У 2014-му, виходячи з оточення в Іловайську, загинули щонайменше 254 українські бійці. Десятки зникли безвісти. Жертв могло бути ще більше, якби не українські волонтери та патріоти, які допомагали військовим і добровольцям виходити з оточення. Про одного з них – протоієрея ПЦУ Ігоря Шемякова, розказує видання “Новинарня“.
Уродженець Нижнього Тагіла, Ігор Шемяков фактично все свідоме життя прожив на Донбасі й розбудовував українську церкву в умовах ворожого середовища. А коли почалася війна, всіляко підтримував українських захисників, ризикуючи власним життям.
Сам отець Ігор каже, що жодного геройства не чинив – просто допомагав людям, як і належить справжньому пароху. І наголошує: “Якби не відбулося військового втручання Росії, цей конфлікт був би швидко погашений – для мене як місцевого мешканця це було абсолютно очевидно. Але відбулася військова інтервенція. Оскільки я служив в армії, то здатний відрізнити регулярні війська від так званого “ополчення”. А я на власні бачив, як заходила російська армія”.
Рятівний Тагіл
Про переміщення й дислокацію російських військ протоієрей УПЦ Київського патріархату Шемяков одразу повідомляв українським військовим. Адже як священник, мав змогу багато їздити околицями й відстежувати дії противника.
Звісно, така діяльність становила велику небезпеку. Але принаймні на перших порах уникати проблем українському священнику дуже допомагав… паспорт. У якому місцем народження був вказаний Нижній Тагіл.
У Росії Ігор мешкав до п’яти років, хоча його рід по матері походить зі станового козацького села Голінка Бахмацького району на Чернігівщині. Проте батьківщину своїх предків 80-річна пані Валентина Шемякова вперше побачила лише зараз, у серпні 2020-го.
Її батько, дід пана Ігоря Олексій Гузь, підлітком втік від комуністів після “розкуркулення” родини. Подався на Далекий Схід, звідти намагався виїхати в Америку. А коли не склалося – поїхав у Маріуполь, де почалося будівництво “Азовсталі” й комбінату ім. Ілліча і були потрібні робочі руки. Так і осів на Донеччині.
Відтоді цей край став для родини Гузів другою малою батьківщиною. Згодом, закінчивши педінститут у Ростові, мати Ігоря потрапила за розподілом у Нижній Тагіл. Там вийшла заміж за місцевого мешканця Анатолія Шемякова, у 1967 році народився син…
Проте жилося в Свердловській області бідно, та й клімат не йшов ні в яке порівняння з приморськими степами Приазов’я. Тому зібралися – і всі разом переїхали на Донеччину. Отаборившись зрештою у місті Комсомольське, яке з 2016 року носить декомунізовану назву Кальміуське.
Там Ігор Шемяков щасливо жив би й далі, якби на його землю не прийшли окупанти.
“Коли в сина виявилося ДЦП, лікарка чесно сказала: сподіватися можна лише на Бога”
Звісно, священникам Київського патріархату на вотчині РПЦ й у мирний час було не надто солодко. Проте отець Ігор не скаржився й стоїчно виконував свою місію. Адже священником став не випадково.
Так склалося, що зростав він у сім’ї, дуже далекій від релігії. Мамі, педагогу-методисту, за визначенням належало стверджувати, що “Бога немає”, тато був узагалі нехрещений (прийняв хрещення вже незадовго до смерті).
“Я й сам в училищі з людей хрестики знімав – комсоргом був. Що поробиш – класичне дитя Радянського Союзу й особливо Донбасу, де все це винищувалося під корінь”, – зауважує нинішній панотець.
Після школи він закінчив технікум за фахом електромеханіка. Потім відслужив строкову службу: спершу вивчився на пожежника у військовій частині в Києві, а звідти відправили на артилерійську базу до Львова (згодом, під час бойових дій у 2014-15-му, знання артилерії допомагали протоєрею Шемякову чітко визначити, звідки “прилітає”). Як посміюється отець Ігор, працювати йому не хотілося, тому пішов учитися далі – здобув ще й фах кравця верхнього одягу. Але після одруження потрібно було заробляти, тож пішов працював за більш прибутковою першою професією.
