Статутні документи РПЦвУ і ПЦУ: Порівняльний аналіз від богослова

Богослов Ілля Бей зробив порівняльний аналіз документів якими керуються в своєму управлінні РПЦвУ та ПЦУ. Своє дослідження він виклав на порталі РІСУ.
Цього року так звана «Українська Православна Церква» (тобто філія Російської Православної Церкви в Україні, що далі називатиметься відповідно до статутних документів «УПЦ») відмічає тридцять років від надання «незалежності та самостійності» в іменній грамоті тому, чиє ім’я звідтам воліють викреслити.
Отже, на сьогодні документами, які визначають канонічний статус та внутрішній устрій Української Православної Церкви, є:

1. Глава Х Статуту Російської Православної Церкви (в редакції 2017 р.);
2. Визначення Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 27 жовтня 1990 р.;
3. Благословенна Грамота Святішого Патріарха Алексія від 27 жовтня 1990 р.;
4. Статут про управління Української Православної Церкви (в редакції 2007 р.).

Ці документи розставлені в порядку застосування. Адже, відповідно до п. І.4 «Русская Православная Церковь… осуществляет свою деятельность на основе… настоящего Устава» (тобто статуту РПЦ). Хтось міг би заперечити, сказавши, що в Україні діє УПЦ, але це не так. Адже Статут РПЦ вказує дещо інше (п. І.3): «Юрисдикция Русской Православной Церкви простирается на лиц православного исповедания, проживающих на канонической территории Русской Православной Церкви: в Российской Федерации, Украине, … а также на добровольно входящих в нее православных, проживающих в других странах». Тобто, як би не називалася філія в Україні, Україна з точки зору Москви — канонічна територія РПЦ. Крім того, треба пам’ятати, що назва «РПЦ» синонімічна назві «Московський патріархат» (п. І.2): «Входящие в Русскую Православную Церковь Автономные и Самоуправляемые Церкви… канонически составляют Московский Патриархат».

Статуту РПЦ підпорядковується решта документів, котрими регулюються права УПЦ. Саме тому, порівнювати доцільно не одні лише статути ПЦУ та УПЦ, а статут ПЦУ та гл. Х статуту РПЦ (і лише в додатку до неї статут УПЦ). Справа в тому, що редакція статуту РПЦ 2017 року суттєво звузила і без того обмежену самостійність УПЦ, що вже було предметом мого порівняльного аналізу.
Ситуація з ПЦУ набагато простіша — документів лише два:

1. томос про автокефалію ПЦУ;
2. статут ПЦУ.

Такий порядок застосування документів визначений у томосі.

Суб’єктність

Перша стаття Статуту ПЦУ говорить, що «Православна Церква України є … невід’ємно єдиною з Матір’ю Великою Христовою Церквою в Константинополі і через неї з усіма іншими Православними Автокефальними Церквами». Єп. Сильвестр Стойчев, котрий нещодавно опублікував свій порівняльний аналіз статутів, вбачає в цьому наступне обмеження: «ПЦУ має спілкування з іншими Помісними Церквами не безпосередньо, а виключно через Константинопольський Патріархат». Тоді як томос передбачає не лише неопосередковане спілкування з іншими помісними Церквами, а навіть розсилання і отримання Мирних Грамот, тобто повідомлень про обрання і інтронізацію нових предстоятелів: «Перший же, настановлений, зобов’язаний обов’язково посилати необхідні належні Мирнi Грамоти до Вселенського Патріарха та до інших Предстоятелів, і сам має право від них отримувати, починаючи свої мирні поїздки від Першопрестольної Церкви Константинополя за звичаями». Також у томосі сказано, що предстоятель ПЦУ має починати свої поїздки з Константинополя (як першого з престолів та Церкви-Матері для ПЦУ). Жодних обмежень щодо подальших візитів немає. А статут лише підкреслює, що ПЦУ через Константинополь увійшла у спілкування з усіма помісними Церквами, що не припинили спілкування із ним. Більш того, суб’єктність ПЦУ як рівної всім іншим помісним Церквам прописана і в томосі: «ми визнаємо та проголошуємо встановлену в межах території України Автокефальну Церкву нашою духовною донькою та закликаємо всі світовi Православнi Церкви визнавати її як сестру».
Таким чином, у стосунках з іншими помісними Церквами предстоятель ПЦУ має суб’єктність, а предстоятель УПЦ — ні, що виразно було продемонстровано під час його візиту до Амману у складі делегації РПЦ («В составе официальной делегации Русской Православной Церкви — Блаженнейший митрополит Киевский и всея Украины Онуфрий…». Власне, після цієї цитати з сайту РПЦ будь-яку дискусію про суб’єктність чи незалежність УПЦ та її предстоятеля можна вважати закритою, оскільки, 1) відповідно до п. IVб 7 й) Статуту УПЦ «підтримання міжконфесійних та міжрелігійних зв’язків в Україні та за її межами» (тобто міжнародне представництво УПЦ) віднесено до компетенції Синоду УПЦ; 2) на засіданні Синоду УПЦ від 06.12.2019 р., що передувало зустрічі в Аммані, жодні повноваження представляти УПЦ її предстоятелю не надавалися.

