27 жовтня 1990 року Московський Патріарх Алексій ІІ Рідігєр у Москві підписав Грамоту про самостійність і незалежність частини РПЦ в Україні. Ця Грамота була адресована Київському митрополиту Філарету Денисенку. Її урочисте вручення відбулось наступного дня 28 жовтня у Святій Софії Київській. УПЦ МП сьогодні відзначає 30-ліття цієї події. На цей документ рупори РПЦвУ всіляко посилаються у суперечках із ПЦУ, вказуючи на свою незалежність та, наголошуючи нібито він надає більше прав аніж Томос про автокефалію від Вселенського Патріарха Варфоломія. Насправді, ця Грамота вже давно втратила свою актуальність, немала і немає ніякої канонічної сили для самого Московського Патріарха, який за три десятиліття неодноразово її порушував, прямо втручаючись у справи сукупності своїх парафій в Україні. Цей «документ» є лише ширмою за якою ховаються імперіалістичні та шовіністичні ідеї «руського міра», огортка від цукерки без самої цукерки. Щоб побачити це варто зазирнути в історію та згадати про передумови появи цієї «фількіної» грамоти і наступні події, що стались в середовищі РПЦвУ та України загалом.
Грамота не є канонічним документом. Вона не визначає статус УПЦ відомого в канонічному праві: а) екзархат, б) автономія в) автокефалія. Що таке «самокерована з правами широкої автономії» канонічне право православної церкви не знає.
Передумови
Кінець ХХ століття для Російської Церкви ознаменувався особливим і небаченим досі піднесенням. За майже 70 років атеїзму і боротьби комуністичної влади із Православною Церквою у 80-х роках відбувається потепління у стосунках Церкви та СРСР. Виявом цього потепління стало масштабне святкування 1000-ліття Хрещення Руси у 1988 році. Урочистості відбувались в Москві, Києві, Ленінграді та інших містах Радянського союзу. Уперше Церква могла вільно, без перешкод, і навіть за сприяння влади провести своє богослужіння із залученням доволі великої кількості віруючих. Окрім цього на святкування ювілею прибули делегації від усіх Помісних Православних Церков.
З приводу ювілею Церкві було передано Данилів монастир (який тепер є резиденцією Патріарха Кирила) та частину будівель Києво-Печерської. Оголошена Михаїлом Горбачовим перебудова означала для РПЦ можливість вільного і законного існування у складі оновленого СРСР. На правду святкування Хрещення Руси стало переломним моментом у відносинах Церкви та Радянського Союзу. Це святкування принесло чимало позитивних плодів для РПЦ та іміджу СРСР на міжнародній арені. Зокрема СРСР позбулась тавра «Імперії зла», а Церква розпочала нову сторінку своєї історії. Все б здавалось було б добре, якби не одне але.
Зміна відношення Держави до релігійних організацій стосувались не лише Російської Церкви. Так стало можливим відновлення Української автокефальної православної Церкви у 1989 році, а у 1990 році після зустрічі згаданого вище Михаїла Горбачова із Папою Римським Іоаном Павлом ІІ було скасовано заборону на реєстрацію Української греко-католицької Церкви.
Відновлення УГКЦ призвело до доволі сильних суперечок православних і греко-католиків на теренах Західної України, які деякі експерти називають справжньою релігійною війною. Вийшовши з підпілля греко-католики вимагали повернення відібраних у них храмів та церковного майна, яке відійшло у користування РПЦ після так званого Львівського собору 1946 року, на якому під тиском радянських спецслужб було оголошено про ліквідацію Бреської унії та приєднання греко-католиків до РПЦ. Окрім цього потужній національний рух додавав свого колориту баталіям за церковне майно. Як зазначають свідки тих подій, подекуди приналежність до однієї з церков ототожнювались із національною ознакою. У той час була поширена думка «якщо православний – знач москаль». Все це призвело до того що РПЦ стрімко втрачала свій вплив та авторитет у Західній Україні. Окрім цього нові положення про «радянські республіки», якими республікам надавалось більше прав, змусили РПЦ надати більше прав і своїм екзархатам. Так виникла «грамота» «про самостійність та незалежність УПЦ».
