30 серпня Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній виголосив проповідь у якій пояснив, що означає Божа заповідь любові до ближніх та який сенс життя.
Предстоятель ПЦУ розповів, що питання про сенс ставив також Ісусу Христу багатий юнак, про що є згадка у Євангелії: «Учителю Благий, що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?» (Мф. 19:16). І саме це питання, і отримана відповідь настільки важливі, що якби хтось запитав пораду: «Що слід прочитати з Євангелія, маючи лише кілька хвилин?» – то у відповідь варто порадити прочитати саме цей уривок з 19-ї глави Євангелія від Матфея. Бо в читанні, яке ми тепер, у недільний день, чуємо у храмі за Божественною літургією, у стислому вигляді зосереджене все важливе, що кожна людина може почерпнути за короткий час зі Священного Писання, наголосив Епіфаній.
Коли будемо розмірковувати над своїм буттям, то кожна людина може умовно поділити його на дві частини: те, що є, і те, чого я прагну. І завжди прагнення у тій чи іншій мірі буде більшим ніж те, що є саме зараз.
Що це є дійсно так, всі ми можемо пересвідчитися на власному життєвому досвіді. Кожен з нас протягом життя мріяв чогось досягнути, щось мати, але коли ми досягаємо того, про що мріяли, набуваємо те, що прагнемо мати – то ніколи не відчуваємо повного задоволення і заспокоєння, знову й знову спрямовуючи свої прагнення у майбутнє.
Узагальненим прикладом цього якраз і є те, про що чуємо сьогодні з Євангелія. Кожен з нас має тимчасове життя, з усіма його проявами, потребами і досягненнями. Але хіба навіть невіруючі не усвідомлюють того, що життя, яке ми маємо зараз – не повне і не досконале? Усвідомлюють навіть вони, бо щоденні клопоти, страждання, хвороби, неміч старості, смерть – все це торкається і стосується кожної людини.
Спасіння і життя вічне – є протилежністю усьому тому, що є недосконалого, недовершеного, обмеженого у нашому звичайному бутті. Адже навіть самі ці поняття вже вказують на уникнення і подолання гіршого. Бо ніхто не спасається від доброго, але прагне спастися від небезпеки та зла. І всяка людина, що живе, здатна усвідомити, що це земне життя є тимчасовим і завершиться раніше чи пізніше смертю, а тому прагне піднятися над тимчасовістю і смертністю.
І якщо є інше, вище, краще життя, то як його досягти? Що треба зробити, щоби набути його?
«Якщо ж хочеш увійти в життя вічне, дотримуйся заповідей» (Мф. 19:17) – ось та відповідь, яку Син Божий дає не лише для багатого юнака, який ставить Йому питання, але і для всіх нас, для кожної людини.
Цим самим Господь вказує на дві речі. Перша – що подолання обмеженості і недосконалості світу цього неможливе для осягнення людиною лише завдяки її власним знанням та зусиллям, а можливе і досяжне лише завдяки виконанню волі Божої. Бо заповіді – це є виклад волі Божої, і якщо ми хочемо увійти в життя вічне, то маємо дотримуватися їх. А якщо хто їх не дотримується, то цим самим противиться волі Божій, живе і діє всупереч їй, і досягнути життя вічного не зможе.
Друга річ – що воля Божа не є таємною, прихованою чи незрозумілою для людини, але виявлена, викладена і може бути пізнана всіма, хто бажає цього. Бо заповіді, в яких міститься виклад волі Божої, є записані у Священному Писанні, вони проповідуються Церквою, і всі, хто бажають, можуть і прочитати їх, і почути, і вивчити.
Що все це є дійсно так, ми бачимо з наступних слів Євангелія, коли юнак запитує, яких заповідей йому слід дотримуватися, і отримує відповідь: «Не вбивай; не чини перелюбу; не кради; не лжесвідчи; шануй батька й матір; і люби ближнього твого, як самого себе» (Мф. 19:18-19). Всі ці заповіді – зі Старого Завіту, і ними коротко, але у повній мірі описано, якими мають бути відносини між людьми, засновані на любові до ближнього, до якої нас спонукає Бог.
