Несподіване рішення Синоду Російської православної церкви про звільнення митрополита Павла з посади Патріаршого екзарха всієї Білорусі знову продемонструвало, що РПЦ залишається важливим інструментом політичного впливу Кремля на всьому пострадянському просторі.
Митрополита Павла, якого тепер, після семи років служби в Білорусі, повернули до Росії, важко назвати священником, який був не лояльний до вищого церковного начальства і політичної влади. Всі ці роки він зберігав Російську православну церкву в Білорусі в якості опори режиму Аляксандра Лукашенка. І це при тому, що сам Лукашенко – один з небагатьох пострадянських правителів, що дозволяють собі ігнорувати церкву і виступати в ролі «православного атеїста».
Однак останні події в Білорусі змусили митрополита Павла та інших священиків РПЦ звернути увагу на настрої своєї пастви. Митрополит був одним з перших, хто привітав Лукашенка з перемогою на президентських виборах 2020 року. Але після того, як в країні почалися масові протести проти можливої фальсифікації підсумків голосування, Павло відмовився від своїх поздоровлень і приніс вибачення за них. Здавалося б, зовсім логічна позиція для священника, який хоче зберегти авторитет церкви в очах її прихожан, багато з яких є активними учасниками протестів.
Однак у Синоду Російської православної церкви, схоже, своя логіка. І ця логіка повністю збігається з політичною логікою Кремля. Відомо, що російське політичне керівництво боїться масових виступів громадян як вогню. Боїться, де б вони не відбувалися, будь то український Майдан, «арабська весна» або білоруська Площа. І так, це очевидна політична логіка. Тому що російському політичному режиму, сила якого полягає в повному контролі над суспільством, силовими структурами та медіа, можуть загрожувати, впевнений, саме масові протести. Поки російський народ мовчить – Путін всесильний. Але, думаю, якщо в Росії почнуться масові протести, які можна буде порівняти з українськими або навіть білоруськими, від російського політичного режиму може залишитися один спогад. Саме такому розвитку подій, напевно, і хочуть запобігти в Кремлі.
Але при чому ж тут церква? Чому вона повинна діяти не в своїй логіці поваги інтересів прихожан, а в логіці згоди з інтересами російської влади – навіть коли мова йде про інші країни? І тут ми знову стикаємося з ситуацією, яку спостерігали під час подій в Україні, в 2013-2014 роках. У той час як багато священників УПЦ Московського патріархату підтримували і підбадьорювали учасників протесту проти режиму Віктора Януковича, розраховувати на розуміння патріарха Кіріла і його найближчого оточення не доводилося.
Після анексії Криму патріарх не був присутній на урочистому засіданні, яке «узаконило» російську окупацію півострова. Могло здатися, що в РПЦ зрозуміли, наскільки дії російського політичного керівництва небезпечні для самого існування цієї церкви та її авторитету за межами Російської Федерації, так і в самій Росії. Але це було лише ілюзією. Вже незабаром стало ясно, що керівництво РПЦ не збирається виступати навіть проти самих жорстких рішень президента Росії Владіміра Путіна. І те, що така поведінка церковного начальства створює глибоку прірву між Російською православною церквою та її паствою в Україні, судячи з усього, нікого в патріархії не стурбувало.
За останні роки в РПЦ жодного разу не виступили на захист своїх братів по вірі, які зазнали репресій на окупованих Росією українських територіях – і священників, і прихожан ПЦУ, і представників інших християнських конфесій. Думаю, саме тому територія духовного впливу РПЦ в Україні – особливо після появи канонічної Православної церкви України – зменшується як шагренева шкіра. А зараз така сама ситуація починає розвиватися і в Білорусі, де позиції російських церковників незрівнянно сильніші. Але це лише питання часу. І це незворотний процес. Тому що церква не повинна бути всього лише інструментом в руках недобросовісних політиків. Ми ж знаємо: вона створювалася не для цього.
Але, думаю, якщо в Росії почнуться масові протести, які можна буде порівняти з українськими або навіть білоруськими, від російського політичного режиму може залишитися один спогад.
Віталій Портніков, Радіо Свобода