Автором тексту грамоти був майбутній патріарх Кирило, який за словами очевидців казав тих подій казав: «Надо хохлам чтото дать, там чтоб ничего не давать». Грамота є, права є, а статусу нема. Сьогодні грамоту дали, завтра – так само можуть скасувати. Це внутрішній документ який для зовнішнього православного світу немає жодного самостійного значення. Оскільки світове канонічне право не знає такого «статусу» Церкви.
Зміст Грамоти
Український екзархат, який існував до того, було перетворено на Українську Православну Церкву, яка у своєму управлінні керувалась все тією ж грамотою Московського Патріарха. Цим РПЦ намагалась зберегти свою присутність у Західній Україні. Вказавши усім невдоволеним, на незалежність в управлінні УПЦ. З огляду на існування Радянського Союзу, який на той час робив свої останні подихи, Українській Церкві не було надано повної канонічної автокефалії. Утім як неодноразово зазначав владика Філарет, на той час не існувало належних умов, тобто не існувало Незалежної Держави. Тому вручення цього документа було безпосередньо обумовлено потребами часу. Окрім цього варто визнати, що на той час ця Грамота і дійсно свідчила про повну самостійність і незалежність. Адже у її тексті зв’язок РПЦ і УПЦ виявлявся лише у тому, що завдяки РПЦ УПЦ мала спілкування з усіма іншими Помісними Церквами. Примітно, що у тексті не вказано жодних інших умов цієї залежності, лише вказується на заборону УПЦ «без соборного решения всей Православной Кафолической Полноты да не изменяет у себя ничего, что касается догматов веры и святых канонов».
Бачачи, що в той час Московський Патріарх надав Українській Церкві повну самостійність без додаткових умов і зобов’язань. Уточнення цій грамоті надавало «Определение об Украинской Православной Церкви» архієрейського собору, яке вказувало на право Московського Патріарха благословляти обраного Українським єпископатом Предстоятеля УПЦ, а сам Предстоятель є постійним членом Синоду РПЦ.
Окрім цього положення про УПЦ було упродовж тривалого часу відображено у Статуті РПЦ в главі «самоуправляемые Церкви», при чому УПЦ виділялась із переліку самокерованих Церков у окремий 17 пункт, в якому вказувалось, що УПЦ «в своей жизни и деятельности руководствуется Томосом Патриарха Московского и всея Руси 1990 года и Уставом Украинской Православной Церкви, который утверждается ее Предстоятелем и одобряется Патриархом Московским и всея Руси».
Тут варто відзначити:
- УПЦ не була підпорядкованою будь-якому керівному органу Російської Церкви,
- УПЦ керувалась лише грамотою Московського Патріарха, якою також не вказується її підпорядкованість ані Помісному соборі, ані архієрейському і тим більше Синоду РПЦ
- УПЦ керується власним Уставом, а не Уставом РПЦ.
- Зв’язок УПЦ і РПЦ виявлявся безпосередньо через спілкування Предстоятелів РПЦ і УПЦ;
- Ніде УПЦ не вказувалось на обов’язкове поминання ім’я Московського Патріарха у храмах УПЦ. Про це у 1993 році вкаже Патріарх Алексій у листі до міністра юстиції України, в якому відмовляючись від прав на майно УПЦ, він зазначить, що «связь Украинской Православной Церкви с Полнотой РУсской Правсолавной Церкви, а через нее сов сем Православным миром… выражаетсся в возношении митрополитом за богослужение Патриарха». Тобто згадувати Московського Патріарха повинен був лише Київський митрополит, усі ж інші єпископи і священики могли цього і не робити.
Таким чином якби положення цієї Грамоти виконувались як збоку РПЦ так і УПЦ то можна стверджувати, що УПЦ отримала де-факто автокефалію. Проте, коли настали законні і канонічні передумови для отримання автокефалії де-юре, Москва свідомо порушила вказану грамоту.
Варто зазначити, що попри всі вищезгадані «вольності», на практиці кандидатура погоджувалась з московським Патріархом; рішення соборів бподавались в Москву; рішення про створення єпархій затверджувались архієрейським собором РПЦ.
