Альманах “Метрополь” та американські видавці Проффери
1979 року група московських письменників (Василь Аксьонов, Юз Алешковський, Белла Ахмадуліна, Андрій Вознесенський, Володимир Висоцький, Фрідріх Горенштейн, Віктор Єрофєєв, Юрій Кублановський, Євген Рейн та інші) опублікували в самвидаві непідцензурний альманах, який назвали “Метрополь”; до нього увійшли твори, які не мали перспектив бути опублікованими у СРСР з ідеологічних міркувань. Радянська влада факт появи в самвидаві непідцензурного “Метрополя” розцінила як акт антирадянської провокації, тому всі автори, твори яких увійшли у цей альманах, зазнали різних переслідувань.
Один із примірників “Метрополя” було нелегально вивезено із СРСР та опубліковано в американському видавництві подружжя Профферів “Ардіс”. Спочатку було надруковано репринтне видання і дещо пізніше – звичайне, друкарське. Після цього подружжя Профферів радянська влада зарахувала до небажаних громадян, а їхнє видавництво стали вважати антирадянським.
Карл Проффер народився 1938 року в місті Баффало (штат Нью-Йорк). Помер від раку товстої кишки 1984 року в місті Енн Арбор (штат Мічиган). Він був випускником Мічиганського університету, там-таки навчався в аспірантурі. 1972 року Карл став університетським професором-славістом. Його дружина Еллендея Тіслі (Проффер) народилася 1944 року у Філадельфії (штат Пенсильванія). 1966 року закінчила університет штату Меріленд та аспірантуру університету штату Індіана. Як і її чоловік, стала професоркою-славісткою.
1962 року Карл уперше побував у Радянському Союзі. Підсумком його поїздки стала книжка “Порівняння в “Мертвих душах” Гоголя”. Наступного спільного з Еллендеєю приїзду до СРСР 1969 року, познайомившись з удовою загиблого в радянських катівнях видатного поета Осипа Мандельштама Надією та заручившись її рекомендаційним листом, Проффери розширили своє коло літературних знайомств у Москві та Ленінграді.
“Із цієї піврічної поїздки, – згадувала пізніше Еллендея, – ми повернулися в сильних відчуттях. Ми були розлючені, і це була холодна безкомпромісна лють. Росія була закута в кайдани”.
Молоде подружжя славістів зважилося на відчайдушну справу – відкрити американському читачеві російську літературу, яка опинилася під комуністичним гнітом, публікуючи радянських авторів, чиїх творів не друкували на батьківщині. 1972 року, заклавши свій будинок банку, Проффери відкрили літературну аґенцію “Ардіс”, названу так за ім’ям родового маєтку одного з літературних героїв Володимира Набокова, творчість якого високо цінував Карл.
Маленьке американське приватне підприємство тулилося в напівпідвалі й існувало на позичені у банку гроші. У кращі часи штат “Ардіса” налічував не більше ніж чотирьох працівників, а його власники-видавці – Карл та Еллендея – зазвичай самі ночами набирали тексти, коригували їх і друкували, потім пакували готові книжки й розсилали.
Утім, і з часом “Ардіс” став воістину легендарним англійсько-російським видавництвом, яке дало можливість багатьом американцям познайомитися з перлинами російської літератури і дарувало справжню свободу слова нонконформістам із-поміж радянських літераторів, позбавлених комуністичною владою можливості побачити виданими свої твори.
Всесвітньо відомий письменник російського зарубіжжя Володимир Набоков, дуже розбірливий у відносинах із видавцями, літературознавцями та журналістами, пройнявся довірою до Карла Проффера і дав йому право на перевидання всіх своїх книжок. В “Ардісі” вийшли також рідкісні на той час ранні збірки поезій Анни Ахматової, Миколи Гумільова, Миколи Заболоцького, Осипа Мандельштама, Бориса Пастернака, Владислава Ходасевича, Марини Цвєтаєвої та інших поетів Срібної доби; книжки прози Федора Сологуба, Михайла Кузьміна, Андрія Білого. Окрім цього, Проффер випускав об’ємний літературознавчий альманах “Russian Literary Triquarterly”.