Обрання предстоятеля

Після суб’єктності у між православних стосунках другою суттєвою ознакою незалежності виступає право обрання собі голови — предстоятеля.
В ПЦУ предстоятель обирається на Помісному соборі за участі кліриків і мирян (п. Х.10 і Х.12), про обрання слід повідомити Вселенському Патріарху та предстоятелям і главам Православних Церков. Подальше затвердження, узгодження, благословення чи будь-які форми втручання з боку Матері-Церкви у разі незгоди з кандидатурою предстоятеля ПЦУ не передбачені.
Статутами УПЦ і РПЦ передбачено, що кандидатура предстоятеля має отримати додаткове «благословення» (п. Х.5 статуту РПЦ). Крім того, миряни до вибору предстоятеля попри давню традицію Київської митрополії недопущені. При цьому статут РПЦ ніде не роз’яснює поняття «благословення» та його церковно-правові наслідки. А якщо Московський Патріарх не схоче благословляти, як він не благословив розглядати дворазове одноголосне звернення всього українського єпископату про надання автокефалії за Філарета?

Згадування предстоятеля Церкви-Матері

В ПЦУ ім’я Константинопольського Патріарха як першого серед імен інших патріархів, митрополитів і архиєпископів — предстоятелів Помісних Церков — згадує лише Митрополит Київський (п. VII.1.III). І це — ознака рівності ПЦУ серед сестринських Церков.
В УПЦ (як і скрізь в РПЦ) на кожному приході на першому місці згадується ім’я Патріарха Московського, що є ознакою підлеглості (п. Х.6 «Имя Предстоятеля поминается во всех храмах Украинской Православной Церкви после имени Патриарха Московского и всея Руси»)

Ухвалення статуту

Крім того. що у своєму житті і діяльності УПЦ керується статутом РПЦ, а також статутом УПЦ, останній ще підлягає схваленню Патріархом Московським (п. Х.3 статуту РПЦ).
ПЦУ може внести зміни до статуту на засіданні Помісного собору. Жодні подальші дії з боку Матері-Церкви не передбачені.
При цьому будь-які зміни, що вносяться до статуту УПЦ, мають відповідати статуту РПЦ, благословенній грамоти та визначенню Архиєрейського Собору РПЦ, але в решті решт зміни може не схвалити патріарх Московський. Тоді як зміни до статуту ПЦУ мають відповідати духу томосу. А у випадку виникнення питань, неурегульованих статутом, вони (п. І.3) «розглядаються змішаною Комісією, призначеною Вселенським Патріархатом і Автокефальною Церквою в Україні», але все рівно затверджуються Помісним собором.

Участь у статутних органах Церкви-Матері

Єдиний обов’язок, накладений томосом на предстоятеля ПЦУ — участь у міжправославних заходах. Така вимога в томосах вперше з’явилася саме в українському, але причина цього — дії РПЦ, котра проігнорувала Святий і Великий Собор Православної Церкви на Криті в 2016 р. та підбила на це інші Помісні Церкви.
Предстоятель УПЦ, як було показано вище, бере участь як рядовий член в делегаціях РПЦ, обов’язково має бути присутнім на засіданнях Синоду РПЦ, єпископи УПЦ є членами Помісного та Архиєрейського собору РПЦ, тобто так само мають обов’язок бути присутніми на цих заходах (п. Х.9).