Боротьба УПЦ МП за автокефалію
Боротьба українського народу за свою автокефалію має доволі довгу історію. Починаючи від часу обрання першого митрополита русича Іларіона і закінчуючи Томосом про автокефалію для ПЦУ. Утім зупинимось лише на обраному нами періоді, а саме часу отримання РПЦвУ Грамоти про самостійність і незалежність в управлінні. Не дивлячись на свою «досконалість» ця Грамота не змогла зупинити автокефальний рух в Україні та заспокоїти релігійну ворожнечу. УПЦ яка тоді фактично отримала права автокефалії, продовжувала втрачати храми та вплив на Західній Україні. Стало очевидним, що для можливого урегулювання церковного конфлікту необхідно було отримати статус теоретичної канонічної автокефалії Української Церкви від РПЦ. Це в свою чергу сприяло б відсутності розділення в цьому питанні. Однак були відсутні умови. Зокрема це Незалежність України та воля світської та церковної влади. З отриманням Україною незалежності стало можливим становленням Незалежної автокефальної Церкви. Зокрема церковне право чітко вказує, що церковний поділ повинен співпадати із територіальним світським адміністративним поділом. Залишилось лише виконати другий пункт – виявити волю світської та церковної влади.
Однак влада залишилась у совку. Київський митрополит Філарет скликав Собор УПЦ, який відбувся 1 – 3 листопада 1991 року у Києво-Печерській Лаврі. На цьому соборі були присутні усі єпископи УПЦ, представники духовенства, монастирів, духовних навчальних закладів та мирян з усіх куточків України. Цей собор одноголосно прийняв рішення просити у Московського Патріарха повної канонічної автокефалії для УПЦ. В усій історії УПЦ від часу її Хрещення князем Володимиром, це була перша спроба отримати автокефалію канонічним послідовним шляхом, а не через самопроголошення як робилися попередні спроби до цього. Сам собор був законним, адже не суперечив згаданій Грамоті. На його проведення УПЦ не зобов’язана була брати благословення ані у Московського Патріарха, ані в іншого керівного органу РПЦ. Адже на соборі не вирішувались питання догматичного характеру (саме заборону на зміну віровчення прописано у грамоті), а всі прийнятті рішення не суперечили «Божественным и священным канонам и унаследованным от святых отцов обычаям Кафолической Православной Церкви».
Єдине, що може викликати певний канонічний конфуз то це той факт, що про дарування автокефалії звернулись до Московського Патріарха, а не до Вселенського, що відповідало б усталеній традиції надання автокефалії. Утім Собор УПЦ діяв виключно в канонічному полі в строгій відповідності до тієї ж Грамоти про самостійність і незалежність. Згідно грамотою «Украинская Православная Церковь, соединенная через Русскую Православную Церковь с Единой Святой Соборной и Апостольской Церковью» не могла звернутись на пряму до Вселенського Патріарха з проханням про дарування їй автокефалії. Утім, можливо, краще було б звернутись до Московського Патріарха з проханням не про дарування автокефалії, а з проханням ходатайства перед Вселенським Патріархом, про спільне вирішення питання автокефалії. Утім, історія не знає словосполучення «якби», до того ж зважаючи на різне бачення про надання автокефалії в Москві і Константинополі, таке формулювання навряд пришвидшило б отримання автокефалії. Окрім цього на заваді стояв сумнозвісний акт 1686 року, який анексував Київську митрополію. Як відомо отримати автокефалію у 1991 році не вдалось. Не будемо зупинятись на подіях, які відбувались у той час в УПЦ (МП) із її тодішнім предстоятелем митрополитом Філаретом, лише вкажемо на факти порушення російською церквою положень Грамоти про самостійність і незалежність УПЦ.
Факти порушення Московською Патріархією положень Грамоти про самостійність і незалежність УПЦ
З історії відомо, що із проханням УПЦ звернулась до РПЦ. Остання розглядала це звернення на своєму Синоді. Синод вирішив скликати для вирішення цього питання архієрейський собор. Утім як ми вже зазначали, як би прохання було адресовано Вселенському Патріарху, то таких довгих дебатів воно б не викликало. Проте архієрейський собор РПЦ, який відбувся 31 березня – 5 квітня 1992 року відклав це питання на розгляд Помісного собору. Зокрема у постановах соборів вказано: «Дабы иметь подлинное выражение воли полноты Украинской Православной Церкви, иметь суждение о даровании Украинской Православной Церкви полной канонической независимости на очередном Поместном Соборе Русской Православной Церкви». Утім як ми зазначали з тексту вказаної Грамоти УПЦ такої потреби немає. Вона була обумовлена лише баченням РПЦ про те як власне має надаватись автокефалія.
