Після ліквідації Запорозької Січі в 1775 році частина запорозького козацтва опинилася на теренах Османської імперії. Іншу частину вирішив підпорядкувати собі царський уряд. У Петербурзі ухвалили рішення про переселення козаків на відвойовані в турків землі – між рікою Кубань та Азовським морем, де раніше кочували татари-ногайці, які були винищені російськими військами. З приводу переселення українських козаків у цей регіон імператриця Катерина ІІ 2 липня 1792 року видала відповідний указ.
Новий український козацький край
Протягом короткого часу на Кубань переїхало майже 25 тисяч українських козаків разом із членами їхніх сімей, які створили 40 куренів, що входили до так званого Чорноморського війська. Головним його завданням стала охорона прикордонної лінії. Чорноморські козаки також брали участь у військових операціях, які вела Росія.
Переселенцям виділили земельний фонд площею 30 тисяч квадратних кілометрів між річками Кубанню та Єю. Головний штаб Чорноморського війська розташовувався у Катеринодарі, заснованому 1793 року (зараз місто Краснодар Російської Федерації).
Колишні запорожці на Кубані опинилися в незвичних для них умовах, виживати в яких для них було складно. Смертність серед козаків була високою. Їм також доводилося зазнавати постійних нападів з боку адигейців і турків. Реально це переселення було не благодіянням цариці Катерини ІІ, як це дехто представляв, а прихованим геноцидом козацької спільноти. До речі, пам’ятник цій цариці, де були зображені козацькі отамани й кобзар, був відкритий у Катеринодарі в 1907 році. У 1920 році його зруйнували більшовики. Але в 2006 році цей монумент відновили в нинішньому Краснодарі, а також зменшену його копію у 2011 році відкрили в місті Сочі.
З часом Чорноморське військо почало виконувати ще одну функцію – абсорбувало козацькі елементи з українських регіонів, тим самим зменшуючи в них «козацьку напругу». Адже козаки були схильні до бунтів й непокори.
Потрапивши в суворі умови Кубанського краю, вони свою надмірну енергію змушені були витрачати на боротьбу з життєвими труднощами, в тому числі й на постійні сутички з адигейцями та іншими кавказькими народами. Поповнювалось Чорноморське козацтво переважно за рахунок переселення колишніх реєстрових козаків із Чернігівської та Полтавської губерній, слобідських козаків Харківської губернії, а також вояків козацьких військ – Усть-Дунайського, Азовського, Бузького та інших. Головні переселенські кампанії відбулися у 1808–1811, 1820–1821, 1832, 1848–1849 роках.
Черговим етапом у русифікації українських козаків на Кубані став 1860 рік. Тоді Чорноморське військо було об’єднане із західною частиною Лінійного козацького війська, яке переважно складалося з росіян. Відтоді це об’єднане військо почалося іменуватись Кубанським.
Попри цілеспрямовану русифікацію Кубані, там зберігалися українські козацькі звичаї та культура. Доходили туди відгоміни й українського національного відродження. Принаймні Кубань дала свого класика української літератури – Якова Кухаренка (1799/1800 –1862). Він – автор творів, у яких описується життя чорноморських козаків. Відомою є його п’єса «Чорноморський побит». Кухаренко листувався з діячами української культури, зокрема з Тарасом Шевченком. Останній дуже високо цінував його твори.
Із Кубані походив видатний вчений Федір Щербина (1849–1936). Відомий він як статистик, економіст, соціолог, а також як історик Кубані. Його наукову діяльність високо цінували в царській Росії. У 1904 році він став членом-кореспондентом Російської академії наук. У 1917–1920 роках Щербина, незважаючи на похилий вік, був активним учасником українського руху на Кубані.
Опинившись на еміграції в Празі, долучився тут до діяльності українських наукових інституцій. Працював професором Української господарської академії в Подебрадах та Українського вільного університету, де навіть певний час, у 1924–1925 роках, був ректором. Із 1924 року став дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка.