Звернімо увагу, що Спаситель не подає тут заповідей, які прямо стосуються любові до Бога. Чому? Відповідь можемо знайти у Першому соборному посланні апостола Іоана Богослова, який пише: «Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той говорить неправду: бо той, хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить? I ми маємо від Нього таку заповідь, щоб той, хто любить Бога, любив i брата свого» (1 Ін. 4:20-21). Отже, є очевидним, що ті, хто не люблять ближніх своїх, крадуть, лжесвідчать та у всякий інший спосіб грішать проти ближніх своїх – ті не можуть бути праведними перед Богом, а тому не можуть осягнути вічне життя. І навпаки: ті, хто чинить добро ближнім, хто виявляє до них любов – вони стали на вірний і добрий шлях, згідний з волею Божою, навіть якщо і віра їхня є ще слабкою чи недосконалою.
Однак у самій любові до ближніх ще немає повноти досконалості, і вона насправді є лише ніби сходинкою до вищого ступеня, про що і йдеться далі у розмові Господа Ісуса Христа з юнаком. Адже він ті заповіді, про які нагадав Спаситель, справді виконує, однак відчуває і усвідомлює, що лише цього одного – не достатньо, і має бути ще щось більше.
«Юнак говорить Йому: все це я зберіг від юности моєї; чого ще не вистачає мені?» (Мф. 19:20). Це, друге, питання є більш важливим, ніж перше: «Що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?», бо у відповідь на нього Господь каже, що є шлях досягнення справжньої досконалості, який полягає у двох взаємно пов’язаних речах – у самозреченні та слідуванні за Христом. «Ісус сказав йому: коли хочеш бути досконалим, піди продай добро твоє і роздай убогим; і матимеш скарб на небесах; і приходь та йди слідом за Мною» (Мф. 19:21).
«Хочу, щоби ми всі добре зосередилися на значенні почутих євангельських слів та висновки, які зробимо, закарбували у своєму серці», – наголосив митрополит Епіфаній. Перше – це те, що любов до ближніх, яка має виявлятися у добрих справах, стосується усіх без винятку. Осягнення спасіння та життя вічного неможливе без виконання Божої заповіді «Люби ближнього твого, як самого себе». Однак самі лише добрі справи, прояви любові та милосердя до ближніх не можуть привести нас до досконалості. Вони – лише ніби початок шляху або лише супутники на ньому. Більше того, навіть продати усе майно і роздати багатство своє потребуючим – не буде повнотою досконалості.
І тут є друге, що маємо закарбувати у своєму серці – слова Христові: «Йди слідом за Мною». Адже сенс і вічне значення усіх добрих справ, які чиняться нами щодо ближніх – це слідувати за Христом. «Бо голодував Я, – говорить Спаситель – і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене. […] Істинно кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25:35-36,40).
Це означає, що з точки зору вічності всі добрі справи не є цінними самі собою, але набувають вічної цінності та вічного значення лише тоді, коли вони пов’язані зі слідуванням за Христом. Бо коли ми нагодуємо голодного – чи не буде він завтра знову потребувати їжі? Коли втамуємо потребу спраглого – чи не схоче він знову пити за деякий час? Чи подорожуючий, якому ми виявили гостинність, не потребуватиме знову пристановища, коли вирушить від нас далі?
«Вбогих завжди маєте з собою і, коли захочете, можете їм добро робити; Мене ж не завжди маєте» (Мк. 14:7) – нагадує нам Спаситель. Відтак і мета буття Церкви, і християнського життя кожного з нас, як її членів – не в тому, щоби бути лише благодійною спільнотою людей, які збирають і роздають допомогу потребуючим. Без справ милосердя, без турботи про потреби ближніх віра наша дійсно є мертвою, і Господь ясно говорить юнакові, що коли він бажає бути досконалим, то нехай усе, що він має, віддасть на добру справу піклування про убогих. Однак головне у цій настанові – не роздача допомоги як така, а мета: «Йди слідом за Мною».
«Тому, дорогі брати і сестри, якщо і ми бажаємо досягнути блаженного вічного життя, то маємо найперше пам’ятати, що єдиним його джерелом і Тим, через Кого це вічне життя досягається, є Бог. І щоби досягти його, потрібно виконувати волю Божу, викладену в заповідях, які спонукають нас любити ближніх, як самих себе. А через справи любові та милосердя щодо них – зростати також і в любові до Бога та взявши хрест свій – йти за Христом. Бо саме в цьому і є сенс нашого тимчасового життя – пройшовши через нього шляхом, який вказує нам Спаситель, досягти життя вічного.», – підсумував Митрополит Київський і всієї України Епіфаній.
Осягнення спасіння неможливе без виконання Божої заповіді любові до ближніх, – Митрополит Епіфаній