Це бачення вони виклали у зверненні архієрейського собору до Пастирів та пастви УПЦ: «Законный канонический порядок предоставления автокефалии предполагает принятие соответствующего решения на Поместном Соборе в согласии со всеми Поместными Православными Церквами».
Однією із постанов цього собору також стало прийняття до відома обіцянки митрополита Філарета про свою відставку. У цій постанові автори навмисно вказують, що вони лише взяли до відома повідомлення про відставку, адже згідно тієї ж Грамоти архієрейський собор РПЦ не міг усунути Предстоятеля УПЦ, це міг зробити лише Собор єпископів УПЦ. Уникаючи порушення Грамоти у цьому пункті, архієреї РПЦ порушили її в іншому: «Архиерейский Собор с пониманием отнесся к позиции Преосвященного митрополита Филарета, выразив ему признательность … благословил нести епископское служение на другой кафедре Украинской Православной Церкви».
Як ми вже зазначали згідно тексту Грамоти та наведених положень Уставу, архієрейський собор РПЦ не мав жодного канонічного права призначати єпископів для УПЦ. Це явне порушення «самостійності і незалежності УПЦ». Утім порушення на цьому не закінчились. Як відомо прибувши до Києва митрополит Філарет через певні причини відмовився виконувати свої обіцянки перед архієрейським собором РПЦ. Така поведінка предстоятеля УПЦ змусила Московського Патріарха Алексія ІІ вдатись до ще одного жорсткого порушення підписаної ним Грамоти. Зокрема це проявилось у вказівках про проведення Харківського собору.
Як описується у довідці до постанови Архієрейського собору 11 червня 1992 року: «Священный Синод предписал митрополиту Филарету «до 15 мая созвать Архиерейский Собор Украинской Православной Церкви, подать на нем прошение об отставке с поста Предстоятеля Украинской Православной Церкви и действительно уйти в отставку, как он о том торжественно обещал перед Крестом и Евангелием»». Утім така вказівка Священного Синоду РПЦ Предстоятелю УПЦ дещо суперечить Грамоті про самостійність і незалежність, згідно якої Синод РПЦ не мав жодного права втручатись у внутрішні справи УПЦ, яка сама мала вирішити коли провести Собор для прийняття відставки митрополита Філарета. Скликання цього собору повинно було відбутись згідно статуту УПЦ, а не «предпосилке Синода РПЦ».
Утім якщо митрополит Філарет окрім посади Предстоятеля, був ще постійним членом Синоду РПЦ, то така вказівка могла стосуватись його як члена Синоду. Проте відмова Філарета виконувати цю вказівку змусила Патріарха Алексія ІІ ще більше порушити Грамоту. Так у тій же довідці зазначається, що Священий Синод РПЦ «21 мая собрался на очередное заседание, посвященное состоянию церковных дел на Украине и вопросу о замещении Киевской кафедры». Це свідчить про грубе порушення Грамоти про самостійність і незалежність, згідно якої Священий Синод РПЦ в апріорі не мав права розглядати стан справ в УПЦ, тим більше міркувати про заміну Предстоятеля, адже згідно Грамоти Предстоятеля обирають єпископи УПЦ, а Московський Патріарх лише благословляє новообраного Предстоятеля. Утім Синод прийняв постанову якою вкотре, тобто уже вчетверте порушив Грамоту про самостійність і незалежність УПЦ, яке проявилось у тому що Синод «поручил старейшему по хиротонии архипастырю Украинской Церкви митрополиту Харьковскому и Богодуховскому Никодиму созвать и провести в период до празднования Святой Троицы Архиерейский Собор Украинской Церкви для избрания нового ее Предстоятеля, возложив на него временное исполнение обязанностей Предстоятеля».
Тут по-перше Синод РПЦ не мав права керувати єпископами УПЦ, а також із цієї постанови випливає, що Синод РПЦ фактично обрав місцеблюстителя Предстоятеля УПЦ. Це грубе порушення прав УПЦ, адже право обирати місцеблюстителя у час, коли Предстоятель не може виконувати свої повноваження належать безпосередньо єпископату УПЦ. Як це було зроблено у 2014 році під час важкої хвороби Блаженнійшого митрополита Володимира.
