У випадку з Білоруссю, Московський патріархат став на ті самі заіржавілі граблі, що і під час української Революції Гідності 2014 року.
Першим поривом духовного начальства стала автоматична підтримка тих, чия політична влада здавалася непорушною. Як і в Україні РПЦвУ підтримувала Януковича практично до останнього моменту, так само і в Білорусі філія РПЦ слала дифірамби незмінному “Батьку”.
Патріарх Кіріл привітав авторитарного президента Лукашенка на наступний день після виборів, які навіть в цей момент багато хто вважає сумнівними. Але позиції Аляксандра Лукашенка похитнулися, і вірнопіддана квапливість послужила РПЦ погану службу. За кілька місяців до виборів 9 серпня відчувалися ознаки бурі, що насувається, і важко пояснити, чому верхівка РПЦ втратила політичну чуйність.
Мінський митрополит Павло (Пономарьов) зопалу теж привітав Батьку з його сумнівною перемогою, але ситуація в країні змусила його скликати прес-конференцію, де він витіювато закликав сторони до примирення.
Потім Білоруський екзархат РПЦ відхрестився від ходи віруючих проти безчинств силовиків, яка відбулася в Мінську. Але до того моменту вже почав роздаватись голос рядового духовенства, обуреного жорстокістю правоохоронців, які розганяли акції протесту. І тільки тоді митрополит Павел (Пономарьов) вийшов до громадян, щоб поговорити начебто щиро. Він навіть вибачився за привітання на адресу Лукашенка. Але до кінця тижня протести вщухли, і митрополит назвав президента «гарантом Конституції» і спростував цю заяву, а синод Білоруської філії РПЦ закликав народ Білорусі припинити протистояння. Всі ці маневри відбувалися при мовчанні московського церковного начальства і виглядали як намагання всидіти на двох стільцях одночасно. Про патріарха РПЦ Кіріла повідомляється тільки те, що він молиться за мир в Білорусі. 16 серпня в проповіді він закликав до непротивлення злу насильством, не згадавши Білорусь.
Чи втримається чи ні Лукашенко при владі, тепер навіть і неважливо для репутації вищих релігійних діячів Російської філії РПЦ. Випробування на лідерство і справедливість вони пройшли незадовільно. Вони показали, що не лідери в народі, а є керовані тими, хто володіє характером і волею, будь то деспот при вищій владі в державі або розгніваний народ, що вимагає захисту і співчуття.
