Протягом тривалого часу російська пропаганда нагнітала тематику «гонінь на церкву» збуджуючи настрої суспільства в самій Росії, а також, в Україні, Чорногорії, на Європейському просторі, в окремих державах Азії та Африки.
В основному, «переслідування православних» фігурувало під час висвітлення подій в Україні, де православні конфесії об’єднались в Православну церкву України, чим завдали нестерпного болю всім скрєпоносним російським патріотам.
З часом, ситуація окреслила ще один фронт протистояння. Інформаційні атаки на Вселенську Патріархію мають на меті завоювати для Російської православної церкви першість у світовому православ’ї.
Тут певний інформаційний привід росіянам подарували турки. Президент Туреччини Реджеп Ердоган прийняв рішення, згідно якого Собор Святої Софії в Стамбулі припинив бути музеєм, а став мечеттю, де почали проводиться мусульманські богослужіння.
Після цього, Росія почала приміряти на себе роль «світового захисника православ’я» і головного критика Вселенської патріархії, яка, на думку роспропагандистів, не відповідає статусу «перший серед рівних».
Паралельно перейшло у релігійну площину багаторічне протистояння Росії і Туреччини. Саме в адресу турків почали лунати звинувачення у паплюженні християнської святині. Окрім цього, образа росіян на Ердогана триває ще з часу надання ПЦУ томосу Вселенською патріархією. На думку Кремля, Реджеп Ердоган міг і повинен був вплинути на патріарха Варфоломія І, щоб томос для України не відбувся.
Після початку активних бойових дій у Нагірному Карабаху влада Росії досить обережно висловлювала необхідність відновлення мирного діалогу і припинення бойових дій. В той же час, підконтрольні Кремлю ЗМІ та оглядачі у повен голос закликали владу підтримати Вірменію і разом протистояти «збройній агресії Азербайджану».
Знову почали лунати звинувачення в адресу Туреччини, яка відкрито заявила про підтримку Азербайджану і готовність надати будь-яку, в тому числі, військову допомогу офіційному Баку.
Протистояння РФ і Туреччини почало набувати цілком конкретних обрисів і стало загрожувати перерости у збройне протистояння, хоч і на території, принаймні поки що, Нагірного Карабаху.
Поза тим, триває другий тиждень конфлікту, а Вірменія не може похвалитись якимись вагомими здобутками в Нагірному Карабаху. В той же час, Росія не відшукала аргументованого приводу, щоб втрутитись в протистояння.
Саме тому Кремль використав вже випробуваний «козир» – релігійний фактор.
Спочатку російські ЗМІ заговорили про «джихад», який Азербайджан і Туреччина оголосили Вірменії. А потім, Москва почала залучати своїх агентів впливу за кордоном, щоб розіграти релігійний фактор вже на міжнародній арені.
І тут поспішив відзначитись народний депутат «Опозиційної платформи – за життя» України Ілля Ківа.
Як пише «Hromadske», в ефірі телеканалу «NewsOne» Ківа заявив, що конфлікт у Нагірному Карабасі – це продовження тисячолітньої християнсько-мусульманської війни, та додав, що як християнин буде підтримувати саме Вірменію. При цьому, депутат заявив, що Вірменія воює проти Туреччини.
Руками Ківи Кремлю вдалось, до слова, серйозно нашкодити відносинам України з Азербайджаном. «Подібні «висловлювання» народних обранців України не відповідають духу стратегічного партнерства між нашими країнами і можуть викликати лише крайнє обурення», – йдеться в заяві посольства Азербайджану в Україні.
І поки Україна намагається згладити провину всіх виборців ОПЗЖ і вибачитись за недолугість окремих політиків, Ілля Ківа спритно виконує роль «російського захисника християнства».
У розрізі релігійного підтексту, окремі видання розігнали новини про християнські храми в Нагірному Карабаху, які постраждали від азербайджанських обстрілів. Чим не привід для Москви розпочати мобілізацію тепер вже «православних джихадистів» на битву проти «мусульманської агресії» в спірному регіоні Кавказу.
Військові відпускники, приватні військові компанії «Вагнер» чи «Патриот» цілком імовірно можуть вирушити на «захист християнства» до Нагірного Карабаху, вважає військово-політичний оглядач Олександр Коваленко.
Експерт заявляє, що в російському Ростові-на-Дону розгорнуто центр набору «православних джихадистів», а саме рекрутування проходить по всій Росії і навіть в інших державах пострадянського простору. У цьому розрізі, заяви Іллі Ківи варто розцінювати як посібництво державі-агресору у наборі добровольців.
За всіма цими перипетіями мало хто поцікавився, а чого це раптом росіяни так переймаються релігійним питанням у Вірменії? Вірменська апостольська церква (ВАЦ), яка є панівною релігійною організацією у державі, не визнана Російською православною церквою, як і більшістю інших помісних православних церков.
Сутність канонічних розбіжностей полягає в тому, що Вірменська апостольська церква, на відміну від сучасного православ’я і католицизму, визнає наявність у Христа одного начала: бого-людини – божественного і людського в єдиній природі (міафізитство). Це означало неприйняття канонів Халкедонського собору, відтак означало розкол з Константинополем і іншими православними престолами. Окрім того, окремі обряди ВАЦ, наприклад Матах, називаються православними не інакше як дохалкедонська єресь.
Тобто, говорити про якесь «братерство» можна говорити з дуже великою натяжкою, оскільки ми знаємо, як у Росії ставляться навіть до православних конфесій, які не підтримують РПЦ у її зазіханнях та претензіях на арені світового православ’я.
Втім, можна особливо не зосереджуватись на зазначених тонкощах. Варто пам’ятати, що «розіграш релігійної карти» завжди передує російській участі у будь-якому збройному протистоянні на терені колишнього СРСР.
Що ж до позиці України та українського народу, то не варто забувати, що Вірменія визнала анексію Кримського півострову Російською Федерацією, а Азербайджан – ні.
