Протистояння Московського та Київського патріархатів православної церкви в Україні триває вже дуже давно. Ще більше воно посилилося з отриманням Томосу про автокефалію й створення Православної Церкви України (ПЦУ).
Більше того, сьогодні ця конфронтація набула політичного забарвлення. Адже, як-не-як, а незалежність української церкви пов’язують з національною ідентичністю та самобутністю держави. А УПЦ МП, попри численні заперечення цього її представниками, завжди вважалася значним важелем впливу Кремля на українців. Тому не дивно, що за останній рік все більше церковних громад нашої країни приймають рішення про перехід до ПЦУ.
Натомість, подив викликають історії, коли українські можновладці не лише не заохочують подібні процеси, чи ж зберігають нейтралітет, а, навпаки, будують для них перепони. Саме такий досвід наразі переживає одна з громад пристоличного регіону.
Про це докладніше у матеріалі «Моєї Київщини».
Рудосільські легенди
Один із головних героїв цієї історії – Рудосільський Свято-Троїцький храм має давню історію. Будувати його почав поміщик Станіслав Залєсський ще у 1825 році спеціально під ікону, з якою пов’язував своє зцілення. За переказами, пан страждав тяжкою недугою і змушений був лікуватися за кордоном. В одній із своїх поїздок він придбав ікону Божої Матері, якій і став молитися. Із часом Залєсський таки переміг хворобу, повернувся додому, а святиню залишив у Польщі. Одного вечора до пана прибігла служниця і повідомила, що в їхньому погребі дивним чином з’явилася ікона, яку ніхто не може зрушити з місця. Поміщик її впізнав, саме тоді й повірив у її силу і, будучи католиком, розпочав будівництво православної церкви. Так у Рудому Селі Володарського району з’явився кам’яний храм та чудотворна ікона, з якою місцеві пов’язують багато див.
Релігійні війни
Історія ж, що сьогодні відбувається у населеному пункті, не має нічого спільного з прекрасними легендами, і розпочалася не так давно – напередодні Водохреща 2019 року.
«Найбільше хлопців Володарського району, які на той момент перебували у зоні АТО/ООС, було саме з Рудого Села. Тому ми не мали права мовчати. Росія з нами воює, вбиває наших кращих людей, забрала наші території… Не може «рускій мір» правити ще й у церкві. А Московський патріархат безперечно підчиняється Кирилу – вони його славлять на службах. Натомість, Україна в молитвах навіть не згадується. Про війну теж ні слова. Вони вважають, що це внутрішній конфлікт і громадянська війна.
Дуже показовою була ситуація, коли одного разу тодішній предстоятель нашої церкви отець Ігор освячував хати. Зайшовши до однієї з них, він побачив фото військового і запитав, хто це, на що господарі з гордістю відповіли: «Це наш син. Він зараз на фронті». Тоді священик, не сказавши ні слова, не освятивши хату, бахнув дверима і пішов. Саме після таких випадків люди почали задумуватися про те, навіщо релігія і церква, яка не захищає патріотів, захисників і не віддає їм належної шани…», – розповідає місцева жителька Лариса.
«Коли на державному рівні почалися розмови про Томос, про те, що церква має бути незалежною, жителі нашого населеного пункту (Рудого Села Володарського району – ред.) теж задумалися про перехід до ПЦУ. Я зателефонувала до голови села і запитала, до якого саме патріархату належить наша церква. Він спокійно відповів, що до Московського, бо так нібито захотіла релігійна громада. Ми подумали, що це неправильно, коли 10 людей вирішують за всіх. Тому й вирішили провести опитування серед місцевих жителів, щоб зрозуміти, чого насправді хоче більшість», – додає жителька Рудого Села Людмила.
За словами парафіян ПЦУ, саме через той дзвінок селом пішли чутки про те, що «радикали» хочуть захопити церкву: «Напередодні Водохреща під храмом зібралося дуже багато людей. Отець Ігор теж вжив заходів – сюди понавозили купу промосковських священників. Хоч ми нікому й не погрожували, і загрози ніякої не несли, вони чомусь до цього готувалися, були навіть у бронежилетах. Здається, що хтось спеціально розпалював конфлікт. Завдання всіх тих священників було очевидне – вони розсіялися серед людей і нав’язували їм, що Томос – це неправильно, що Православна церква України – неканонічна й незаконна…».
Водночас активісти почали збирати підписи місцевих жителів, аби зрозуміти, чи підтримує більшість перехід до ПЦУ. Зрештою, 542 опитаних виступило «за», 3 – «проти», 14 – утрималися (чисельність населення Рудого Села складає близько 800 осіб – ред.).
«Ми не були проти отця Ігоря. Він більше 20 років служив у нашому селі, його всі добре знали і хотіли, щоб він залишався з громадою, тому ми не раз просили настоятеля перейти з нами. Однак він сказав, що краще в тюрму піде, ніж перейде до ПЦУ. На його думку, ця церква від антихриста, і в нас неправильна віра. Хоча чому ж? Ми з ним віримо в одного Бога. Просто хочемо, щоб наша молитва звучала українською мовою. Отець сказав, що це неможливо. І пообіцяв, що, коли нам призначать нового настоятеля, він ключі від храму передасть», – діляться місцеві.