Обов’язковість рішень Церкви-Матері

Статут РПЦ передбачає обов’язковість виконання рішень її соборів для УПЦ (п. Х.10): «Решения Поместного и Архиерейского Соборов являются обязательными для Украинской Православной Церкви».
Статут ПЦУ передбачає право звернутися до Церкви-Матері за консультаціями (п. IV.1.III): «З найважливіших питань, які потребують спільних обговорень та дій, задля кращої підтримки Православної Церкви, Священний Архиєрейський Собор в Україні звертається до Вселенського Патріарха, який охоче надає сприяння та оголошує потрібне рішення Священному Архієрейському Собору Церкви України».
Є речі, що виходять за рамки компетенції будь-якої Помісної Церкви, коли вони стосуються всього Православ‘я, догматів, канонів, тощо — сутнісних речей. Тоді Помісна Церква повинна звертатися до Вселенського Патріарха як визнаного авторитету або через нього до Синаксису предстоятелів, бо лише він має право на скликання таких зібрань. Це і мається на увазі в томосі, а не будь-які внутрішні питання.
Можна навести приклад з рішеннями стосовно змін у службі під час пандемії: ПЦУ самостійно рішенням Синоду запровадила Причастя з подаванням мирянам в руки, про що на запит Вселенського Патріарха, звернений до Предстоятелів Помісних Церков, лише інформувала його. Чи здатна УПЦ на такі рішення? Питання риторичне.

Границі єпархій, чисельність правлячих архиєреїв

Створення або скасування єпархій, визначення їхніх границь передбачає визначення кількості єпархій, а, отже, і кількості правлячих архиєреїв. Відповідно до статуту РПЦ, границі єпархій УПЦ в кінці кінців мають затверджуватися Архиєрейським собором РПЦ (п. Х.8), тобто РПЦ визначає кількість правлячих єпископів у своїй українській філії.
ПЦУ сама визначає кількість і границі своїх єпархій, Церква-Матір не накладає на неї жодні обмеження.

Апеляція

Право на апеляцію для кліриків передбачено правилам 9 і 17 IV Вселенського собору. Зокрема, правило 9 вказує: «… Якщо ж клірик зі своїм або з іншим єпископом має судову справу, нехай судиться в обласному Соборі. Якщо ж на митрополита області єпископ або клірик має невдоволення, нехай звертається до екзарха великої області, чи до престолу царюючого Константинополя, і перед ним нехай судиться.»
Правила, затверджені Вселенськими соборами, мають пріоритет над положеннями, котрі прийняли для себе окремі Помісні Церкви.
Статут РПЦ, всупереч згаданим правилам Вселенського собору, обмежує права своїх кліриків на апеляцію до Вселенського престолу, тобто максимально закабаляє свій причт, тоді як статут ПЦУ прямо посилається на ці правила.

Окормлення діаспори

Єп. Сильвестр сам говорить про те, що статут УПЦ не передбачає можливість створення її установ закордоном. Більш того, п. VIII, 2 говорить «Парафія становить частину єпархії, яка перебуває під керівним наглядом свого єпархіального архиєрея і керується священником-настоятелем, який призначається єпархіальним архиєреєм». Тобто будь-яка парафія обов’язково має входити до складу певної єпархії. Оскільки закордонних єпархій УПЦ не існує, то і закордонних парафії УПЦ не може бути. Саме тому, за свідченням єп. Сильвестра, призначення кліриків на ці парафії «відбувається за клопотанням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України. Українські православні громади закордоном включаються до складу закордонних єпархій Руської Православної Церкви». Отже, він сам визнав, що закордонних парафій саме УПЦ не існує, всі «українські» парафії входять до складу РПЦ.
В обмеженні юрисдикції ПЦУ границями Україні Вселенський Патріархат керується зовсім іншою еклезіологією. Московський патріархат, а часто й інші помісні Церкви намагаються створювати власні національні парафії, вікаріатства, єпархії закордоном в ентофілетичному дусі, «для своїх». Але Константинополь іде іншим шляхом — утворенням наднаціональних структур в кожній державі, наприклад Рад православних єпископів чи Єпископських конференцій у якійсь країні, як, наприклад, в Італії. Адже ап. Павло писав свої листи за помісним, а не національним принципом (лише один лист з чотирнадцяти адресований народу).
Якщо не розуміти цієї Павлової еклезіології, такі обмеження здаються суттєвими, але насправді ця модель дозволить з часом створити Православну Церкву Німеччини чи Православну Церкву Скандинавії. Ми бачимо на прикладі України, що Вселенський патріархат з легкістю «відпустить» ці нові Церкви, тоді як Московський намагатиметься утримати «своє» ціною розірвання спілкування з сестринськими Церквами.

Висновки

У своєму аналізі статутів єп. Сильвестр доходить таких висновків:
«Як зазначено, Українська Православна Церква є самокерованою з правами широкої автономії у складі Руської Православної Церкви. В статутних документах Руської Православної Церкви встановлено кілька ознак канонічного зв’язку Української Церкви з Московським Патріархатом, а саме:

1. Предстоятель Української Православної Церкви, який обирається українським єпископатом, благословляється Московським патріархом.
2. Українська Православна Церква отримує святе миро від Московського патріарха.
3. Статут про управління Української Православної Церкви приймається її Собором та схвалюється Московським патріархом.
4. Архієрейський Собор Руської Православної Церкви має право приймати апеляції від українських єпископів, проти яких винесено церковно-судові рішення в Українській Православній Церкві.

