У Святій Софії Константинопольській відбулась перша, після перетворення її з музею у мечеть, мусульманська молитва. Ця подія, як і сам факт перетворення Собору на мечеть, продовжує хвилювати багатьох церковників та державних діячів різних країн світу.
Для російських діячів і пропагандистських джерел це стало сигналом для продовження втілення у життя своїх підступних планів перехоплення першості у православному світі. Тепер, на думку проросійськи налаштованих експертів, Константинополь знову впав під тиском турків, а, отже, вже не може бути Центром Православ’я та називатись Вселенською Патріархією. Та чи дійсно це так? Чи ж зменшила ця подія статус і повноваження Вселенського Патріарха та Константинопольської Церкви у православному світі?
Відповіді на ці питання нам дає історія. Варто зазирнути в історію і побачити, що Свята Софія уже не вперше перетворюється на мечеть, утім це аж ніяк не применшує вплив і статус Вселенської Патріархії. Варто нагадати, що уперше храм Святої Софії був перетворений на мечеть у 1453 році за наказом султана Мехмеда ІІ, практично відразу після завоювання турками Константинополя. Тоді змінилось і відношення турецької влади і православного населення, зокрема Константинопольського Патріархату. Через різне віросповідання, у древній Візантії було порушено принцип взаємодії між Церквою і владою – славнозвісний принцип «Симфонії», який полягав в тому, що церква і суспільство і, зокрема, світська і церковна влада, в ідеалі знаходяться в стані згоди (гармонії) і співпраці (синергії), по аналогії з Божественним і людським єством і божественної й людської волями Христа.
Роль і місце Вселенського патріарха тепер стосувалось лише грецького населення. Самі ж Вселенські патріархи отримали від султана певні обмежені повноваження, і були фактичними очільниками грецького населення. Звичайно, що в історії були різні гострі моменти у спілкуванні Вселенського патріарха і мусульманської османської влади.
Проте, не зважаючи на дещо зменшення впливу Константинопольської кафедри у самій Імперії, його статус, місце і вплив у всьому світовому Православ’ї аж ніяк не зменшились, і навіть не піддавались сумніву. Це підтверджується фактами надання автокефалії і статусів Патріархату цілій низці новоутворених Помісних Церков: Російській, Грузинській, Болгарській, Румунській, Сербській та іншим включно до Православної Церкви України. Усі ці Церкви отримали автокефалію від Вселенського патріарха у той час, коли Свята Софія була мечеттю, або ж музеєм, а від могутності древньої Візантії залишилась лише пам’ять про колишню славу і велич.
Кожен факт здобуття незалежності означеними Церквами лише підтверджує беззаперечний статус Вселенського Патріархату. Не дивлячись на певні утиски від державної влади Османської імперії, Вселенська Патріархія продовжувала бути першою серед Помісних Церков. Якщо сама Візантія і впала, то її Церква продовжувала існувати не дивлячись на різні випробування, що відповідає словам Христа: «Збудую Церкву Мою і врата пекла не подолають її».
Константинопольський патріархат зберіг своє місце у православному світі, у набагато важких умовах, аніж тепер. Більше того він продовжував піклуватись про розвиток Православ’я у світі. Зокрема, як ми вже сказали вище, через надання автокефалії новоутвореним Церквам, та проводячи собори, наради та зустрічі ієрархів світу.
Найбільш показовим фактом і беззаперечним доказом цього слугує історія із отриманням статусу Патріархату Московською митрополією, яке відбулось у 1589 році. Як свідчить історик РПЦ митрополит Макарій Булгаков ця думка буяла в голові московського князя і його бояр довгий час, проте для утілення її в життя виникали різні труднощі і перешкоди.
Як описує митрополит Макарій уперше за цю справу в Москві взялись улітку 1586 року, коли в Москві перебував Антіохійський Патріарх Іоаким. Тоді за словами історика московський цар Феодор Іванович у бесіді з боярами виявив бажання, щоб Антіохійський Паріарх «устроил в нашем государстве Московском Российского патриарха».
Це бажання царя самому Патріарху озвучив Борис Годунов, який також просив Іоаками, щоб той взяв на себе відповідальність про загальноцерковне утвердження московського Патріарха. Як оповідає Булгаков, Годунов сказав Іоакиму: «Ты бы о том посоветовал с святейшим Вселенским патриархом, а пресвятейший бы патриарх посоветовал о таком великом деле со всеми вами, патриархи… чтобы, дал Бог, такое великое дело в нашем Российском государстве устроилося, а, помысля бы о том, нам объявили, как тому делу пригоже состояться». Тобто Годунов ще тоді просив Антіохійського Патріарха, щоб він звернувся до Вселенського Патріарха, з проханням, щоб останній скликав Всеправославний собор для затвердження Московського Патріарха. У той час Вселенська Патріархія перебувала у дуже скрутному становищі. Зокрема, одного Патріарха Феоліпта було усунено від керування і посаджено до в’язниці, а його наступнику Ієремії ІІ дісталась доволі скрутна ситуація із Патріархією. Як зазначає Булгаков: «Султан низверг патриарха Феолипта и на место его возвел в третий раз Иеремию II, находившегося в заточении. А Иеремии, когда он возвратился на свою кафедру, было не до того, чтобы рассуждать о Русском патриаршестве. Он увидел, что все патриаршее достояние разграблено, кельи обвалились и самая патриаршая церковь Богородицы Паммакаристы, т. е. Всеблаженной, ограблена и обращена в мечеть. Ему велено было строить себе новую церковь и кельи в другом месте Царьграда, а средств не было никаких». Сама Свята Софія уже більше ніж століття була мечеттю. Утім, як бачимо таке скрутне становище Константинополя, ніяк не применшувало владу Вселенського Патріарха у очах московських державних діячів.