– Довго працював на кар’єрі. А коли народився син – через нього мене Бог до себе й позвав, – розповідає священник. – Ми не одразу зрозуміли, що щось негаразд. Молоді були, перша дитина… Росте собі – та й росте.
А коли збагнули, що є якась проблема, вже все було дуже серйозно. Виявилося, що у сина дитячий церебральний параліч.
Коли йому було вже п’ять років, ми лежали в лікарні. І мені тоді молода лікарка-невропатолог чесно сказала, що медицина в кращому разі зможе підтримувати стан Станіслава на тому рівні, який є. А він на той час не розмовляв і заледве ходив.
Тобто сподіватися можна лише на диво. І на Бога.
“Побачивши в УПЦ МП купу брехні,
свідомо вирішив ходити в Українську церкву”
Заради здоров’я дитини батьки готові на все. Тож Ігор Шемяков узяв сина – і поїхав до церкви. Зрозуміло, що тонкощами конфесійного життя в Україні він на той час особливо не переймався, тож храм обирав за рекомендацією.
– Знайома розповіла, що в одному селі є дуже хороший священник – ну ми до нього й приїхали. Виявилося, що це храм Київського патріархату. А служителів УПЦ КП на Донеччині тоді були буквально одиниці, і всі – переважно молоді, дуже віруючі й гарячі люди.
Це була моя перша в житті розмова зі священником. Тепер цей священник – архієпископ Донецький і Маріупольський Православної церкви України Сергій.
А тоді отець Сергій сказав, що якщо ми поведемо сина до причастя хоча б сім разів поспіль, а потім причащатимемо десь раз на місяць, він виросте повноцінним чоловіком. І що необов’язково їздити саме до нього – головне, ходити до церкви й вірити.
Нам справді було незручно туди їздити, бо авта ще не мали. Тому наступного тижня ми пішли в найближчу до нас церкву – Московського патріархату. І ставлення там просто вразило – абсолютно інакше, ніж у Київському патріархаті.
Потім я трохи почитав історію, поставив по кілька питань в церквах того й іншого патріархату, побачив в УПЦ МП купу брехні… А я з дитинства ненавиджу, коли мене обманюють. Тож уже свідомо ухвалив для себе рішення ходити саме в українську церкву.
В це можна вірити чи не вірити, але вже після кількох причасть батьки побачили в синові разючі зміни: він почав не лише жваво ходити, а й бігати і навіть потроху розмовляти.
Тепер Станіслав, який закінчив магістратуру, успішно працює програмістом. І зовні вже й не здогадаєшся, що цей симпатичний і розумний молодий чоловік має інвалідність.
А вражений цими змінами Ігор Шемяков, долучившись до церковного життя, невдовзі збагнув, що й сам готовий стати священником. Закінчивши духовне училище в Житомирі й Київську семінарію, у 1998 році він був рукоположений і заснував у тоді ще Комсомольському парафію Серафима Саровського.
– Сказати, що священникам Київського патріархату на Донеччині було важко – це нічого не сказати, – зізнається отець Ігор. – Із тих, хто до нас приїжджав за розподіленням із семінарії, майже ніхто довго не витримував – тікали.
Але мені допомагало те, що я там виріс, мене всі знали – і, скажімо так, не заважали настільки сильно, як іншим. Хоча коли хтось із підприємців починав допомагати, то рано чи пізно йому “пояснювали”, чому цього робити не можна: бо “неправильний” патріархат.
Церква у нашому регіоні тримається передусім на авторитеті священника. Спершу до нас приходили “подивитися на Ігоря”, бо всім же було цікаво, як це я став священником. А подивившись і послухавши, дехто залишався. Так парафія потрошку приростала.
Якщо спочатку ми починали буквально з кількох парафіян, то вже ближче до ві
йни на звичайне недільне богослужіння приходило в середньому до 30 чоловік. На свята, звісно, більше. Це дуже багато для українського храму в наших краях. Тим паче, що якщо перших років десять ми правили церковнослов’янською, то потім почали потихеньку переходити на українську. І
станом на початок війни у нас уже служба велася повністю українською мовою.
Хоча сам я, зізнаюся, розмовляв російською, аж доки переїхав у Чернівці.