Писав Щербина й художні твори. Йому належать поеми «Чорноморці» (1919) та «Богдан Хмельницький» (1929). Поховали Щербину в Празі. Однак у 2008 році, без дозволу родини, прах цього діяча за підтримки російських дипломатів та Православної церкви чеських і словацьких земель, яка займає проросійську позицію, насильно перепоховали в Краснодарі. При цьому, зрозуміло, Щербину представляли як російського діяча. Отак, привласнюючи українське, росіяни розбудовують «русский мир».
Спілкувалися кубанські козаки українською мовою й, відповідно, ідентифікували себе як українців. За переписом, який був проведений у царській Росії в 1897 році, у Кубанській області проживало понад 900 тисяч українців, які становили 47,4% відсотки населення. У краї це була найбільша етнічна група. В окремих відділах області (Катеринодарському, Єйському та Темрюцькому) українці становили більшість населення.
Бунтівна Кубань
Після Лютневої революції 1917 року на Кубані розгорнувся рух за створення свого державного утворення.
16 лютого 1918 року була проголошена Кубанська Народна Республіка, яка потім отримала назву Самостійної Кубанської Народної Республіки. 4 грудня 1918 року це державне утворення змінило свою назву на Кубанський Край. До складу цієї держави входили Кубанська область, Чорноморська й Ставропольська губернії, а також Терська область.
Причому серед кубанських козаків набула поширення ідея про приєднання до Української Держави на федеративних засадах. Була послана делегація Кубані на чолі з головою її Законодавчої Ради Миколою Рябоволом (1883–1919) до гетьмана Павла Скоропадського, яка загалом погодила це питання.
Зі свого боку гетьман надав деяку допомогу кубанцям, зокрема зброєю. Однак вона виявилася недостатньою, щоб врятувати Кубань від експансії більшовиків. На жаль, цей край очистило від більшовиків не українське військо (хоча така можливість була!), а Добровольча армія Антона Денікіна, яка боролася за «єдину й неділиму» Росію.
Чимало кубанських козаків пішли служити в цю армію, зокрема до генерала Андрія Шкуро (справжнє прізвище – Шкура), який походив із кубанських українців і зумів опоетизувати бойову діяльність «романтикою козацького минулого». Денікін призначив його командувачем Кубанської армії. Шкуро повів кубанців на Москву визволяти Росію від більшовиків. Під час цього походу загинуло багато козаків. Кубанська армія була деморалізована. Натомість керівництво Добровольчої армії чинило утиски українським діячам на Кубані. Так, у червні 1919 року був убитий згадуваний Микола Рябовіл – один із головних політичних лідерів місцевих українців.
Добровольча армія, керівництво якої намагалося реставрувати старі порядки, з часом втратила підтримку й була витіснена більшовиками. Кубань навесні 1920 року опинилася під владою останніх. Кубанська держава, яка мала проукраїнську орієнтацію, фактично, припинила своє існування. Її керівники подалися на еміграцію, сподіваючись там продовжити боротьбу.
І все ж Кубань чинила опір більшовикам. Принаймні в першій половині 1920-х років тут діяли повстанські загони.
Більшовики були проти приєднання Кубані до радянської України, але змушені були погодитися на проведення тут українізації. Тим паче, що, за переписом 1926 року, українці становили 66,58% населення Кубанського округу. А загалом у Кубанському регіоні їх було понад 3 мільйони 100 тисяч осіб (45,48% від загальної кількості населення).
У 1923 році в Краснодарі відкрили дві українські школи. З часом почали переходити на українську мову викладання школи в селах та містах регіону, навіть деякі технікуми й інститути. З’явилася україномовна преса, радіо. На українську мову переводилося діловодство. Активізувалося українське культурне життя.
Однак все це припинилося в 1932–1933 роках. Тоді на Кубані, як і на інших українських землях, що входили до складу СРСР, більшовики влаштували Голодомор. Паралельно з цим у краї почалися репресії проти прихильників українізації. Навчання в школах, діловодство були різко переведені на російську мову. Зникла україномовна преса, радіо. У вилюднені поселення почали селити росіян із півночі. А українців Кубані записувати як росіян. Їхню місцеву українську говірку почали трактувати як «козацьку балачку», що начебто є діалектом російської мови.