Так само не зважаючи на труднощі Константинополя, не применшували авторитет Вселенського Патріарха і ієрархи Церков. На підтвердження цьому є слова самого Іоакима Годунова, в яких він наголосив, що утвердження московського патріаршества, неможливо «без совещания с Цареградским и другими патриархами». Сам Антіохійський Патріарх не насмілився цього робити без Вселенського Патріарха, а лише пообіцяв Годунову, що після його повернення сповістить про це бажання Московії Вселенського та інших Патріархів.
Утім на цьому історія із проголошенням Московського Патріаршества не закінчується, і далі у ній буде ще декілька яскравих фактів для підтвердження влади і впливу Вселенського Патріарха у світовому Православ’ї. Зокрема, пізніше у 1588 році до Москви прибув сам Вселенський Патріарх Ієремія. Після урочистих зустрічей, московські державні мужі знову вимагали від Вселенського Патріарха поставити їм Московського Патріарха. Не будемо зупинятись на тому, якими саме методами Москва змусила Патріарха Ієремію поставити їм Патріарха, найбільш вдало про це описав у своїй кандидатській дисертації голова Видавничого відділу ПЦУ протоієрей Іван Сидор, а вкажемо на декілька цікавих фактів з цієї історії, якими розбивається російська пропаганда.
По-перше, бачимо, що не зважаючи на скрутне становище Вселенської Патріархії московський цар та інші державні діячі звертаються до Вселенського Патріарха про заснування Патріаршества, тим самим свідчать, що вони визнавали владу Вселенського Патріарха надавати одноосібно такий статус іншій Помісній Церкві, без згоди з іншими Церквами (лише через деякий час буде проведено нараду древніх патріархів, які погодять статус Московського Патріарха). Також своїми діями вони вказують і своїм теперішнім наступникам, що перетворення Софії на мечеть, аж ніяк не применшує статусу Вселенської Патріархії.
По-друге, на що варто звернути особливу увагу, так це той факт, що просили і вимагали Патріаршества для Москви суто державні діячі, тобто політики. Булгаков не наводить ніяких звернень від московських церковників. Таким чином закиди сучасних церковників РПЦ про втручання політиків у справу отримання Томосу для Православної Церкви України є безпідставними і навіть смішними. Погодьтеся, кумедно чути про політичну вмотивованість у справі автокефалії ПЦУ з вуст тих, хто отримав її безпосереднім втручанням політиків у справи Церкви. Ба більше як оповідає той же історик першого Патріарха обрав особисто московський цар: «Государь приказал дьяку Щелкалову прочитать эту грамоту вслух и из числа названных в ней избрал на патриаршество митрополита Иова».
По-третє, ця історія також показує беззаперечний історичний факт, що саме Вселенському Патріарху належить право скликати Всеправославні Собори і наради, а не будь-кому із Патріархів, як про це зараз заявляють у Москві. Підтвердженням цьому є наведений вище факт прохання Годунова до Антіохійського Патріарха про ходательство перед Вселенським Патріархом про скликання Всеправославного «совєщанія» для утвердження в Москві Патріарщества. Принагідно зазначимо, що це ще раз підтверджує незаконність Аманського зібрання.
По-четверте, ця історія також вказує, що Москва втратила шанс бути першою у православному світі. Адже як оповідає Булгаков, Вселенський Патріарх хотів залишитись Патріархом в Москві, фактично перенісши, свою кафедру до Білокам’яної, утім Московський цар з цим не погодився. Таким чином можна констатувати, що свій шанс отримати першість у Православ’ї РПЦ втратила більш ніж 400 років тому.
Звичайно, ця історія доволі спірна і потребує досконалого дослідження, яке як ми зазначили вже є це праця славнозвісного дзвонаря Михайлівського монастиря, отця Івана Сидора. Кого вона зацікавила рекомендуємо ознайомитись із його книгою «Причини та витоки постання Московського патріархату 1589 року».
Утім із представленого короткого аналізу можемо констатувати, що перетворення Святої Софії у мечеть, аж ніяк не применшує статусу Вселенської Патріархії і особисто Вселенського Патріарха у світовому Православ’ї. Тому усілякі заяви чи бажання Москви, використовуючи цю ситуацію, перехопити першість у православному світі є безпідставними та безглуздими, і спростовуються фактами із їхньої власної історії. Тому усім російським пропагандистам рекомендуємо уважно ознайомитись із історією власної Церкви.
Перетворення Святої Софії на мечеть не применшує статусу Вселенської Патріархії у світовому Православ’ї
