Сьогодні важко уявити російську «м’яку силу» без релігійно-ідеологічного контексту. Російська православна церква (РПЦ) виплекала та продовжує опікуватися геополітичним проєктом «русского міра», призначеного для цементування православ’я московського зразка на всьому пострадянському просторі. Матеріалізацію ідеологічної комбінації релігійного та мовного параметрів цього проєкту українці, на жаль, вже відчули в березні 2014 р., та і, власне, продовжують відчувати досі.
Інструменталізація релігії з метою отримання внутрішніх та зовнішніх політичних дивідендів є вже звичною справою для російського істеблішменту. Спектр використання релігійного фактору та його інституційного виразника у Кремля достатньо широкий: як для внутрішнього вжитку, наприклад, для національної самоідентифікації пересічного росіянина, його зомбування, ура-патріотичного виховання та демонізації західного світу, так і для зовнішнього застосування (політичний тиск, лобіювання кремлівських інтересів, пропаганда, ба навіть розвідка (згадати лишень сумнозвісного Гіркіна в делегації РПЦ до Криму в січні 2014 р.) тощо). Натомість, православна номенклатура отримує від Білокам’яної щедрі фінансові дотації на будівництва нових храмів та розвиток церкви, не кажучи вже про бездонні кишені слуг божих. Зважаючи на плоди дещо асиметричної «симфонії влад», вже аксіоматичним є твердження про те, що для РПЦ мають більшу юридичну силу Євангеліє від Путіна, аніж сама Біблія.
На міжнародній арені, навіть якщо і можна говорити про певну самостійність Данилового монастиря, цілі Кремля та Московського Патріархату співпадають. Для РПЦ є чи не найзаповітнішою мрією здобути першість в православному світі, посунувши з чільного місця Вселенський Патріархат, а це, звісно, неабияк підсилило б геополітичне реноме Росії. Такий шанс цього року Росія отримала від свого ж опосередкованого суперника на Близькому Сході та в Північній Африці – Туреччини.
Підписання президентом Туреччини Ердоганом 10 липня указу про перетворення на мечеть собору Святої Софії, який функціонував 86 років як музей і який символічно вважався «містком між ісламом та християнством», промовисто вказало на його політичну слабкість. Рішення, ухвалене для компенсації президентом репутаційних втрат через економічну стагнацію серед його основного електорату – мусульманських консерваторів та націоналістів, також цілком відповідає неоосманській політиці турецького лідера. Однак, президенту Туреччини вдалося мобілізувати не лише прихильників всередині країни, а й моральні сили РПЦ. Керівництво РФ побачило в цьому можливість не лише похитнути і без того ослабленого друга-суперника, який, до речі, активізувався в Лівії та втер носа військовими дронами російським ППО Хафтара, а й знівелювати авторитет Вселенського патріарха. На останнього у РПЦ вже багато наточено зубів, а особливо після невдалої спроби зірвати Критський собор у 2016 р. та катастрофічний дипломатичний провал на Амманському зібранні, що планувався як собор всіх православних з обговорення «українського питання», а на виході виявився зібранням гуртка за інтересами. Надання ж Константинополем Томосу про автокефалію Православній Церкві України взагалі завдало величезних геополітичних збитків Росії на українському треку.
Зважаючи на вищевикладений контекст, реакція РПЦ на рішення Ердогана цілком очікувана. Перший заступник Синодального відділу взаємовідносин Церкви з суспільством та ЗМІ РПЦ А. Щіпков одразу звинуватив Вселенського патріарха Варфоломія в тому, що він послабив позиції православного світу, зчинивши розкол наданням Томосу, а керівник відділу зовнішньо-церковних відносин РПЦ митрополит Іларіон прокоментував рішення Ердогана як «ляпас Туреччини православному світу». Патріарх Кіріл взагалі охарактеризував це по-гантінгтонськи, заявивши «про загрозу християнській цивілізації».
Примітно, що МП вдався до такого політично-релігійного опортунізму без декларативної підтримки Кремля. Офіційна позиція Росії полягає в тому, що проблема функціональної трансформації Собору – це внутрішнє питання Туреччини, що виглядає доволі дивним з огляду на традиційну плодовиту «храмову» політику Росії та нещодавнє закріплення в Конституції історичної ролі православ’я. Насправді ж, декларативне дистанціювання Росії від цього питання зумовлене небажанням знову побити горщики з Ердоганом публічно. Де-факто цей православний дебют розігрує Путін і Ко, адже без вказівки з Кремля на міжнародній арені РПЦ та її сателіти голосу зазвичай не подають.
Взагалі не доводиться якось особливо виокремлювати серед загального засуджуючого гулу християнської спільноти саме голоси проросійських адептів (хіба що дивне мовчання Болгарської православної церкви). В цьому аспекті православний світ сходиться в спільному знаменнику, проте неможливо оминути увагою заяву української ОПЗЖ, в якій проросійські реваншисти закликають президента України Зеленського виступити на релігійному поприщі проти Ердогана. Зайве, напевне, пояснювати, що такий демарш загальмував би українсько-турецьке зближення у військово-технічній сфері, що загрожує появою серйозної противаги Росії в Чорноморському регіоні. Таким чином, випад ОПЗЖ в поєднанні із задекларованою позицією РПЦ ясно вказують на початок чергової релігійно-політичної спецоперації РПЦ та Кремля проти Вселенського патріарха та Туреччини. Тож, перші ходи Кремля на православній дошці зроблені і варто очікувати наступних. Не виключено, що скоро можуть включитися в цей дискурс й інші проросійські депутати та церкви, що перебувають під «духовною парасолькою» РПЦ і які будуть офензивно проштовхувати наратив про слабкість Варфоломія, про покарання Господнє за розкольництво і т.п. – все в найкращих кремлівських традиціях.
Особисто ж для патріарха Кіріла це чи не останній шанс вирватися із путінської «френдзони», куди Гундяєв мав необережність втрапити. На місце патріарха вже давно пророчать єпископа Тіхона (Шевкунова), генія церковного піару, тому Святійший однозначно намагатиметься реабілітуватися і за Амман, і за Крит, і за ПЦУ.
Можна із впевненістю стверджувати, що державно-церковний симбіоз Кремля та РПЦ буде й надалі нещадно експлуатувати фактор Святої Софії для розхитування ситуації задля розширення геополітичного калібру РФ. Цілком можливим видається наростання політичного тиску на релігійному фронті проти Вселенського патріарха та Ердогана в Україні, Білорусі, Болгарії, Греції, Сербії та, можливо, Чорногорії. Тобто там, де Росія має свою п’яту колону для лобіювання інтересів. Отримання Томосу для України не є кінцевою метою, боротьба проти шкідливого релігійного впливу «з-за порєбріка» продовжується, тому Київ повинен докласти максимум зусиль, щоб не стати лишень розмінним пішаком в цьому православному гамбіті.