На Кубані тривалий час зберігалися антибільшовицькі настрої. Тому під час Другої світової війни чимало кубанців воювали проти радянської влади. Були вони і в загонах Української Повстанської Армії, і в німецьких формуваннях. Тому населення краю зазнало жорстких репресій.
Проте в СРСР вдавали, що на Кубані все добре. У 1949 році на кіностудії «Мосфільм» був знятий один із перших радянських кольорових кінофільмів «Кубанські козаки», який користувався великою популярністю. У ньому зображене далеке від реалій щасливе життя людей, що працюють у колгоспах на Кубані. На полях краю збирають рекордні врожаї, передові колгоспники нагороджуються орденами й медалями, на їхніх столах повно всілякої їжі (ну чим не заперечення Голодомору-геноциду!). А кубанські козаки, які колись зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, тепер перетворилися в мирних колгоспників, що працюють на благо соціалістичної вітчизни. І, звісно, спілкуються російською мовою.
Саме в ті непрості часи, з 1927-го до 1949 року, в кубанському місті Єйську проживав видатний український спортсмен-силач Іван Піддубний (1871–1949). Попри те, що він мав українське походження і вважав себе українцем, росіяни намагалися й намагаються представити його «російським богатирем».
Попри русифікацію краю, населення Кубані довгий час зберігало українську мову й традиції. Добре відомий Кубанський козачий хор, який існує з 1811 року і є найстарішим (!) хоровим колективом у Росії. Значну частину пісень свого репертуару він виконує українською мовою.
(Виступ Кубанського козачого хору в 1990-х роках. Солістка хору Марина Крапостіна виконує українську народну пісню «Сонце низенько»)
Хоча за часів радянської влади хор кілька разів припиняв свою діяльність, але, як Фенікс, відновлювався знову. Зараз він має світову славу. На його честь названа навіть невелика планета – Кубаньхорія. Діяльність цього хорового колективу, незважаючи на певне проросійське «цензурування» його репертуару з боку, свідчить, що мова кубанців, їхнього фольклору – не якась «козацька балачка», а мова українська. Відповідно, їхня традиційна культура – частина культури українського народу.
Цікаво відзначити, що Краснодарська філармонія зараз носить ім’я композитора Григорія Пономаренка (1921–1996), який мав українське походження і з 1972 року до своєї смерті жив на Кубані.
Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році на Кубані спостерігалися спроби створити свої автономні республіки, однак вони не увінчалися успіхом. Також тоді активізувалося тут українське життя – хоча офіційно українці в краї становлять трохи більше одного відсотка населення. На Кубані з’явилися українські газети, видання й громадські організації. У деяких школах почали факультативно вивчати місцеву «балачку», для чого використовувався україномовний підручник «Козак Мамай».
Проте говорити про впливовість українського руху не доводиться. Російська влада зробила чимало, щоб взяти під контроль «козацьке відродження» на Кубані й нав’язати кубанцям стереотипи «русского мира». Натомість українська влада не виявляла й не виявляє належної уваги до українців, що живуть за межами нашої держави.
Не дивно, що в 2014 році, коли Росія окупувала Крим і розв’язала війну на Донбасі, чимало так званих «кубанських козаків» подалося в Україну підтримувати російські гібридні сили. Хоча були на Кубані і поодинокі виступи проти російської влади в той час. Декларувалося навіть відновлення Кубанської Народної Республіки.
Історія Кубані ХХ століття – це історія етноциду немалої частини українського народу, який був свідомий своєї українськості, але який брутально русифікували й продовжують русифікувати. І про це не треба мовчати…
(Кубанські козаки. Документальний фільм. Режисер Валентин Сперкач. 1992 рік)
https://youtu.be/iaesp5OP5_U
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Джерело: Радіо Свобода