“Ми намагалися донести людям правду про окупацію. Дехто грюкав дверима”
Коли почалася війна, нечисленні храми Київського патріархату на сході стали основою для підтримки проукраїнських настроїв – напротивагу численним “московським”, які всіляко сприяли окупантам.
– Ми намагалися донести людям правду про те, що насправді відбувається, заспокоїти “гарячі голови” з антиукраїнськими настроями, щоб не наробили помилок, – розповідає отець Ігор. –Коли був захоплений Крим, деякі люди на моїй парафії “грюкали дверима” й казали, що більше ноги їхньої в нашому храмі не буде. Бо я чесно пояснював, хто насправді окупант і що відбулося. Згодом дехто з цих людей визнав, що помилявся.
Але все-таки до багатьох вдавалося достукатися: люди переказували одне одному слова священників, які мали авторитет, і правда йшла в народ.
Окрім того, як й інші священники Київського патріархату та їхні парафіяни, отець Ігор, як міг, підтримував українських бійців: привозив їм харчі, одяг та інші необхідні речі. І, звісно, передавав важливу інформацію.
Священника, який користується повагою, нерідко запрошують на треби (хрестини, відспівування тощо) за межі міста. А в липні-серпні 2014-го особливо часто доводилося виїздити до Донецька й сусідніх населених пунктів на похорони. Чудова нагода ознайомитися з дислокацією російських військ.
Сіренька “Лада-дванашка” (ВАЗ-2112) “попа з Нижнього Тагіла” вже добре “примелькалася” на блокпостах бойовиків, тож на перших порах вони зазвичай пропускали його без проблем. Про патріархат чи політичні погляди тоді навіть не запитували. “Лише потім, коли зайшов весь отой російський зброд – почали виникати запитання і про патріархат, і про “куди й навіщо та з якою метою””, – зауважує отець Ігор.
“З тієї висоти в Новокатеринівці окупанти
й накривали наші війська”
В один із днів незадовго до піку трагічних подій в Іловайську Шемяков став свідком масованого вторгнення російських військ на українську територію. Тоді він їхав ховати місцеву мешканку, яку російські найманці вбили в районі села Новокатеринівка.
“На покійницю навіть плаття не могли нормально одягти – їй бронебійним повністю знищило плече, не було руки… А вбили її за те, що розмовляла по телефону. Мобільний зв’язок там тоді повністю глушили, і подзвонити можна було тільки з деяких підвищень. Ця жінка разом із чоловіком виїхала на пагорб, щоб поговорити з донькою. Але це побачили російські снайпери…” – розповідає священник.
Пригадує, що дорогою побачив, як
в улоговині, яка тягнеться майже до російського кордону, суне військової техніки.
“Це, мабуть, був авангард”, – припускає отець Ігор.
Щойно вдалося спіймати сигнал мобільного, він попередив українські частини про це пересування російських військ. Чи прислухалися до його повідомлення – не знає. Проте вже за кілька днів село Новокатеринівка, через яку пролягав сумнозвісний “зелений коридор” з Іловайська, стало однією з найчорніших точок на мапі російсько-української війни.
29 серпня 2014 року російські війська (в селі розташувався полк “ведевешників” зі складу Курської дивізії – ймовірно, саме його просування і бачив отець Ігор) вщент знищили тут українську військову колону. Дивом вирватися з новокатеринівського пекла вдалося лише легковику з чотирма журналістами, який встиг проскочити на самому початку розстрілу.
Протоєрей Шемяков проїздив через Новокатеринівку майже одразу після цього масового вбивства.
“Коли на підступах побачив спалену почорнілу техніку, думав, що від села взагалі нічого не залишилося. Але, як виявилося, для будинків наслідки були мінімальні: лише близько десятка отримали пошкодження й один був фактично знищений. Великий, новий дім, хлопець його тільки збудував… Та йому просто не пощастило”, – вважає панотець.
Розповідає, що Новокатеринівка – село невелике, складається по суті з двох головних вулиць. “На краю однієї з них стоїть висотка (пагорб – “Н”), з якої добре проглядається вся вулиця – саме з цієї висотки окупанти й накривали наші війська. А той знищений будинок стояв на дальньому краї вулиці. І це ж вони точно в нього хотіли влучити, а не випадково стрельнули – бо цілили вони там завжди безпомилково”, – зауважує священник.