Цим фактично вичерпується залежність Української Православної Церкви від Московського Патріархату».
Але цей список треба розширити наступними ознаками зв’язку УПЦ з Московським Патріархатом:

5. УПЦ не виступає суб’єктом у міжправославних заходах, її предстоятель є рядовим членом делегацій РПЦ.
6. Про обрання її предстоятеля не інформуються інші Помісні Церкви, як і предстоятелі інших помісних Церков не інформують його про своє обрання.
7. Предстоятель УПЦ не поминається в диптиху предстоятелів і не зачитує його сам.
8. Предстоятель УПЦ є членом Синоду Церкви-Матері, отже на нього поширюється обов’язковість рішень цього органу.
9. Статут УПЦ є другорядним у порівнянні зі статутом РПЦ (яким, власне, регулюється застосування статуту УПЦ);
10. На кожній парафії УПЦ має згадуватися ім’я Московського патріарха.
11. Кількість і границі єпархій, кількість правлячих архиєреїв визначається РПЦ.
12. Єпископи УПЦ мають обов’язок бути присутніми за Соборах РПЦ.
13. Право на апеляцію, передбачене канонами Вселенських соборів, для рядових кліриків УПЦ обмежено границями УПЦ, для єпископів — границями РПЦ.
14. Рішення Помісного і Архиєрейського Собору РПЦ також обов‘язкові для виконання в УПЦ, як і участь делегатів від єпархій УПЦ в роботі цих органів РПЦ. Нічого подібного для ПЦУ в стосунку до ВП не передбачено.

Щодо ПЦУ єп. Сильвестр бачить наступні обмеження автокефалії:
«Що стосується ПЦУ, то вона є автокефальною. Це проявляється, перш за все, в тому, що ПЦУ сама обирає та поставляє свого Предстоятеля. Однак, статутні документи ПЦУ зберігають за Константинопольським Патріархом певні владні прерогативи, а саме:

1. ПЦУ отримує від Константинопольського Патріарха святе миро.
2. Константинопольський Патріарх має виключне право тлумачити положення Статуту ПЦУ по відношенню до томосу про автокефалію.
3. Усі питання життя ПЦУ, які не оговорені в тексті Статуту, мають вирішуватися комісіями, створеними з представників Константинопольського патріархату та ПЦУ.
4. Хоча Предстоятель ПЦУ обирається українським єпископатом, але в разі конфліктів, які виникають під час його обрання, ПЦУ має звертатися за допомогою до Вселенського Патріарха.
5. Усім клірикам ПЦУ (єпископам, священникам та дияконам) надано право подавати до Константинопольського Патріарха апеляції на судові рішення, прийняті церковно-судовими інстанціями ПЦУ.
6. ПЦУ має звертатися до Вселенського Патріарха для вирішення важливих питань церковного, догматичного та канонічного характеру.
7. ПЦУ не має права створювати свої єпархії, парафії та інші структури в українській діаспорі. Ексклюзивне право на духовне окормлення діаспори закріплюється за Константинопольським Патріархом».

Розглянемо ближче те, що він вважає обмеженнями та порівняємо з правам УПЦ.

1. «ПЦУ отримує від Константинопольського патріарха святе миро» — так само, як і ще кілька Помісних Церков, зокрема Єрусалимський патріархат; подібне прописано, наприклад, у Статуті Православної Церкви в Чеських землях та в Словаччині.
2. «Константинопольський Патріарх має виключне право тлумачити положення Статуту ПЦУ по відношенню до томосу про автокефалію» — а кого, як не автора, запитувати про те, що він мав на увазі?
3. «Усі питання життя ПЦУ, які не оговорені в тексті Статуту, мають вирішуватися комісіями, створеними з представників Константинопольського патріархату та ПЦУ» — тут владика перекручує, адже йдеться про право, а не обов’язок. Про це йшлося вище.
4. «Хоча Предстоятель ПЦУ обирається українським єпископатом, але в разі конфліктів, які виникають під час його обрання, ПЦУ має звертатися за допомогою до Вселенського патріарха» — тут єп. Сильвестр знову дещо перекрутив оригінал, в якому йдеться про «непереборні проблеми, що порушують єдність Церкви, про це повідомляється негайно Вселенському Патріарху, першому в Православній Церкві, і він шукає рішення цього». А якщо все проходить гладко, то навіть отримувати благословення непотрібно. На відміну від УПЦ.