Ще однією стороною діяльності “Ардіса” було видання творів сучасних радянських письменників, які не мали шансу побачити світ у СРСР через цензуру. В “Ардісі” було видано вперше “Острів Крим” та “Опік” Василя Аксьонова, “Микола Миколайович” і “Маскування” Юза Алешковського, “Пушкінський дім” Андрія Бітова, “Іванькіаду” Володимира Войновича, “Невидиму книжку” Сергія Довлатова, повний варіант “Сандро з Чегема” Фазіля Іскандера, “Блондин обого кольору” Володимира Марамзіна, “Школа для дурнів” Саші Соколова, мемуари Лева Копелєва, збірки віршів Юрія Кублановського, Едуарда Лимонова, Семена Ліпкіна, Володимира Уфлянда, Олексія Цвєткова…
“Наступні поїздки були не скоро, тому що Карлу відмовили у візі, і я сама поїхала 1980 року… Я, звісно, контактувала з усіма письменниками… Після цього мені [теж] відмовили [у візі]. Наступний мій ярмарок був 1987 року, коли Карл уже помер. Мені довго не давали візи, я запізнилася на три дні, й інші західні видавці сказали: ми протестуємо, і ми закриємо наші стенди, якщо її не пустять. І так я потрапила [у СРСР]… Наших друзів заарештовували, наші друзі ходили на допити дебешників. А нас не чіпали – хоча стежили весь час… Тільки після 1990 року стало легко потрапити в Росію…”
З інтерв’ю Еллендеї Проффер “Про Бродського, дисидентів, про видавництво і про владу”, 18 червня 2015 року
Автор цих рядків, будучи оперуповноваженим 2-го відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ СРСР, брав участь у контррозвідувальному забезпеченні першої книжкової виставки-ярмарку в Москві, яка відбувалася у вересні 1977 року в павільйоні №20 ВДНГ, і був свідком того, наскільки щільно, як і минулих приїздок до СРСР, подружжя Профферів було оточено увагою з боку КДБ.
Постійно їх пересування і контакти відстежувало зовнішнє спостереження. Номери готелів, у яких вони зупинялися, було забезпечено засобами слухового та візуального контролю. КДБ робив усе можливе для того, щоб максимально утруднити їхню діяльність. Однак, незважаючи на всі труднощі, подружжя Профферів самовіддано продовжувало свою роботу задля слави російської літератури.
Постійним учасником цієї дружної метропольсько-профферівської компанії був Вигилянський. Його дружина поетеса Олеся Ніколаєва згадує: “І взагалі за нами наглядав КДБ і навіть деколи відверто “стежив” очима своїх співробітників, тому що ми дружили з іноземними кореспондентами, і з Профферами, і з “метропольцями”, які були тоді в опалі”.
Контакти радянських громадян з іноземцями, особливо із західними журналістами, суворо відстежували органи державної безпеки. Партійні органи і КДБ у ті роки зважали на те, що саме закордонні журналісти тенденційно збирають інформацію, “яка ганьбить державний і суспільний лад” СРСР, яку потім поширюють за кордоном, завдаючи політичної шкоди країні.
Радянських громадян, які мали позаслужбові контакти з іноземцями на постійній основі, профілактували органи держбезпеки. У разі рецидивів робили офіційне застереження, після якого було порушення кримінальної справи. Але Вигилянські дружили з “метропольцями” і Профферами і, незважаючи на стеження з боку держбезпеки, неприємностей не мали.
Із 1982-го до 1986 року, мабуть, за погодженням зі своїм куратором із КДБ, Вигилянський працює позаштатним співробітником Видавничого відділу Московської патріархії. 1988 року його, безпартійного, приймають на службу у друкований орган ЦК КПРС журнал “Огонек” (нашпигований агентурою КДБ), і він стає одним із членів редколегії, затверджуваної Секретаріатом ЦК КПРС.