Ймовірно, “невезучий” будинок просто муляв російським терористам очі, створюючи перешкоду для ідеального огляду дороги, по якій їхали “на убій” українські бійці.
“Поперек дороги стояла обгоріла БМП,
а навколо плавився асфальт”
Тоді отцю Ігорю й судилося стати рятівником для українських військових. Це були воїни з 92-ї харківської бригади, які напередодні виїхали в район Старобешевого, щоб допомогти виходу українських підрозділів з оточення в Іловайську. Але натомість самі потрапили під шквальний вогонь російських військ.
– Того ранку я віз у Донецьк свою куму, яка була в мене в гостях, у Донецьк – вона мала там квартиру й хотіла звідти забрати хоч якісь речі, – розповідає священнослужитель. – На під’їзді до Новокатеринівки ми ще здалеку чули звуки бою. Побачили обгорілу БМП поперек дороги… Асфальт плавився, проїхати було неможливо – тому я розвернувся й поїхав ґрунтовою дорогою через поля. Ця дорога йшла “поперек” спостережної висоти, її не так було легко обстрілювати, як ту другу вулицю.
Об’їжджаю через Берегове – й бачу, що там стоять військові, в яких явно щось сталося з машиною. Я пригальмував, гукаю, чи можу чимось допомогти? А вони перелякалися… Кажу, я священник, свій, “київський”. Вони на той час уже знали, що наші священники передавали військам дані про переміщення противника, тому повірили.
Як з’ясувалося, це був мінометний розрахунок – у Берегове вони потрапили випадково, бо мали виїхати на Новокатеринівку. Їм пощастило, що там улоговина, і противник їх не бачив.
Але зв’язку ж немає, машина зламалася, з усіх боків – ворожі війська, оточення. Що робити – не ясно.
Кажу, давайте номер вашого командира – я виїду туди, де є зв’язок, зателефоную йому й запитаю, як вам далі діяти.
Вони дали номер, я доїхав ближче до Донецька, де вже мобільний ловив, подзвонив і розповів про все. Командир сказав, щоб відходили на Краснопілля (воно на той час було ще наше).
Але поки ми десь годину-дві були в Донецьку – забирали кумині речі й заодно купили хлопцям води, цигарок, що там ще потрібно, – ситуація змінилася. Коли ми вже були на зворотному шляху, командир передзвонив і сказав, що на Краснопілля вже не можна – хай виходять на Волноваху, наші їх там зустрінуть. Запитую, що їм з боєкомплектом робити. Командир каже: знищити, хай підривають.
Поки ми доїхали назад до хлопців, почався дощик. А та дорога ґрунтова, коли дощ – їхати по ній значно гірше.
Передав я бійцям слова командира. Вони задумалися, що робити з б/к – ну як його підірвеш, якщо там від половини села тоді яма залишиться? Зрештою, вирішили втопити свій “шишарик” у річці разом з усім. Але в будь-якому разі треба було узгодити це питання з командиром.
А в нас біля Комсомольського на в’їзді також була висота, де можна було зв’язок зловити. Кажу, давайте я когось із вас туди відвезу, хай зателефонує й розпитає.
“Хлопці, що ж ви своїх кошмарите?!”
Приїхали ми, Андрій, який поїхав зі мною, залишився дзвонити, а я – додому, щоб переодягнутися з підрясника в “мирське”, викласти речі куми й продукти (у нас були перебої з постачанням, то я в Донецьку заодно скупився).
Повертаюся на тут точку, де зв’язок – і бачу, що “мій” хлопець (він був у футболці, камуфляжних штанах і американських черевиках) стоїть на колінах біля паркану, а над ним військові тримають автомат. Виходжу я з машини, вони питають: це ти тут мєстний поп? – Я, кажу. – А це твій робітник? – Мій, все літо в мене працює! – Та шо ти мнє втюхіваєш, видно ж, що це військовий – в “американці”, всі діла!