Як склалась історія усім відомо. Проте варто наголосити що проблема розділення Українського Православ’я після таких порушень Московським Патріархом Грамоти про самостійність і незалежність лише погіршила стан Українського Православ’я, а поведінка митрополита Філарета відштовхнула духовенство та мирян від ідеї канонічної законної автокефалії. Питання автокефалії повисло у повітрі. Утім архієрейський собор РПЦ після заборони митрополита Філарета у посланні до української пастви запевняв українських віруючих у хибності думки, що «церковный суд над бывшим митрополитом Филаретом может повлиять на решение вопроса о даровании Украинской Церкви полной канонической самостоятельности. Силой своего архипастырского слова свидетельствуем, что такие утверждения либо заблуждение, либо заведомая клевета». У цьому ж посланні стверджується: «Мы ни в коей мере не будем препятствовать обсуждению проблемы полной канонической самостоятельности Украинской Церкви».
Проте питання автокефалії так і не було розглянутим, а досліджувана нами Грамота стикнулась з грубими порушеннями її положень самим же її автором. Таким чином ця Грамота яка була лише перехідним періодом від радянського минулого в лоні РПЦ до новітнього незалежного існування УПЦ в свобідній Україні продовжила своє існування, а питання єдності Українського православ’я залишилось не вирішеним, а існуюче розділення ще більш поглибилось.
Епоха Блаженнійшого митрополита Володимира
З обранням на Київську кафедру митрополита Володимира Сабодана самостійна і незалежна УПЦ набула свого розквіту, а Грамота Московського Патріарха практично не порушувалась. У цьому є велика заслуга митрополита Володимира. Окрім цього митрополиту вдалось втримати баланс у середині самої Церкви між таборами прихильників автокефалії та лоббі РПЦ. У цей період ця Грамота справді виконувала своє призначення. Вона стримувала обидва табори від протистояння. Утім з кожним роком прихильників автокефалії збільшувалось, а адептів руського міра зменшувалось. Завдяки дипломатичності владики Володимира, щоб зняти напругу термін «автокефалія» замінили на словосполучення «удосконалення канонічного статусу». Блаженнійший Володимир у цьому спорі виступив як премудрий Соломон. Зокрема цю свою мудрість він проявив у своїй доповіді «Украинское Православие на рубеже эпох. Вызовы современности, тенденции развития» на архієрейському соборі РПЦ 2008 року, який був присвячений питанню єдності Церкви. Зокрема у своєму слові він розповів про два бачення майбутнього Українського Православ’я. За його словами «некоторые утверждают, что автокефалия разрушительна для церковного единства. Однако такая точка зрения, будучи доведенной до своего логического завершения, означала бы, что между Поместными Православными Церквами, имеющими автокефальный статус, не существует церковного единства, а это коренным образом противоречит православному учению о Церкви». Ці слова як ніколи актуальні до теперішніх ієрархів РПЦвУ, які виступають проти Української автокефалії та звинувачують Вселенського Патріарха в єресі.
З іншого боку Блаженнійший Володимир у тій же доповіді зазначив, що «с другой стороны, существует мнение, что автокефалия – это единственный и безальтернативный способ разрешения украинской церковной проблемы. Эта позиция не менее нелепа. Автокефалия не может быть инструментом достижения консолидации Церкви — она может быть лишь результатом уже достигнутого общецерковного консенсуса».
З цієї доповіді стає зрозумілим, що владика Володимир шукав найбільшоптимальний варіант вирішення українського питання об’єктивно підходячи до обох механізмів. Саме при ньому у 2008 році було розпочато підготовку до діалогу між УПЦ та УПЦ КП і УАПЦ. Утім нажаль, через певні причини цей діалог так і не відбувся.
