Парламентські вибори 30 серпня радикально змінили церковно-політичний ландшафт Чорногорії. Беззмінний президент цієї балканської країни Міло Джуканович визнав, що в новому парламенті у нього вже не буде більшості. При цьому до закінчення його власного терміну майже два роки, а Чорногорія – парламентсько-президентська республіка.
У російській політаналітиці її часто порівнюють з Україною. Поруч є «імперський» сусід – Сербія, – який не може змиритися з незалежністю «молодшого брата». При цьому брат цей зовсім не «молодший» – він мав свою маленьке, але горде князівство високо в горах, коли ще вся Сербія перебувала під жорстким контролем турків-османів. Як і в стосунках Росії та України, не може до обопільного задоволення сторін вирішитися питання про те, чи є чорногорський народ і чорногорська мова окремими від сербських. Причому не може він зважитися не тільки в Сербії, але і в самій Чорногорії, де жителі лише з дуже невеликою перевагою голосів підтримали в 2006 році незалежність від Сербії. З тих пір, за допомоги вмілої пропаганди і маніпуляцій, в тому числі на темі церковної «канонічності», Сербія змогла переконати частину чорногорців в помилковості того вибору.
Чимось аналогічне українському і чорногорське церковне питання. У середні віки Чорногорія періодично мала де факто незалежну Церкву, предстоятель якої був ще й главою держави, а періодично потрапляла в ту чи іншу залежність від Охридської архієпископії або Далматської митрополії. Досить сказати, що в кінці XIX століття Чорногорські митрополити висвячувалися в Санкт-Петербурзі, без будь-якої участі Сербської Церкви, що вже відновила свою автокефалію. Зрозуміло, в Белграді цього не помічають або вважають «історичними непорозуміннями», стверджуючи, що в Чорногорії «за визначенням» може бути лише одна «канонічна Церква» – Сербська. Оскільки аж до минулого року посткомуністична влада Чорногорії мало цікавилася церковним питанням, воно виявилося «пущеним на самотік», а коли схаменулися, виявилося вже пізно. Ідея відродження древньої чорногорської автокефалії була дискредитована сербською пропагандою, для якої саме тема «канонічності» стала головним політичним козирем на парламентських виборах. І Чорногорської-Приморська митрополія на якийсь час перетворилася на осередок політичної опозиції, і багатотисячні акції нібито «на захист канонічного православ’я» виявилися не більше ніж ефективною політтехнологією, яка призвела до нинішнього результату на виборах.
Тепер «головний спонсор» перемоги просербською опозиції – Сербський патріархат – вимагає, щоб перш за все новий парламент символічно скасував закон про свободу віросповідань, буквально продавлений Джукановічем в кінці грудня минулого року. Цей закон містить лише скромну заявку на те, що володіння релігійними об’єктами в країні повинно бути юридично впорядковано. Зараз Сербський патріархат ними володіє просто «в силу традиції», в силу того, що «Чорногорія – це Сербія», без будь-яких формальних підстав, визнаних чорногорською державою. Закон передбачав повернення до статус кво 1918 року, коли майже вся церковна власність в країні належала державі (не було відділення Церкви від держави). При цьому новозбудовані Сербським патріархатом об’єкти «за замовчуванням» визнавалися за ним, старі ж будівлі повинні були передаватися за новими договорами з тією державою, яким вони побудовані і яким по праву належать. Античорногорській пропаганді, до якої в цьому питанні охоче долучилася Росія, вдалося переконати довірливу православну публіку, що мова йде – ні більше, ні менше – про вигнання православних з усіх їх святинь і передачі їх «розкольникам» з невизнаної світовим православ’ям Чорногорської Церкви. Навіть чисто теоретично уявити собі подібний план в Чорногорії, де майже всі православні належать до Сербського патріархату, неможливо – у молодої держави немає до того ні політичної волі, ні адміністративного ресурсу. Але дешева страшилка спрацювала, тому що добре камуфлювала справжні причини протестів частини чорногорського суспільства (особливо в розорених колишніх промислових центрах типу Нікшича) проти режиму Джукановича.
Песимісти пророкують тепер «возз’єднання» Чорногорії з Сербією. Але Чорногорія вже встигла вступити в НАТО і укласти договір про асоціацію з ЄС, крім того, валютою країни є євро. Сербії до всього цього ще дуже далеко, та й старший московський брат намагається туди не пускати. Тому оптимісти, навпаки, припускають, що «підступний» Захід запускає в Сербію троянського коня в особі Чорногорії, щоб член НАТО тепер називався «Союзна держава Сербії і Чорногорії». Але якщо бути об’єктивними, то доведеться визнати: навіть найпросербські чорногорські політики вже не налаштовані втрачати незалежність і йти «під високу руку» Белграда і Москви. Вони обмежаться перерозподілом ресурсів у своїй маленькій, але затишній країні, і в першу чергу спробують оголосити імпічмент Джукановичу. Лідери опозиції, що перемогла, вже запевнили своїх європейських партнерів у вірності Чорногорії шляху євроінтеграції і в непорушності суверенітету країни.
Алєксєй Малютін, Credo.Press
«Балканська Україна» не повернеться в імперію: Перемога опозиції в Чорногорії як приклад використання «церковного чинника»
