У період з 25 (15) серпня по 10 вересня (31 серпня) 1620 року у Києві патріарх Єрусалимський і всієї Палестини Феофан ІІІ разом з митрополитом Сирійським Неофітом (деякі джерела стверджують, що Неофіт був митрополитом Софійським) та єпископом Страгонським Аврамієм, таємно від польської влади висвятив на архимандрита Іова (Борецького) на митрополита Київського і Галицького, разом з ним ще шість єпископів для православних єпархій Київської Митрополії: єпископом Володимирським та Берестейським став архімандрит Трахтемирівського монастиря Йосип (Курцевич-Коріятович), архієпископом Полоцьким, Мстиславським і Вітебським – чернець Віленського Святого Духа монастиря – Мелетій (Смотрицький), єпископом Луцьким і Острозьким – ігумен Чернчицького монастиря Ісакій (Борискович), єпископом Перемишльським і Самбірським став ігумен Київського Межигірського Спасо-Преображенського монастиря Ісайя, єпископом Холмським та Белзьким — Паїсій (Іполитович), єпископом Пінським і Туровським — грецький єпископ Авраамій.
По тому у Києві відбувся Собор, після якого патріарх Феофан ІІІ видав Грамоту до православних Речі Посполитої про відновлення у них церковної ієрархії.
На початку лютого 1621 Сигізмунд III оголосив Феофана самозванцем і турецьким шпигуном, а також видав універсал про арешт Іова Борецького та Мелетія Смотрицького за фальшивим звинуваченням у зраді на користь Османської імперії. Невдовзі православні відповіли на ці звинувачення протестами та посиленням політичної боротьби з метою домогтися від офіційної Варшави визнання відновленої православної церковної ієрархії (щодо цього успіх прийшов лише 1633).
Відновлення Феофаном III православної церковної єрархії Київської митрополії врятувало Православну церкву в Україні та Білорусі від остаточного занепаду, посприяло зміцненню її організаційної структури, а також помітно консолідувало в Україні рух за конфесійну свободу православних.