І от я його переконую, що то мій працівник, а сам намагаюся так його обійти, щоб роздивитися, хто ж це такі – на машині їхній ззаду ніяких знаків, прапорів на формі теж нема, а шеврон зліва на рукаві не видно… У той час же всі були хто в чому – “американка”, “британка”, “дубок”. Нарешті бачу шеврон – “Донбас”! Йолки, кажу, хлопці, що ж ви своїх кошмарите – це ж з 92-ї бригади боєць!
Той до Андрія: а чого ж ти мовчав? – А я, каже, хіба знаю, чиї ви?
Тоді вже вони показують машину спереду, а там український прапор. Розібралися.
Суворим “донбасівцем”, який зупинив їх у Кальміуському, виявився Віктор Камінський “Жак”, який тоді вивіз з оточення багатьох українських воїнів.
– Розповіли ми йому про ситуацію в Береговому й поїхали назад, – продовжує розповідь панотець. – А там тим часом хлопців побільшало: приєдналося кілька бійців, які змогли по одному виповзти з-під обстрілу, коли їхні підрозділи розстріляли.
На “Жигулях” уже так просто всіх не вивезеш – дощ іще більше припустив, дорогу розмило. А хлопців загалом семеро, всі дебелі, та ще й з б/к… Вирішили їхати по черзі. Машину мою на блокпостах добре знали, до того ж я всюди позав’язував білі стрічечки – на антені, на дзеркалах. Тож із Божою допомогою фактично на очах у російських військових вивіз спершу одних, потім других.
І вчасно, бо коли вже з останніми виїздили, якийсь пильний місцевий телефонував “кому треба”, щоб приїхали по “укрів”. Але ми встигли.
Я довозив їх до Комсомольського, за 5-6 км від бойових дій – а там уже Жак підхоплював і вони на Волноваху рушали.
Усі, хто зі мною тоді виїхав, в наступних боях залишилися живі-здорові й цілі. Тільки Андрій одного разу був поранений, але легко.
З Андрієм протоєрей-рятівник потім зустрівся ще раз – уже коли виїхав з окупованої території на Буковину. Ще під час тієї їхньої поїздки до Комсомольського з’ясувалося, що хлопець нехрещений. Тож потім Андрій навмисне приїхав із Харкова в Чернівці, щоб охреститися саме в отця Ігоря.
А над Жаком уже кілька років триває суд. У 2017 році його арештували за підозрою в організації замовного вбивства мешканця Мангуша Донецької області. Як стверджувала прокуратура, Камінський ще й намагався дати 10 тисяч хабаря за закриття провадження проти нього. “Донбасівець” відсидів рік у СІЗО, потім його перевели на домашній арешт.
Сам Жак стверджує, що справу проти нього сфальсифіковано. Отець Ігор йому вірить і планує незабаром відвідати в Маріуполі.
“Російські телевізійники кладуть під машину
обмазаного червоною фарбою актора,
а на загиблих ніхто й уваги не звертає”
Через два дні після того, як розпрощався з порятованими бійцями, протоієрей Шемяков знову їхав тією самою страшною дорогою. І, мимохіть звернувши на “чорну” Новокатеринівку, куди зовсім не прагнув потрапити знову, став свідком пропагандистської зйомки російських телевізійників:
– Коли я вранці їхав на похорон у Донецьк, то зумисне поїхав в об’їзд Новокатеринівки, де ще була “українська” сторона. Там зі сторони Волновахи на Старобешеве стояла колона наших санітарних машин – була домовленість, що “ДНРівці” їх пропустять забрати полеглих… але не пропускали.
А повертаючись назад, я якось замислився, забув про поворот – і виїхав просто на Новокатеринівку. Схаменувся, тільки коли побачив ту спалену техніку. Але вже пізно було звертати.
Дивлюся, стоїть розстріляна машина, яка явно людей перевозила. А біля неї – знімальна група російського телебачення. Кладуть під машину свого актора, обмазаного якоюсь червоною фарбою, ніби кров. І починають знімати, як йому “надають допомогу”. А це ж уже через кілька днів після бою, в той час, коли наші санітарні машини не пропускали, навіть щоб померлих вивезти!
Мені місцеві потім розповідали, що
там було багато наших поранених,
які кілька днів стогнали.
Їх можна було ще врятувати!