1990 року Вигилянського приймають у члени Спілки письменників СРСР і восени того самого року скеровують у США для читання лекцій, хоча відомим літератором Вигилянський не був. Викладав він, зокрема, у Мічиганському університеті в містечку Енн Арбор, де жили Проффери і розташовувалося видавництво “Ардіс”.
Потрапити у план Іноземної комісії Спілки письменників, яка приймала у СРСР іноземних письменників та відряджала радянських літераторів за кордон, затверджуваний Секретаріатом ЦК КПРС, простий смертний не міг. У радянські роки під час оформлення виїзду за кордон у відрядження або у приватних справах органи держбезпеки проводили так звану спецперевірку всіх радянських громадян, за винятком вищих посадовців і великих партійних діячів, під час якої перевіряли анкетні дані оформлюваного до виїзду за кордон, наявність компромату, визначали його обізнаність про державні таємниці.
Про одержані під час спецперевірки матеріали інформували комісію ЦК КПРС із роботи з іноземними кадрами і виїздів за кордон та відповідні органи в союзних республіках і на місцях. Звісно, у роки перебудови контроль поступово переставав бути жорстким і вичерпним. І все-таки…
Незважаючи на реабілітацію незаконно засуджених у роки сталінських репресій радянських громадян, дані про судимість родичів тих, хто оформляв документи на виїзд за кордон, повідомляли у партійні органи, які ухвалювали остаточне рішення про видавання дозволів, оскільки вважали, що родичі жертв сталінських репресій були більш схильними до того, щоб стати неповерненцями. Як правило, за наявності такої інформації була відмова у виїзній візі. Однак Вигилянського ця гірка чаша оминула. І ми знаємо, чому саме.
Маша Зорка, “Архіпелаг ГУЛАГ” і вербування Вигилянського
5 березня 2015 року протоієрей Вигилянський на своїй сторінці у Facebook поділився дивовижною історією з життя студентів Літературного інституту імені Горького. Одного разу рано-вранці в його квартиру зателефонувала його подруга Маша Зорка. Дівчина була схвильована, і з її плутаної розповіді Володимиру стало зрозуміло, що у квартирі її батьків триває обшук, який проводять співробітники КДБ.
Маша розповіла, що напередодні обшуку всю заборонену літератур було із квартири винесено і заховано в надійних місцях у зв’язку з тим, що серед близьких знайомих сім’ї Зорких відбувалися обшуки з метою виявлення каналів поширення самвидаву. На нещастя, хтось зі знайомих напередодні обшуку повернув Зорким після прочитання примірник книжки Олександра Солженіцина “Архіпелаг ГУЛАГ”, який Маші дивом удалося винести з обшукуваної квартири. Довіряючи своєму другу Володі Вигилянському, вона попросила його взяти книжку на якийсь час на зберігання.
Повернено книжку “Архіпелаг ГУЛАГ” напередодні обшуку, звісно ж, було не випадково. Це зробив той, хто негласно як агент держбезпеки співпрацював із КДБ, щоб запланований обшук дав результати. Сміливість і кмітливість Маші Зоркої сплутала карти чекістам, але ненадовго.
Річ у тім, що коли обшук не дав очікуваних результатів, під час його проведення в обшукуваному приміщенні потай розміщували апаратуру слухового контролю, у просторіччі – пристрій прослуховування. І коли співробітники держбезпеки, які проводили обшук, ішли після його завершення, ті, хто обшуку зазнав, починали емоційно обговорювати, як вправно вони провели чекістів, як правило, називаючи місця, де було заховано незнайдене.
Усе це безпристрасно фіксувала оперативна техніка, після чого чекісти могли вже діяти напевно. Після завершення операції під час повторного обшуку або ж під час негласного проникнення у приміщення апаратуру слухового контролю знімали.
