму у Європі – в ісламі, досі молодому та динамічному? Найімовірніше, що так – детальніше про це йтиметься у розділі «Ісламський виклик». А може, коли світські очікування не справдяться, в суспільство неодмінно знову прокрадуться неокомунізм і неонацизм, обіцяючи нарешті «впорядкувати» його по-новому? Чи візьмуть своє нові містичні братства, які проголошуватимуть взаємну любов і відмову від марного, обридлого світу? Чи, може, це буде екологізм – у разі, якщо він відверто визнає свій релігійний характер? Або якась комбінація буддизму одних верств суспільства та ісламу – інших? І якщо релігія – це всього лишень «опіум для народу», чи не є її альтернатива з масовим ковтанням антидепресантів ще набагато сумнішою?
Джерело: Збруч. Переклала з чеської Олена Крушинська. Фото Яна Заторського