Але російські бойовики, які засіли на висотці, не дозволяли нікому навіть підійти до цих хлопців – одразу стріляли.
Це була страшна картина – всюди лежали наші загиблі: на броні, на землі, навіть на дротах хлопець висів… (Лише через два тижні тіло бійця зняли з електродротів пошуковці з місії “Евакуація-200” – “Н”).
По селу ходили російські військові, збирали зброю, боєкомплекти… А на загиблих навіть уваги не звертали. Я був шокований таким поводженням, – розповідає отець Ігор.
Через шок навіть не помітив на виїзді з окупованого села військову машину, яка наполегливо блимала фарами, закликаючи зупинитися. Уже в дзеркалі заднього огляду панотець усе ж помітив світло, зупинився. І знову зустрівся з Віктором Камінським.
– Це був Жак. Він розпитав, що відбувається в селі, і попросив допомогти ще раз – домовитися про вивезення загиблих, – розповідає священник, який одразу забув про свої переживання і взявся виконувати прохання. – Я повернувся туди, знайшов у них старшого й запитав, чи можна санітарам вивезти вбитих “укропів”. Той дозволив. Але за умови, щоб “побільше білого і все робилося повільно”, без різких рухів.
Повертаюся до Жака, розповідаю, що так і так – а він знімає “бронік”, форму й переодягається в білий халат, лікарську шапочку тощо. Напарник його спершу відмовлявся, але Жак його “вмовив” – вони взяли ноші і як санітари поїхали туди забирати наших загиблих. Просто в лігво ворога! Оце був справді геройський вчинок.
“Це той батюшка, який “укропів” вивозив!”
У рідному Кальміуському Ігор Шемяков залишався ще майже рік. Попри небезпеку, продовжував передавати інформацію українським військам.
– Якось відспівую померлого на цвинтарі неподалік Донецького аеропорту, і тут поруч міна як прилетить – аж мені підрясник задерло хвилею, – пригадує панотець. – Після похорону питаю в сторожа, хто це по кладовищу стріляє. А він каже: “укропи”. Чого ж це вони, питаю, по могилах б’ють? “Бо наші з того овражка їх обстрілюють”.
А там за цвинтарем справді такий ярок, що коли з нього міномет гатить, то так виходить, ніби з цвинтаря, який вище на пагорбі. Ну я нашим написав, що так і так, не туди стріляєте, треба туди-то.
Через тиждень приїжджаю на інший похорон – а по кладовищу вже не б’ють. Зате ярок увесь “переораний”. Спрацювала моя наводка!
Втім, залишатися під владою російсько-терористичної “ДНР” для українських священників ставало все небезпечніше, і дедалі наближався той момент, коли “Нижній Тагіл” уже міг би й не врятувати.
– Відколи Комсомольське окупували, я з Донецька возив людям продукти. Бо в нас перебило газогін, електропостачання не було, то певний час і хліба не випікали.
І от їду я з Донецька з повним багажником хліба, небезпечні місця об’їжджаю Новокатеринівку іншою дорогою – аж раптом натикаюся на бойовиків. Вони мене зупиняють, хоча ніби не блокпост. Почали говорити – і тут підбігає місцевий й шепоче їм: це той батюшка, який “укропів” вивозив!
Ну все, кажуть, приїхав ти. Вилазь.
Я вийшов – вони відібрали телефон, ключі від машини, все. Перевірили багажник, бачать, що там хліб. Мене поставили обличчям до паркану. Я їх прошу, щоб хоч хліб дозволили до Комсомольського відвезти, хай сяде хтось до мене в машину і разом поїдемо – люди ж чекають!
Та вони, мабуть, побоювалися, бо точно не знали, яка там у місті обстановка. Розблокували мій телефон, перечитали всі СМС, перевірили телефонну книжку. Я тільки дякував Богові, що нікого з наших військових туди у список не заніс.
Але думав тоді, що вже й справді все. У них же як:
якщо “укропам” допомагав – це фактично вирок.
До речі, владика Сергій ще раніше обдзвонював усіх священників, які наших бійців підтримували, щоб негайно виїздили. А мене тоді попередити не зміг, бо коли я потрапляв у ті зони, де був зв’язок, то одразу телефонував командирам наших частин, щоб передати інформацію. Тобто лінія була постійно зайнята.