Вигилянський, згадуючи історію із книжкою Зоркої, писав: “Увечері того самого дня я прийшов на святкування Різдва до Зорких, на якому ми гостям відтворювали всі подробиці цього божевільного і радісного дня”.
Ось тільки зовсім незадовго після “божевільного і радісного дня” у Вигилянського відбулася зустріч зі старшим оперуповноваженим 1-го відділення 9-го відділу 5-го управління КДБ майором Володимиром Гусєвим (через що Гусєва викликав до себе генерал Іван Абрамов). Після розмови з Гусєвим у житті Вигилянського почали відбуватися серйозні зміни “на краще”.
Непрямою вказівкою на те, що Вигилянського тоді Гусєв завербував, є відсутність інформації про Вигилянського, яка надходила з 9-го відділу 5-го управління КДБ. За канонами держбезпеки, таку інформацію спрямовували у відповідний підрозділ після одержання матеріалів, які заслуговували на оперативну увагу.
У випадку Вигилянського 2-ге відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ мало бути поінформовано про те, що студент Літінституту Вигилянський причетний до зберігання та розповсюдження самвидаву (що стало приводом для його зустрічі з майором Гусєвим). Відсутність такої інформації, переданої у 2-ге відділення 1-го відділу 5-го управління КДБ, могла свідчити лише про одне – про згоду Вигилянського співпрацювати із КДБ як агента, завербованого Гусєвим із 9-го відділу.
У цьому контексті стає зрозумілим несподіваний перетин доль Марії Розанової та нинішнього священнослужителя отця Володимира, як не дивним став виступ колишнього генерала КДБ Євгена Іванова на запрошення Розанової на презентацію її книжки.
Чим іще можна пояснити запрошення на презентацію людини, яку вона ж, Розанова, здала французькій контррозвідці, з одного боку, і згоду цієї людини стати гостем презентації – з іншого. Не кажучи вже про те, що генерала Іванова треба було ще знайти в Москві для такого запрошення (у відкритих джерелах інформації про генерала з “рідкісним” прізвищем Іванов не було).
Навіщо взагалі знадобилася ця презентація і показ по центральному російському телебаченню на каналі “Россия” гранично слабкого фільму “Абрам да Марья”? Річ у тім, що Марія Розанова в усіх публічних виступах не пропускала нагоди недобрим словом згадати лідерів дисидентського руху у СРСР.
На повну дісталося від неї й покійному до того часу Володимирові Максимову, і ще живому безкомпромісному борцю з тоталітаризмом Володимирові Буковському. Оскільки заступником генерального директора Всеросійської державної телевізійної та радіомовної компанії (ВДТРК) був генерал-лейтенант ФСБ РФ Олександр Зданович, фільму Розанової було відкрито всі двері.
До 1995 року Вигилянський працював журналістом у різних російських виданнях. Потім у його долі стався несподіваний поворот. У лютому 1995 року його висвятили в диякони і незабаром – у сан священника. Із 1996 року він служив у храмі святої мучениці Тетяни Московського державного університету. Із 2005-го до 2012 року отець Володимир очолював пресслужбу Московської патріархії, перетворену 2009 року на пресслужбу патріарха Московського й усієї Русі.
Призначення на посаду керівника пресслужби Московської патріархії Вигилянський одержав у період, коли Російську православну церкву очолював патріарх Алексій II.
І тут ми змушені зробити ще один історичний відступ.
КДБ і Російська православна церква
У розпал Другої світової війни, 14 вересня 1943 року, у Радянському Союзі було утворено Раду у справах Російської православної церкви (РПЦ). Назву нового органу запропонував сам Йосип Сталін. У завдання цієї структури входили взаємини між державою та церквою.
Ішов переломний рік Великої вітчизняної війни, якому передував період поразок Червоної армії. На зайнятих німцями територіях німецька окупаційна влада сприяла відродженню релігійної діяльності, гнаної за радянської влади. І Сталін вирішив, що церкву як інститут може бути відроджено й використано радянським урядом і в СРСР, і за його межами.
