Владімір Путін довго вирощував монстра політичного православ’я для зміцнення своєї влади — невже прийшов час творінню повстати проти свого творця?
Західна Європа була й залишається єдиним місцем на планеті, де одна релігійна організація — католицька церква — певний час була могутнішою за державні структури. У зрілому та пізньому Середньовіччі Папи зводили на престол та скидали імператорів, організовували Хрестові походи та ділили ще не відкриті колонії між європейськими метрополіями. Саме незалежність церковних структур зі своїми адміністрацією, бюджетом, судочинством та навіть військом стала вирішальним фактором розвитку демократії у Старому Світі — прообразом ідеї розподілу влади.
У Східній Європі того не сталося — там головувала візантійська ідея «симфонії», соборності церковної та світської влади. На практиці це призводило до перетворення православних єрархів на підлеглих, а то і слуг князів та царів. Єдиним винятком стало ХVІІ століття — на його початку, під час Смути, патріарх Філарет, батько царя, сам носив титул Великого государя, фактично правив разом із сином та остаточно перетворив Патріарщину, свої землі Підмосков’я, на державу в державі. Незабаром те саме намагався організувати Великий господин і государ патріарх Никон — творець Розколу та автор концепції «священство вище за царство». Після падіння останнього почалося поступове поглинання церкви державою. Цей процес завершився 1721 року із скасуванням Петром І патріаршества взагалі та утворенням замість нього Священного синоду. Наприкінці XVIII століття влиття церковної влади у світську зайшло так далеко, що сукупність керівних органів російської церкви офіційно іменувалася Відомством православного визнання!
Такими само політизованими були і стосунки православ’я з більшовиками. 1917 року останні не завадили відродженню патріархату. Але 1925 року, зміцнившись, не дозволили церкві обрати нового керівника. Про масові репресії проти духівництва та присилування до лояльності до влади не варто і згадувати. Лише у вересні 1943 року російське православ’я отримало від Сталіна свій «томос» — сучасну назву «РПЦ» і нового патріарха. Проте після Другої світової репресії продовжилися, а потім, за зізнанням голови Ради у справах релігій Костянтина Харчева, «жоден кандидат на посаду єпископа або іншу високу посаду, хай би член Священного синоду, не отримував її без схвалення ЦК КПРС і КДБ». Притому РПЦ усе ж не було інтегровано в систему радянської влади.
Зрощення до невіддільності уряду й церкви відновилося після 1990 року. Хоча формально Росія — світська держава, РПЦ там продовжує виконувати функції міністерства пропаганди. Особливо — за кордоном. 30 років українського суверенітету — це 30 років заяв про канонічні території Московського патріархату та спільну віру братніх народів і 30 років проклять незалежним від Росії православним церквам України. Відлучення Москвою себе від світового православ’я через створення 2018 року ПЦУ — наочне свідчення того, що для неї політика важливіша за віру.
Останніми роками в Росії семимильними кроками формується щось на кшталт православного Талібану — ультрареакційної ортодоксальної мілітаризованої течії серед духівництва та мирян. Усе почалося з акції Pussy Riot 2012-го та криміналізації наступного року «образи почуттів вірян». Далі — після початку війни на Донбасі — люта пропаганда, зокрема за «віру святую» проти українських «розкольників». Накручені телевізором та забезпечені державною підтримкою «козаки» та православні активісти типу Дімітрія Ентео громлять виставки, підпалюють кінотеатри через фільм «Матильда», нападають на акції опозиційних політиків. Кілька найкривавіших злочинів у Криму та на Донбасі здійснили не офіційні окупаційні сили, а так звані самооборона та ополчення, в лавах яких перебувають чимало «козаків». Діяльність цих людей підсилює владу Москви та дає змогу менше бруднити руки російській поліції.
Проте є одне але. Серед значної частини противників Путіна є не тільки ті, хто невдоволений тим, що Путін — аж занадто Путін. Є й такі, для яких він — недостатньо Путін. І лише питанням часу був виступ цих людей проти Кремля з реакційного боку. Криза 2020 року (коронавірус + зубожіння + обнуління) якнайкраще підходила для цього — залишалося знайти лідера. І от він з’явився.
Сергій (Миколай Романов) народився 1955 року, отримав середню юридичну освіту і працював у міліції. 1986-го за розбій з убивством, смертельну ДТП та розкрадання держмайна отримав 13 років колонії. Після відсидки трохи повчився в Духовній академії, 2001 року став пресвітером, 2006-го — схимонахом, 2009-го — схиігуменом заснованого ним же Середньоуральского жіночого монастиря (на землях, по-рейдерському віджатих у фермерів). Уже тоді він був реакційним монархістом і противником екуменізму.
2014 року він із Наталею Поклонською, російським «прокурором Криму», знайшли одне одного на ниві «царебожія» — учення про відкупну жертву царя Миколи ІІ та необхідності всенародного покаяння за його убивство. З 2018 року Сергія остаточно понесло — він виступив проти ідентифікаційних кодів, банківських карт, електронних страховок і веж 5G.
25 грудня 2019 року Сергій заявив, що Росія перебуває під «жидівським ярмом», а з Кремля керує «двійник Путіна з силіконовим обличчям», який є «лжемесією» і «Антихристом». 26 квітня 2020 року заперечив реальність пандемії коронавірусу, прокляв тих, хто «зазіхає на закриття храмів» на карантин і піддав анафемі всіх хто вірить у цю інфекцію. За останнє наступного дня його було заборонено у служінні, а 7 липня оштрафовано на 90 тис. руб. Штраф досі не заплатив.