Чи то парафіяни неправильно зрозуміли священика, чи ж отець вирішив не виконувати обіцянок, однак, коли новопризначений настоятель приїхав до села, спроби потрапити до храму переросли в черговий конфлікт: «Ворота та церква були зачинені. А представники УПЦ Московського патріархату давати ключі відмовилися. На той час ми вже мали документи про те, що громада офіційно перейшла до ПЦУ, ну й, відповідно, храм належить їй. Ми звернулися до поліції та голови РДА, і вони сказали, що ми маємо повне право різати замки та заходити туди. 1 березня 2019 року ми ввійшли в храм і провели першу службу українською мовою. Усі відчували велике піднесення, мурахи по тілу, багато людей плакало…», – згадують активісти.
Натомість, вигнанці стали облаштовувати погріб маєтку, у якому колись явилася ікона, та проводити служби там. Здавалося б, на цьому чвари мали б закінчитися, однак приводи для них знаходяться і досі…
«Хай собі там служать, тільки б нас не чіпали. Але вони і листівки підкидають, в яких нас хаять, розказують, що ми не канонічні, що нас ніхто не визнає. Постійно проводять хресні ходи, на які звозять маршрутками всіх підряд – там майже немає місцевих жителів. І поліція не може їм цього заборонити, адже буде вважатися, що вона обмежує їхні права. А наші права не обмежуються, коли у період карантину до села звозять людей з усієї країни, які й масок не носять, й інших норм не дотримуються? А на Трійцю один із місцевих жителів, активний учасник Майдану заглянув до них у погріб і привітався «Слава Україні». Через це почався конфлікт, і йому у двох місцях зламали ногу. Більше того, служителі УПЦ Московського патріархату навіть погрожували йому зброєю!», – скаржаться прихожани ПЦУ.
«Ми всі розуміємо, що парафіяни дають пожертву на церкву, і за це живе той чи інший священик. Чому вони звозять на хресні ходи купу людей? Тому що розуміють, що місцевих прихожан не буде. Коли ми бачимо, що вони не мають підтримки, до них ходить невелика кількість людей, виникає питання, чому вони так воюють за село. Зрозуміло, що тут щось не так…», – додає протоієрей Василь, настоятель Свято-Троїцького храму ПЦУ.
Натомість, представники Української православної церкви Московського патріархату мають своє бачення конфлікту: «Ми в селі з 1994 року. Жили мирно й відбудовували церкву. Для її реставрації та ремонту батюшка зробив дуже багато. Усе робилося його силами та силами прихожан, які стабільно ходили до церкви. На той час ПЦУ ще ніякої не було. І ось на початку 2019 року люди нам повідомили, що до нас прийдуть захоплювати храм, а громаду будуть переводити в ПЦУ…».
За словами Ірини (дружини протоієрея Ігоря, настоятеля Свято-Троїцького храму УПЦ МП), вони провели збори релігійної громади, на яких всі одноголосно проголосували за те, що до нової церкви переходити відмовляються: «Прибічники ПЦУ опитували все село. Але релігійна громада і громада села – це не одне й те ж. Люди, які до церкви не ходили 20 років, не утримували її, не сповідувалися, не причащалися, – не є членами релігійної громади. Яке вони мають право на її майно? І чому вони починають нас вчити, як нам молитися, поститися і відвідувати церкву?
Так, ми вирішили, що залишаємось в УПЦ МП, у нас немає причин переходити в незрозумілу новостворену політичну структуру, яка закликає людей ворогувати зі своїми односельцями. Томос ми не визнаємо. Він був наданий з порушеннями, без дотримання церковних законів, і є недійсним. Вони нам розповідають, що ми москалі та запроданці, але якщо почитати їхній документ і нашу грамоту, то видно, що наша церква має більше прав і свобод, ніж їхня. Так, ми духовно пов’язані з іншими 15 помісними православними церквами через Руську православну церкву, тому ми їх і згадуємо в молитвах. Разом ми утворюємо єдину соборну апостольську церкву, якій більше 2000 років. Але цей зв’язок ніяк не впливає на наші адміністративні та господарські питання, вони вирішуються в Україні».
Представники УПЦ МП запевняють, що вони ніколи не були ініціаторами конфлікту, навпаки – є жертвами постійних провокацій та нападів: «Ми готові мирно співіснувати, не готові наші опоненти. Вони підкидали жителям Рудого Села листівки, де нас ображали, обривали електропроводку у погребі, у якому ми зараз молимось… Одного разу навіть вилили у витяжні труби свинячу сечу. Окрім того, до нас часто приїжджають паломники на хресні ходи – вони це робили протягом 25 років, і саме завдяки їм храм відбудовувався, однак тепер представники ПЦУ їх не пускають, навіть виривають із рук хрести.