Додзвонився він до мене якраз перед тим, як мене зупинили. Каже, хапай сім’ю, документи – і бігом вшивайся звідти, бо як зупинять тебе – ти вже не жилець!
І щойно я з ним поговорив – наткнувся на тих бойовиків.
Ну що ж, думаю, значить, така моя доля. Стою під парканом, молюся собі тихенько, щоб Господь не залишив матушку й сина, допоміг їм влаштуватися. Бо дружина вже на той час діабет мала, а син ще інститут не закінчив, і ще ж мама моя літня…
Я-то що – церкву збудував, сина виростив, дерев насадив, можна вже й збиратися.
Але, мабуть, ще був не час. Підходить до мене командир, якого вони називалии “Режисером”, допитує – наїжджає, що “укропам” допомагав.
А я кажу: розумієш, я – священник. Це моя місія – допомагати людям, які опинилися в біді.
– А мені б теж допоміг? – питає.
– І тобі б допоміг.
Він мені прошипів щось на зразок “краще б ти зі своєї нори не вилазив”, а потім махнув рукою – ладно, відпускайте попа. Але щоб більше нам на очі не попадався, бо тоді вже точно кінець. Віддали мені ключі від машини й навіть телефон. Я поїхав додому, роздав людям хліб, і нікому про цю “пригоду” нічого не розказував.
“Вивіз сім’ю на Буковину – щоб подалі
від інших переселенців”
Попри пораду владики, навіть після цього відчайдушний протоєрей іще певний час залишався в Комсомольському. Але коли під час Дебальцівської операції місто потрапило під перехресний обстріл, зрозумів, що сім’ю треба вивозити.
Син саме встиг закінчити бакалаврат, отримав у Донецьку диплом (ще українського зразка). Тож отець Ігор купив їм із паніматкою квиток і відправив сім’ю в Чернівці. “Чому туди? Насамперед – щоб подалі від наших країв і від наших переселенців. Тому що “по-сусідству” тоді виїздили переважно ті, кому однаково – Україна, “ДНР” чи Росія, просто треба було втекти від бойових дій”, – пояснює свою трохи несподівану думку Шемяков.
Та головне, що в Чернівцях жила знайома пластунка, яка допомогла мамі з сином із житлом на перший час – поселилися в монастирі.
– Це якраз на День закоханих було, – сміється панотець. Хоча тоді, зізнається, було не дуже до сміху: – Коли проводжав їх, то, чесно кажучи, не був певен, що ще побачимося.
Як прощалися, то сказав синові: ні в якому разі не забувай Бога, бо тільки завдяки йому ти зараз такий, як є. І першим ділом шукай роботу. Бо як буде в тебе робота – то буде й житло, і все інше.
І так вийшло, що буквально на другий чи третій день його взяли в районну газету: робити сайт і верстати паперову версію. Платили не так щоб багато, але зате він був при ділі й заробляв на життя. А згодом влаштувався на хорошу роботу програмістом.
– А чому ви одразу не поїхали з ними?
– (отець на якусь хвилину замислюється) По-перше, ще допомагав нашим, чим міг. По-друге, немолода мама… А по-третє… все-таки ще була якась надія, що це досить скоро закінчиться.
А коли зрозумів, що так не буде, відправив службу на престольне свято (Серафима Саровського, 1 серпня – “Н”), попрощався з парафіянами. Відслужили панахиду на батьковій могилі, і я поставив мамі ультиматум: треба переїжджати.
Вона трохи поплакала, подумала – і погодилася. За що я їй дуже вдячний. Бо в 75 років відірватися від усього – це дуже важко. Мало хто на це йде.
“Коли побачив ресторани й феєрверки, зрозумів:
війна – це надовго”
Звикнути до мирного життя в Чернівцях було непросто. Та особливо вразила отця Ігоря поїздка до Києва.
– Я думав, усі працюють на перемогу, переживають, – розповідає священник. – Приїжджаю – а там ресторани, феєрверки, життя йде своїм ходом…
Тоді я остаточно зрозумів, що війна – це дуже надовго.
