Він підтримував майданівців, його катували контрольовані Росією бойовики. А зараз він – капелан Національної гвардії, волонтер, радіоведучий і духовний наставник для відвідувачів Православної церкви України (ПЦУ) в Дружківці, що на Донеччині. Все це – про отця Діонісія.
Напередодні Дня незалежності Радіо Донбас.Реалії зустрілося з о. Діонісієм, щоб згадати Революцію гідності, окупацію цих місць і побувати у застінках, де в 2014-му його тримали бойовики. Раніше тут розташовувалось НКВС, згодом – «Гестапо», й тут тримали дисидента Олексу Тихого.
У невеличкому будиночку по вулиці Пушкіна у Дружківці раніше збиралися та молилися мусульмани. Згодом власниця будинку померла. 21 рік тому його викупили для розбудови церкви Київського патріархату. Зараз тут – Православна церква України.
На свято Преображення – в народі Спас – сюди прийшли і люди поважного віку, і молодь. Принесли для освячення кошики із фруктами та медом.
Богослужіння українською мовою проводить отець Діонісій.
«І ще молимося за воїнів, що захищають суверенітет і недоторканність української землі. За їхніх рідних і близьких, що сумують за ними й чекають на них здорових, щасливих і з перемогою», – лунають під час служби слова молитви.
Після освячення фруктів спілкуємося із прихожанами.
Жителька Дружківки Анастасія Павлівна розповідає, чому ходить молитися саме до цієї церкви: «Тому що я українка, і батюшка наш українець, і цю церкву я люблю і поважаю. І я вдячна і священнику, і цій церкві».
Ще одна прихожанка, Любов Павлівна, додає, що почала ходити до ПЦУ з січня цього року, бо просто не знала, що у Дружківці є Православна церква України. А зараз відвідує служіння щотижня: «А батюшка Діонісій – це така людина, ви знаєте, я приходжу сюди, як додому. Мені хотілося б, щоби зі мною так мої діти розмовляли, як батюшка Діонісій».
«З дитинства мріяв, що буду священником»
Отець Діонісій згадує, що до храму почав ходити з восьми років. І вже тоді мріяв бути священником.
«Не те, що мріяв, – я чомусь був упевнений, що я буду священником. І тому для мене це – справа всього мого життя», – уточнює ігумен.
Після школи він здобув професію кухаря-кондитера. У Харкові закінчив духовну семінарію.
Отець Діонісій згадує: коли Україна здобула незалежність, був ще дитиною. Тоді ще не усвідомлював, що відбулося. Але чудово запам’ятав зміну одних грошей на інші, бо ж «бігав до магазину по цукерки».
А усвідомлення України, зізнається священник, прийшло після закінчення початкової школи.
«Для мене Україна – це я, це мої рідні, це моя земля. Я дуже пишаюся тим, що я українець. Україна – це моє життя. І я не уявляю свого життя без України», – каже Діонісій.
Уже вісім років він служить у Свято-Вознесенській парафії у Дружківці.
Майдан і війна
«Я розумів, що болить людям. Своїм серцем, духовно я теж був з цими людьми», – згадує Діонісій події на майдані Незалежності у Києві. Він кілька днів був серед протестувальників. Каже, що навіть повітря було наповнене чимось особливим.
А ще Діонісій вдячний майданівцям, які добровольцями поїхали на Донбас боротися з військовою агресією Росії.
Адже в країні у той час, згадує капелан, панував хаос, і регулярна армія не була готова. А добровольці, за словами Діонісія, взяли на себе перший удар і в Іловайську, і в інших точках фронту.
Він особисто знає багатьох з них, зокрема, і з батальйону «Донбас»: «Це, – каже, – велика жертовність. Жертовність не заради своїх інтересів. А це жертовність заради кожного з нас: за мене особисто і за мою сім’ю. І я дуже вдячний тим хлопцям, які, не зважаючи на важкий час, змогли розвернутися, сформувати такі батальйони і піти захищати нашу державу».
Отець Діонісій розповідає, що як священник не може брати до рук зброю, щоби захищати Україну. А капеланство для нього стало «синівським обов’язком, який можна віддати Батьківщині».
«Я зброєю не можу захищати. Але в мене є сильніша зброя – слово боже, яке підтримує бійців у різних станах. Бо після того, як ти повертаєшся з бою – це психологічно важко, це стрес. І інколи потрібна людина, яка може просто послухати, поспілкуватися з тобою, розрадити, зрозуміти в чомусь тебе. Я в цьому бачу теж своє служіння. І воно зараз важливе», – ділиться священик.
Ігумен Діонісій переконаний, що зараз не йде братовбивча війна, як кажуть деякі священники під час проповідей. Що відбувається насправді, він зрозумів під час перебування на передових позиціях і спілкування з військовими: «Сказати, що це братовбивча війна, я не можу. Прийшов агресор на нашу землю і хоче себе бачити тут господарем. Це неправильно. Чи це брат, чи це кум, чи це сват, – але це все має бути законно. Тим паче, якщо досліджувати історичні аспекти всіх цих моментів, то ніколи по суті Московія нам не була братом. Якщо вдумливо читати і розважати на історію, назвати Московію братнім народом неможливо. Тому я вважаю, що у нас є наші браття українці, які козацького роду. І от ми – браття!»