Ось кілька прикладів втручання Вселенського Патріарха: скликання наради в Болгарії для подолання розділення, що виникло в БПЦ через негативне ставлення частини Церкви до співпраці патріарха з комуністичною владою; скликання наради в Константинополі для розв’язання кризи в Єрусалимі, внаслідок чого Патріарх Іриней був відсторонений; звернення єрархів Кіпру до Вселенського через тривалу недієздатність архиєпископа, який через похилий вік втратив можливість адекватно реагувати, але залишався живим — було вирішено, що слід обрати нового архиєпископа. Отже практика звернення до Вселенського Патріарха за останні тридцять років щонайменше тричі вживалася різними автокефальними Церквами. Чи вони недостатньо автокефальні?

5. «Усім клірикам ПЦУ (єпископам, священникам та дияконам) надано право подавати до Константинопольського Патріарха апеляції на судові рішення, прийняті церковно-судовими інстанціями ПЦУ» — саме таке право гарантують всім клірикам канони Вселенських соборів; в ПЦУ, на відміну від УПЦ, немає обмежень на апеляцію.
6. «ПЦУ має звертатися до Вселенського Патріарха для вирішення важливих питань церковного, догматичного та канонічного характеру» — владика знову плутає право і обов’язок, забуваючи, що на будь-які зміни до статуту УПЦ треба отримати схвалення патріарха Московського, а зміни до статуту РПЦ автоматично поширюються на УПЦ (що ми бачили в 2017 р.).
7. «ПЦУ не має права створювати свої єпархії, парафії та інші структури в українській діаспорі. Ексклюзивне право на духовне окормлення діаспори закріплюється за Константинопольським Патріархом» — етнофілетична еклезіологія РПЦ передбачає лише розширення «русскава міра». Еклезіологія Вселенського Патріархату готує ґрунт для виникнення нових помісних Церков. Саме тому не можу не погодитися з єп. Сильвестром, котрий зазначає: «Ми стикаємося сьогодні з двома дуже різними інтерпретаціями устрою Світового Православ’я».

Ще є один нюанс: це історія того, як Статути виконуються. В РПЦ є тридцять років історії, яка свідчить, що кожного разу коли є потреба, вона прямо (як у випадку з Філаретом) чи опосередковано (як у випадку з роботою статутної комісії УПЦ під керівництвом митр. Іларіона Шукала) втручалася в те, що навіть нею самою було віднесено до компетенції УПЦ. Чим доведено, що насправді, як це характерно для Росії, жодні писані документи там не вважають обов‘язковими, якщо виникає потреба зробити щось інше. За два роки ПЦУ не зафіксовано жодної спроби Вселенського Патріархату прямо чи опосередковано втручатися у справи ПЦУ.
Статут ПЦУ готувався до об‘єднавчого собору, коли ніхто не міг передбачити, як все пройде і як буле далі. Основа статуту була запропонована Вселенським Патріархатом, але він зазнав низки істотних доопрацювань під час роботи спільної комісії перед Собором (наприклад повністю була змінена у бік підвищення компетенція Помісного Собору). Тому низка тверджень Сильвестра щодо ПЦУ зараз — не більше, ніж припущення, адже ще не було змін до Статуту (хоча статутна комісія на чолі з митрополитом Епіфанієм створена, отже такі напрацювання будуть), в той час як до статуту РПЦ і УПЦ не раз вносилися зміни, що лише підкреслюють тенденцію звуження прав УПЦ з метою тісніше прив‘язати її до РПЦ.

	ПЦУ	УПЦ
Суб’єктність у спілкуванні з Помісними Церквами	+	–
Розсилання та отримання Мирних грамот предстоятелем	+	–
Поминання в диптиху предстоятелів	+	–
Додаткові дії Церкви-Матері після обрання предстоятеля	–	+
Участь мирян у обранні предстоятеля	+	–
Отримання мира від Матері-Церкви	+	+
Необхідність затвердження/схвалення статуту Церквою-Матір’ю	–	+
Членство предстоятеля в статутних органах Церкви-Матері	–	+
Згадування імені предстоятеля Церкви-Матері на парафіях	–	+
Обов’язок єпископів приймати участь у соборах Церкви-Матері	–	+
Обов’язковість рішень соборів Церкви-Матері	–	+
Затвердження меж єпархій (і кількості правлячих архієреїв) Церквою-Матір’ю	–	+
Наявність обмежень щодо апеляції	–	+