Бо “переживає” її максимум відсотків 15% від усього населення України, які воюють, до помагають, збирають кошти. А решті – байдуже.
У Чернівцях Шемякови прожили загалом близько п’яти років. Отець Ігор, щоб забезпечити родину, брався за всі можливі підробітки, таксував на своїй бойовій “Ладі”, потім влаштувався завгоспом. Але найбільше потерпав від того, що мало часу залишається на головне покликання – церкву.
– Це ж не схід, де дефіцит священників. На Західній Україні все навпаки – по два-три священники на парафію, самим лише священством прогодувати сім’ю я б не зміг. Тому в будні дні працював, а у вихідні правив службу.
І хоча життя налагодилося, дуже багато грошей ішло на проживання – а хотілося відкладати на власне житло й більше часу присвячувати служінню Богові.
Тож коли трапилася нагода переїхати на батьківщину предків, під Конотоп, отець Ігор вагався недовго.
– Але склалося так, що як тільки я переїхав і отримав парафію в Тиниці Бахмацького району, як почався “коронавірусний” карантин. А мої ще залишалися в Чернівцях – тобто в червоній зоні, звідки ніхто не мав права виїжджати!
І от сиджу я тут сам-один, у поганенькій зйомній квартирі: нікуди не підеш, нікого не знаєш. І навіщо, думаю, я це зробив?! Трохи розпач був.
Але зрештою все налагодилося, – підсумовує панотець.
“Знаєте, що найбільше заважає Україні розвиватися?
Ми. Люди, народжені до здобуття Незалежності”
Звісно, колишній настоятель постійно цікавиться життям своєї парафії в Кальміуському. Проте розповідати подробиці її нинішнього існування не хоче – щоб не нашкодити.
– Можу лише сказати, що наші церкви залишаються осередками українськості на окупованих територіях. Богослужіння відбуваються фактично підпільно: парафіяни домовляються зібратися в конкретний день і зачиняються в храмі для спільної молитви… Така собі катакомбна церква виходить.
Зате люди хоч так можуть якусь годинку вільно подихати, помолитися українською поміж однодумців.
Отець Ігор зізнається: коли після переїзду було дуже важко, часом навіть замислювався над тим, щоб повернутися. Відрадили знайомі, які залишаються там і досі.
– Вони одразу сказали, що довше кількох місяців “на волі” я там зі своїм характером не протягну – в кращому разі, кинуть на підвал… Десь у 2017 році в тих “недореспубліках” почалася якась нова хвиля боротьби з проукраїнськими настроями: людей ловили, кидали за ґрати за “співпрацю з СБУ”, “засуджували”. З нашого міста 16 людей так засудили до 15-20 років ув’язнення. Вони сидять і досі.
А протоєрей Ігор Шемяков тепер служить у храмі Миколая Чудотворця в Підлипному під Конотопом. Розбудовує Православну церкву України. А ще – активно працює з молоддю.
– Я завжди, ще з початку 1990-х, був переконаний: щоб побудувати Україну, нам треба виховувати наступні покоління. І що далі, то більше укріпляються в цій думці. Тому ще з 2009 року займаюся з “Пластом”.
Бо знаєте, що найбільше заважає Україні вийти із замкненого кола всіх цих криз і проблем? Ми. Тобто люди, які народилися ще в Радянському Союзі й по суті зростали в рабській ідеології.
Адже нас як виховували: на роботу з 8-ї до 5-ї, двічі на місяць отримати аванс-получку, назбирати раз на рік на відпустку й раз на десять років – на ремонт, і так по колу. Бо ми були впевнені, що й через рік, і через десять, і через двадцять буде те саме. “Завтра в цей час у тюрмі теж буде вечеря, макарони даватимуть…”.
Тому єдиний вихід я бачу в тому, щоб виросло нове покоління, народжене вже в незалежній Україні. Яке буде патріотично налаштоване і прагнутиме, щоб їхні діти – тобто вже наші онуки – виросли в незалежній, вільній і прогресивній державі.
Тож як новацький виховник у “Пласті”, я завжди кажу, що виховую нам майбутнього президента. Справжнього. Українського.
Світлини: “Новинарня” та з особистого архіву Ігоря Шемякова