Чи переможе Україна у цій війні?
На це питання у ігумена Діонісія однозначна відповідь: «Сто процентів – Україна переможе! Якщо існує зло – воно має бути покаране. Яким чином це відбудеться – я не знаю. Але знаю, що ми вистоїмо, і Україна буде єдиною, цілою, і Крим теж повернеться до нас».
Катування
У багатьох парафіян у Дружківці, розповідає Діонісій, чітка проукраїнська позиція. Тому у 2013 році багато хто поїхав до Києва підтримувати майданівців: навіть один з місцевих лікарів у Михайлівському соборі надавав першу допомогу пораненим.
Тому у 2014 році, коли Дружківку окупували підтримувані Росією бойовики, до отця Діонісія прийшли троє озброєних автоматами людей у балаклавах.
«Вони вважали, що в 2013 році, коли був Майдан, це я людей проплачував і просив їх їхати підтримувати Майдан. Питали дуже багато за місцевих священників українських, за нашого очільника єпархії, бо хотіли його знайти. Я не знав в той час, де знаходиться наш очільник, так само, як і не міг дати інформацію, хто мене прислав проплачувати людей, бо цього дійсно ж насправді не було», – згадує священник.
Його затримали і відвезли до будівлі поруч із міською радою. Ігумен Діонісій розповідає, що катівню побудували у 1847 році. І тут постійно була тюрма, саме тут утримували і допитували Олексу Тихого.
Тут перебувало НКВС, а згодом – «Гестапо».
Ігумен Діонісій показує камеру, де його утримували. На підлозі ще лежить тодішня газета «Новороссия». У різний час тут було від 7 до 12 осіб, згадує священик. Годували раз на день вермішеллю швидкого приготування і давали баклажку води. І та ж порожня баклажка була потім «туалетом».
З вікна камери, каже капелан, бачив, як на подвір’ї одних людей били та розстрілювали, а інші – приносили бойовикам їжу.
Дві доби отця Діонісія утримували у цій камері, кожні дві години водили на допит.
«Били на допитах, били по нирках, по печінці, били у живіт… Коридор майже не висихав від свіжих крапель крові. І в кімнаті, де були допити, постійно була свіжа калюжа крові. Багатьом вони просто закривали очі, коли заводили в ту кімнату. Потім просто над головою стріляли. І потім знімали пов’язку і показували. Це все страшно було. В знайомого після таких знущань стався великий стрес. І людина через деякий час захворіла і померла… Я як священник мушу прощати, Господь Бог прощав. Простити – мабуть, простив, а забути важко», – розповідає колишній заручник і додає, що було страшно. Адже йому обіцяли «вивезти у посадку в Слов’янськ».
На третю добу отця Діонісія змусили написати розписку, що він поїде з Дружківки й більше ніколи не повернеться, і відпустили.
Церква на Донбасі
Діонісій каже, що на Донбасі завжди було важко служити. Навіть у Дружківці, за його словами, п’ять храмів Московського патріархату і лише один – ПЦУ. Постійно треба долати якісь перепони, зокрема і з боку чиновників, і з боку злодіїв.
«У нас буває так, що нас по три рази на рік грабують, виламують двері. Два роки назад це був просто злам дверей, наводився розгардіяш, і все. На жаль, ні правоохоронні органи, ні місцева влада ніяк не відреагували і не допомогли знайти, хто це. На даний момент вже два роки ми спокійно служимо», – зітхає з полегшенням Діонісій.
А після отримання Томосу про незалежність, каже Діонісій, до храму стали ходити і віряни, яким не подобалася політика священників Московського патріархату.
Поруч із будинком, де відбуваються служіння, побудували вже третю частину майбутнього храму.
Згодом, як храм побудують, каже Діонісій, у цьому будиночку будуть хрестити малюків.
Та коли ж добудують новий храм? Ігумен розводить руками: на це потрібні гроші. Тільки на зовнішні роботи необхідно 3 мільйони гривень. А зараз у країні і криза, і війна.
«Воно було би набагато легше, якби в нашій країні не було війни, якби не було цих поранених хлопців, яким треба допомагати. Можна було б віднайти кошти по Україні і добудувати цей храм. А зараз є більш нагальні і важливі речі, куди люди вкладають гроші. Тому поки що в нас будівництво заморожене. Я думаю, що тут буде в майбутньому гарний православний український храм», – упевнений отець Діонісій.
Він каже, що служити легко, коли є люди, які цього потребують. Тому у храмі панує домашня атмосфера, бо, за словами Діонісія, сюди приходять ті, які люблять Україну і «хочуть молитися до Бога своєю рідною мовою».
Джерело: Радіо Свобода.