Якщо вони вже створили свою структуру, то хай будують свої церкви і моляться там. Чому вони забрали наше? Це ми там трудилися і все відбудовували. Чим жителі села, які ходять до нас, є гіршими від них? У тій організації Бога й близько немає. Таку ненависть та злобу церквою важко назвати. З якого доброго дива ми стали їхніми ворогами? Бо ходимо до церкви і молимося? То ми все життя це робили. Для мене, як для віруючої людини, це дико і дивно.
Ми подали до суду і хочемо, щоб все вирішилося законним шляхом. Хай він вирішує. Як присудить, так і буде. Але люди, які жертвували, дуже обурені, адже вони це робили для нашої церкви, а не для купки людей, які зневажають Конституцію та всі закони України, які вважають себе патріотами, але своїми діями вказують на протилежне».
Зникла ікона
Непокоїть Рудосільську громаду й те, що за перехід до Православної Церкви України їм довелося поплатитися своєю головною святинею – іконою Божої Матері. За майже два століття громада втрачала її неодноразово, однак вона завжди поверталася до храму. Люди сподіваються, що так неодмінно станеться і цього разу: «Коли отець Ігор зрозумів, до чого все йде, він став вивозити з церкви цінне майно – Євангеліє, чаші для причастя, Часослови тощо, попри те, що це власність громади. Робив це навіть уночі, щоб ніхто не бачив. Ікони ж у храмі вже немає давно. Років 3-4 тому він її відвіз до Києва у Введенський монастир. Оскільки вона чудотворна, люди постійно приносять для неї пожертви, а там прихожан більше. Місцеві чули, як отець Ігор колись хвалився, що за цю ікону він має 2 тисячі доларів щомісяця. Зрозуміло, що священики живуть із пожертв, але експлуатувати ікону, яка є надбанням громади, – не по-християнськи. Храм та ікона – це єдине ціле. Він був побудований спеціально під неї, і вона має залишатися тут».
Однак прибічники УПЦ МП так не вважають: «Десь у 1997 році до нас зателефонував настоятель Свято-Введенського монастиря і запропонував привезти ікону до них, щоб зібрати кошти на реставрацію нашого храму. Шматочок за шматочком ми його відбудовували – це продовжувалося 20 років. У нас вже був позолочений іконостас, кіоти, гарне панікадило – за кожною з цих речей стоять люди, які на них жертвували. І всі вони прихожани нашої Української православної церкви.
Ікона теж вважається власністю УПЦ. Всі, хто її зберігав, наші діди, прадіди належали до цієї церкви. Зараз вона зберігається в надійному місці, де її ніхто не пошкодить. Сказати де, ми не можемо. Так, ікона буває в селі на хресних ходах, на свята. Ми її перевозимо, але носимо копію, щоб оригінал не пошкодити».
Релігія можновладців
Та, як не дивно, найбільші труднощі у громади виникли саме з державною реєстрацією: «Робити документи для того, щоб нас зареєстрували як юридичну особу, ми стали рік тому. Починали з відділу культури у Володарці, але поки ми пройшли всі бюрократичні процедури, його ліквідували. Тепер їздимо до Управління культури Київської ОДА – за останній рік я там був більше 10 разів. Певний час їхні юристи постійно знаходили в документації якісь проблеми, однак на осінь минулого року вже нарешті були зроблені всі папери, і почався незрозумілий «футбол». Змінювалися керівники відділів, голова адміністрації, виявлялося, що крапка чи кома не там стоять. Зрештою, залишився єдиний підпис – керівника КОДА. Його ми чекаємо вже рік. Вийшли вже всі терміни, процес гальмується. Нещодавно ми дізналися, що документи знову повернули до юридичного відділу. Там новий керівник, і він починає вивчати все спочатку, намагається там знову щось знайти. Зрозуміло, що це просто політичні ігри, адже структуру можна зареєструвати за 1-2 дні», – коментує житель Рудого Села Леонід.
Протоієрей Василь, настоятель Свято-Троїцького храму ПЦУ додає: «Наразі це найбільша проблема. Ми вже рік оформляємо документи статуту, і вони нам постійно повертаються. Ми розуміємо, що в цьому політичний підтекст. На даний час влада в цьому не зацікавлена. А якщо влада не зацікавлена в тому, щоб була єдина соборна православна церква в Україні, значить вона зацікавлена в тому, щоб тут була московська церква. А це підриває дух людей, патріотизм, чинить проти українських визвольних рухів. Як би ми не хотіли відділяти релігію та державу, на жаль, в церкву завжди вмішується політика. Це все не об’єднує нас в єдине ціле, не спонукає виконувати Заповіді Божі, а, навпаки, призводить до чвар у державі. Зрозуміло, кому й чому вигідно, щоб у нас був розбрат в селі, в районі, в області, в Україні… Саме тоді нашою державою можна буде легко маніпулювати та керувати».
Як повідомляв Духовний фронт України у серпні цього року між вірянами РПЦвУ і місцевими мешканцями Рудого Села виникла сутичка. Священник московської церкви у відповідь чий Крим сказав: «Крим був українським…а зараз мене не колишить, я туди не їжджу».
У соціальних мережах прихильники РПЦвУ назвали жителів Рудого Села «бандерівською заразою»