Схиігумен ще 13 травня забарикадувався в Середньоуральскому монастирі, не пускає туди призначеного єпархією іншого священника, майже не пропускає журналістів (а на деяких, як-от Ксенію Собчак, його люди нападають) і закликає козаків з усієї Росії боронити його від поліції та Росгвардії. Постійно в монастирі живуть понад 500 людей, серед них і діти.
Сергій фактично оголосив війну російській владі. 26 травня він назвав майбутню вакцинацію від Covid-19 чіпуванням населення від «фашиста» Біла Гейтса. 25 червня сказав, що «зараз головний ворог у Росії — це Російська православна церква». 3 липня єпархіальний суд вивергнув Сергія із сану, залишивши монахом. У відповідь він повторив, що монастиря не залишить, зате перестане згадувати в молитвах «єретика» патріарха Кирила (Гундяєва). І знову викрив «зраду, фарисейство й лицемірство» Путіна і патріарха, яких «оточують хабадники і сатаністи».
Далі — більше. 9 липня Сергій зажадав скидання з престолу Кирила. 12 липня вимагав від Путіна передати собі президентську владу, погрожуючи судом і скликанням всенародного ополчення. А 25 липня фактично прокляв обох: «Гундяєв, ти здохнеш, як Никодим Ротов, біля ніг свого господаря Антихриста. Путін, ти не можеш перемогти слово. Путін, ти не прийдеш до покаяння. Участь твоя в руках гніву народу Божого, і дні твої полічені, тебе зважено і знайдено легким». У відповідь на вимогу єпархії звільнити монастир схиігумен пригрозив «бойовою тривогою». Крім того з’ясувалося, що він ще й прописаний безпосередньо там.
А тепер оцініть усю ситуацію в комплексі. У Росії, де активістів хапають навіть за порожні плакати, а свідків Єгови судять просто за читання Біблії, уже місяць існує непідконтрольна жодній владі територія, хай і невелика. Туди не ходить поліція, а її лідер відверто витирає ноги об президента і патріарха. Вам не здається це дивним?
Більшість із нас звикла ставитися до російського православ’я (і в Росії, і в Україні) зі скептицизмом. Лицемірством видаються «мерседеси» ієрархів на тлі євангельської проповіді про бідність; відмова вставати на честь загиблих українських воїнів поряд із укриттям російських бойовиків у лаврах; самобудови церков на історичних пам’ятках на тлі звинувачень опонентів у захопленнях храмів. Це все наслідки ситуації, коли ¾ росіян називають себе православними, але лише 5% виконують приписи своєї конфесії. Третина з них геть не вірить у Бога! Чого б церкві з такою паствою бути інакшою?
Але якщо діяльність «Міністерства православ’я» відштовхує від РПЦ молодших і ліберальніших парафіян, які переходять на позиції атеїзму, агностицизму чи йдуть в інші церкви, то з консерваторами картина інша. У російському православ’ї є і справжні вірні. Чим вищий рівень їхньої релігійності (і чим вони старші), тим ближче вони до посконно-консервативного погляду на церкву і світ. Від половини до 60% росіян упевнені у всіляких теоріях змови — ось вони-то і є аудиторією Сергія і йому подібних. Можна скільки завгодно звинувачувати схиігумена у мракобіссі, проте не можна заперечувати, що він справді вірить у свої слова і готовий взяти за них мученицький вінець, а не прикидається через сприятливу кон’юнктуру.
Епідемія поставила РПЦ перед подвійним викликом. З одного боку, вплив церкви на громадянське суспільство і навіть власних вірних зменшується. Кількість парафіян падає, корупційні та гомосексуальні скандали частішають, а у стосунках з Україною та Константинополем — взагалі повна катастрофа. У Кремлі все ясніше розуміють, що теперішня РПЦ з підпорки режиму перетворюється на тягар, — і роблять відповідні висновки. Я не здивуюся, якщо скоро Кирило «за станом здоров’я» піде на покій, а патріархом оберуть значно прагматичнішого «духівника Путіна» Тихона (Шевкунова).
Але це посилить другу проблему — із внутрішніми «істинно православними» дисидентами. Тими, які незадоволені розкішшю ієрархів і справді вірять у згубність веж 5G та штучне походження коронавірусу. Тими, хто всупереч теперішнім заборонам збирався на богослужіння, проклинав своїх лояльних державі єпископів та їздив до інших єпархій. Тими, хто дослухається до різних «старців» про скоре захоплення церкви Антихристом (такий є навіть серед моїх шкільних друзів). Слова Сергія про чипи в мозок, жидомасонів при владі та єретика Кирила падають на підготовлений ґрунт. А Тихон у своїй Псковській єпархії храми від вірусів зачиняв швидко і жорстко.
Отже, як ніколи сильна примара фактичного розпаду російського православ’я на ще лояльніше державі офіційне визнання та катакомбну мережу «ревнителів древнього благочестя», навіть якщо формального розколу не станеться. І кривавий штурм монастиря схиігумена (а інакшого не буде — той реально не боїться тюремного строку, і відступати йому нема куди) може стати каталізатором цього процесу. Сергій неначе списаний з протопопа Авакума — тому Росгвардія і не поспішає.
Чи прорахував Кремль усі небезпеки такого варіанту — нового розколу і виходу ультрарадикальних православних з-під формальних церковних обмежень? Поки що не зрозуміло. Можливо, Путіну так кортить побачити себе новим Петром І, що й нові старообрядці його не лякають. Але одне можна сказати точно: якщо ти десятиліттями підживлював «православний Талібан» заради використання проти ворогів, будь готовий до бумерангу.
Справжні таліби, дбайливо випестувані США на противагу радянським окупантам, після війни відмовилися лізти назад у коробку для фігур. Цілком можливо, що й російські православні екстремісти першою своєю жертвою зроблять саме путінську владу.
Бо в Бога точно є почуття гумору.
Автор: Сергій Громенко, gazeta.ua