Проте можна засвідчити що період Предстоятельства митрополита Володимира охарактеризувався як один із найбільш позитивних. Грамота про самостійність і незалежність виконувалась, а її положень дотримувались. Сам Московський Патріарх Алексій ІІ за час предстоятельства митрополита Володимира відвідав Україну лише кілька разів. Це сприяло посиленню українських позицій в єпископаті УПЦ. Утім з приходом до влади Патріарха Кирила ситуація почала суттєво змінюватись у інший бік. Часті візитації Кирила в Україну, прихід до влади в Україні проросійських чиновників, активізація російського лоббі в єпископаті УПЦ призвела до гучних справ зі спробою усунення самого митрополита від Київського престолу. Митрополит до останнього подиху боровся за Церкву, але Господь покликав його в свої оселі.
Епоха митрополита Онуфрія
Епоха предстоятельства митрополита Онуфрія по-правді стала найтяжчою як для нього так і для всієї УПЦ. На його долю випали складні процеси в Українському суспільстві: Ріволюція гідності та війна на Донбасі. Вони пробудили в українців свідомість і патріотичний дух, який по своїй суті і духовності чужі митрополиту Онуфрію – типового радянського єпископа-тихушника. Якщо у кінці 90-х незалежність була подарунком з небес, то тепер цей Божий дар необхідно захищати зі зброєю в руках. Окрім цього неконструктивні і провокативні дії проросійського лоббі в середовищі УПЦ роздерли старі рани на тілі Українського Православ’я з новою силою. Тепер питання церковної автокефалії стало сприйматись не як суто церковне, а як питання стратегічної державної ваги. Тому від Онуфрія очікували не монашого смирення, а чіткої позиції, та рішучих дій. Утім цього всього від Онуфрія так і не дочекались. Більше того його любов до всього Російського викликала лише відразу в суспільстві.
Також його предстоятельство запам’ятається як період паплюження досліджуваної Грамоти. Як ми вже зазначали вище якщо до приходу до влади Онуфрія УПЦ керувалась у своєму житті лише згаданою грамотою та власним статутом, то після нього її загнали у строге підпорядкування РПЦ. Відбулось це на архієрейському соборі РПЦ 2017 року. На цьому соборі остаточно було закручено гайки самостійності та незалежності, а на саму УПЦ повісили кайдани російського рабства.
Так за проханням Онуфрія положення про УПЦ в уставі РПЦ виокремили в окремий параграф, вказавши що керівний центр УПЦ знаходиться у Києві та приписавши ще купу забов’язань УПЦ перед РПЦ.
Зокрема:
- стало обов’язковим згадування Московського Патріарха за богослужінням у всіх храмах УПЦ, що раніше було не обов’язковим;
- Для УПЦ стали обов’язковими рішення керівних органів РПЦ: помісного і архієрейського синоду та навіть Священного Синоду РПЦ.
- Вищої судовою інстанцією стали Собори РПЦ
- Обов’язок отримувати миро від РПЦ.
Ці вказівки у Уставі РПЦ зводять на нівець усі заяви ідеологів РПЦвУ нібито вони мають більше прав аніж ПЦУ.
Проте сама Грамота, яка неодноразово порушувалась до цього, тепер же офіційно перетворилось за іронією долі на «фількіну грамоту». Прописані в статуті РПЦ обов’язки суттєво обмежують самостійність та незалежність УПЦ. Неозброєним оком видно, що УПЦ часів митрополита Володимира і УПЦ митрополита Онуфрія суттєво відрізняються. Онуфрію не вдалось зберегти УПЦ хоча б в тому ж стані, в якому вона була за митрополита Володимира. Грамота мала хараткер перехідного заспокійливого документа. Хизуватись ним і святкувати його ювілей є настільки ж нікчемним і недоречним, як святкувати річницю розширення прав УРСР. ЇЇ положення, які продовжують цитувати єрархи РПЦвУ не відповідають реаліям.
Тому підсумовуючи усе вище сказане можна констатувати, що видання цієї Грамоти було обумовлено лише обставинами часу. Не зважаючи на прописані положення та права, автори цієї Грамоти не стидались грубо та безцеремонно порушувати її, втручаючись у внутрішні справи УПЦ. Проте із отриманням Томосу про автокефалію ця Грамота віджила своє і немала ніякої канонічної сили. Вона не змогла вирішити найголовнішого – питання церковної єдності та заспокоїти бурхливе море українського православ’я, проте змогла задовільнити шовіністичні ідеї руського міра залишивши у фарватері кремлівської політики мільйони українців під ширмою уявної «самостійності та незалежності».
