"Половина класу були сиротами через Сталіна": У Вінниці відкрилась виставка про українців, що перемогли ГУЛАГ

У великій виставковій залі Вінницького краєзнавчого музею відкрилась експозиція “Тріумф людини. Українці, що перемогли ГУЛАГ”.
Про виставку, організовану Українським інститутом національної пам’яті, розказало видання Vlasno.info.
Експозиція, представлена у 21 інформаційним банером, розповідає жахливу історію радянської репресивної системи очима українців. Виставка віддає шану відомим українцям, що пройшли крізь жорна ГУЛАГу: письменнику Валер’яну Підмогильному, лідеру кримськотатарського народу Мустафі Джемілєву, дисидентам В’ячеславу Чорноволу, Левкові Лук’яненку, поету – уродженцю Вінниччини Василю Стусу та мільйонам інших.

“Наша попередня виставка стосувалася українців-в’язнів нацистських концтаборів. У продовження цієї теми сьогодні ми відкриваємо виставку про українців у радянських концтаборах системи ГУЛАГ. У 1945 році весь світ святкував завершення Другої світової війни. Людство позбулося однієї імперії зла, однак, на жаль, продовжила існувати інша. І якщо нацистські концтабори після сорок п’ятого стали музеями, місцями пам’яті, то система ГУЛАГ, заснована за два десятиліття до тієї війни, продовжила успішно працювати”, – звернувся зі вступним словом о відвідувачів музею директор УІНП.Центр Богдан Галайко.

Лише станом на 1953 рік через радянські табори пройшло 20 мільйонів людей, з них половина – українці. Найбільше серед них було тих, хто чинив опір радянській владі у лавах українського підпілля. Доктор історичних наук Олексій Струкевич зауважив: українські в’язні завжди були на передовій повстань у радянських концтаборах.

“Українці ламали систему ГУЛАГ. Повстання у “Горлазі”, “Речлазі” були організовані українцями. Навіть російський шовініст Солженіцин визнав, що табори були “мерзенним тихим болотом”, доки до них не прийшли етапи з Західної України. Коли хлопці з ОУН-УПА побачили безправ’я, що там чинилося, їхня рука, пише Солженіцин, сама собою тягнулася до ножа”, – говорить науковець.

Про жахливі репресії на Вінниччині розповіла учасниця Вінницького обласного товариства колишніх політв’язнів, репресованих та їх дітей Ядвіга Богуславська. Жінка каже: “інтернаціональний” сталінський СРСР “пройшовся” по її рідних лише за те, що вони поляки.

“В мене був репресований батько, це і привело мене у товариство. Коли я туда прийшла, мені, як наймолодшій, довірили приймати документи від жертв репресій та їх родичів. По цих паперах було видно, що більшість репресованих – інтелігенція. Береш документи: лікар – розстріл, вчитель – розстріл, а діти стали “дітьми ворогів народу”. Я приходила додому хвора від тих паперів. А потім усвідомила, що я ж така сама: мого прадіда вигнали з хати, забравши все, діда з сім’єю п’ять днів везли на місце депортації у вагоні для тварин. Разом з ними їхали ще п’ять польських родин. Половина людей загинула, охорона просто викидала тіла на рейки”, – згадує пані Ядвіга.

Нелюдське обличчя радянської системи Ядвіга Карлівна ще дитиною бачила на власні очі.

“Пам’ятаю, як в будинку по сусідству з нами було весілля. Святкування завершилось, молоді пішли, а о п’ятій ранку під’їхав “чорний воронок”, нареченого витягли з ліжка і повезли. Дружина довго бігла за ним. Звісно ж, не наздогнала. Повернулася додому вже втративши розум. А коли я пішла в школу, у сорок сьомому році, нам на обід давали шматок чорного хлібу, трохи посипаного цукром. Після обіду вчителька змушувала нас співати “Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство”. Вже дорослою я зрозуміла, що половина того класу були сиротами через Сталіна”, – говорить вона.

На банерах можна побачити ілюстрації “звичаїв” та “побуту” таборів – моторошні картини насилля, що яскраво виражають “озвіріння” людини в нестерпних умовах. Передусім показана жорстокість “блатних” по відношенню до “політичних”.

Втім, сама виставка не про звірства. Вона про силу людського духу. Про тих, хто залишився людиною навіть у концтаборі.
До слова, радянська репресивна система “пережила” епохи “відлиги” та “перебудови” – часи пом’якшення режиму. Уродженець Вінниччини, поет-дисидент Василь Стус помер у таборі в Пермському краї у 1985 році, коли на чолі держави вже був Горбачов. Останній в’язень ГУЛАГу вийшов на волю у 1990 році, за рік до розпаду СРСР.