9 серпня 1919 року Київська група Армії УНР, очолювана Юрієм Тютюнником, визволила від більшовиків Жмеринку, а 10 серпня українські підрозділи увійшли до Вінниці і взяли у полон 450 червоноармійців.
Бої за місто відзначалися крайньою жорстокістю, бо Жмеринка як вузлова станція мала дуже велике стратегічне значення. Її здобуття українцями відрізало південну групу 12-ї Червоної армії від її північної групи, яка запекло билася за Київ, розповідає Ukrainian Military Honor.
У боях за Жмеринку росіяни використали сім панцерних потягів. Власне вони й дозволили окупантам вирватися з оточення, пробивши заслони 1-го корпусу УГА, який мав відрізати ворогові шлях до відступу.
Увірвавшись до міста, козаки Тютюнника взяли у полон 450 червоноармійців. А вже 10 серпня 1919 року Запорозька група Армії УНР визволила від росіян Вінницю. Бій за місто тривав цілий день.
“Не маючи змоги в прямому протистоянні зупинити наступ українських військ на Київ, комуно-московське командування наказало Миколі Щорсу завдати удару по їхнім тилам з району Полонного-Шепетівки. У бій було кинуто всі наявні резерви і 10-го ж серпня почався наступ Таращанської бригади Василя Боженка на фронті від Старокостянтинова до Ямполя, який посідав зі сходу 2-й корпус УГА, а з заходу група Січових стрільців Армії УНР. Наступ червоних виявився несподіваним і українські війська дещо подалися назад. Проте перемогти їх комуні не вдалося”, – розповідають історики.
Тим часом більшовиків зі сходу тисли ще й війська Денікіна. 10 серпня дивізія Ніколая Брєдова, попередньо опанувавши Полтаву, здобула Кременчук.
Південній групі військ Червоній армії залишалася для зв’язку з центром лише одна залізниця, що йшла з Одеси на Черкаси, та й до неї вже підступали денікінські війська. До того ж вона проходила через район, контрольований загонами Нестора Махна, стосунки з яким у комуністів вже не були дружніми.
Наступні дії українських військ
11 серпня Штаб Головного Отамана видав директиву, згідно якої наказано наступати головними силами на Київ, щоб якнайшвидше звільнити Правобережжя від більшовиків. Одночасно західній і південній групам наказано забезпечувати головний напрям з заходу та на Одесу. На цей момент УГА налічувала 49 795 осіб складу, з них 18-19 тис. багнетів і шабель, 158 гармат, 546 кулеметів. Армія УНР мала 34-35 тис. складу, з них 15 тис. багнетів і шабель, 149 гармат і 28 гавбиць, 533 кулемети, 9 панцерних потягів, 6 панцерних самоходів, 26 літаків і 4 радіостанції. Як видно, УГА переважала кількісно, проте їй бракувало технічного оснащення, якого на Наддніпрянській Україні було більше. Крім того, в тилу російських більшовиків діяли загони українських повстанців (Зелений, Сокіл, Павловський, Шепель та інші), котрі діяли за вказівками Штабу Дієвої Армії. Проти українських військ на Київському і Коростенському напрямках діяли 2 дивізії 12-ї Армії Червоної армії — біля 14-16 тис. багнетів і шабель, на південному напрямі — від 18 до 20 тис. військ 14-ї радянської армії (5-а, 47-а, 58-а дивізії).
13 серпня західна група (група полковника Вольфа) перейшла в рішучий наступ і звільнила м. Старокостянтинів. 15 серпня галичани увійшли в м.Полонне, 16 серпня січові стрільці звільнили м.Шепетівка, де зіткнулись з наступаючими з заходу польськими військами. Конфлікт невдовзі було залагоджено і українські війська просувались далі. 21 серпня січові стрільці визволили м.Новоград-Волинський. Війська Центральної групи (групи Кравса) 17 серпня зайняли м. Калинівку, 18 серпня м.Козятин, 19 серпня — Бердичів, 20-21 серпня спільно з частинами західної групи звільнили м. Житомир. Натомість на південному напрямі справи йшли дещо гірше. Якщо Київська група Армії УНР під керівництвом Тютюнника швидко просунулась на схід, зайнявши 19 серпня м.Умань, а 21 серпня м.Шпола, то 3-а дивізія вела жорстокі бої в районі Вапнярки-Крижополя.
Наступ тривав. 24 серпня запоріжці звільнили м. Білу Церкву, а УГА Фастів. 30 серпня 1919 вони спільно увійшли до Києва. Тут наступного дня відбулися події, які були названі Київська катастрофа, тобто здача без бою столиці російським білогвардійцям зі ЗСПР.
Українські війська ще намагались атакувати: Південна група на межі серпня і вересня, зламавши опір більшовиків, просунулась до Балти і Бірзули (нині Подільськ), Північна — намагалась пробитись до Коростеня, але безуспішно. Політичної мети операції — визволення Правобережної України і Києва — досягти не вдалось. Не вдалось і створити єдиний протибільшовицький фронт з денікінцями. Останні досить чітко розмежовували галичан і наддніпрянців: якщо до Галицької Армії вони ставились, назагал, нейтрально, то Петлюру трактували однозначно як зрадника. Зі свого боку командування Галицької Армії теж досить прихильно ставилось до денікінців. У цьому “денікінофільстві” дослідники вбачають причину нерішучої постави Тарнавського і Кравса під час подій у Києві 31 серпня. Можливо, якби на їхньому місці були брати Тютюнники, події розгорталися б інакше — але сталося так, як сталося…