Важливим і знаковим стало призначення на посаду голови Ради у справах Російської православної церкви кадрового чекіста. Ось його красномовна біографія:
Георгій Григорович Карпов (7 червня 1898, Кронштадт – 18 грудня 1967, Москва) – радянський державний діяч, генерал-майор НКДБ (1945). Із вересня 1943-го до лютого 1960 року – голова Ради у справах Російської православної церкви при Раді міністрів СРСР.
В органах ВЧК із 1922 року. У 1922–1928 роках служив в Особливому відділі, а в 1928–1936 роках – у контррозвідувальному відділі і таємно-політичному відділі повноважного представництва (ПП) ОДПУ в Ленінградському військовому окрузі – УДБ УНКВС у Ленінградській області. Заступник начальника УНКВС у Карельській АРСР (1936).
У 1936–1937 роках – заступник начальника, із липня 1937 року – начальник таємно-політичного відділу (потім – 4-го відділу УДБ УНКВС у Ленінградській області, уповноважений 2-го відділу ГУДБ НКВС СРСР. Начальник Псковського райвідділу НКВС Ленінградської області (1938–1939). Начальник відділення 2-го відділу ГУДБ НКВС СРСР (1939–1941). Заступник начальника 3-го відділу 3-го управління НКДБ СРСР (лютий – червень 1941-го).
Велику вітчизняну війну зустрів майором держбезпеки. Начальник 4-го відділу 3-го управління НКВС СРСР (липень 1941-го – травень 1943-го). Із лютого 1943 року – полковник держбезпеки. Начальник 5-го відділу 2-го управління НКДБ-МДБ СРСР (травень 1943 – травень 1946). Начальник відділу “О” МДБ СРСР (травень 1946-го – серпень 1947-го). Із серпня 1947 року в резерві МДБ СРСР. У березні 1955 року звільнено з органів КДБ при РМ СРСР.
У січні 1960 року комісія партійного контролю при ЦК КПРС вигнала його з лав КПРС за порушення соціалістичної законності, у березні 1960 року його поновили у КПРС з оголошенням суворої догани.
Було встановлено, що “товариш Карпов, працюючи у 1937–1938 роках в Ленінградському управлінні та Львівському окружному відділі НКВС, грубо порушував соціалістичну законність, проводив масові арешти ні в чому не винних громадян, застосовував збочені методи ведення слідства, а також фальсифікував протоколи допитів заарештованих”.
Зокрема, за спогадами заарештованого 1937 року в Ленінграді Олександра Таммі, “Карпов спочатку молотив [його] табуреткою, а потім душив шкіряним ременем, повільно його закручуючи… Карпов брав участь у допитах розстріляного в лютому 1938 року за сфабрикованим обвинуваченням фізика-теоретика Матвія Бронштейна”. За ці незаконні дії велику групу слідчих працівників Псковського окружного відділу НКВС ще 1941 року було засуджено, а Карпова “на той час відкликали до Москви, у центральний апарат НКВС”.
Підсумкове формулювання було таким: “За допущені порушення соціалістичної законності у 1937–1938 роках товариш Карпов заслуговує на виключення із КПРС, але, з огляду на давність вчинених ним проступків і позитивну роботу протягом наступних років, комітет партійного контролю обмежився щодо Карпова оголошенням йому суворої догани із занесенням в облікову картку”.
Із 1960 року на пенсії. Поховано в Москві на Новодівичому цвинтарі.
У середині 1960-х років за допомогою злиття двох органів, підвідомчих Раді міністрів СРСР – Ради у справах Російської православної церкви і Ради у справах релігійних культів (утворено 19 травня 1944 року), – було створено Раду у справах релігій при РМ СРСР. Рада ухвалювала рішення про реєстрацію чи зняття з реєстрації релігійних об’єднань, про відкриття та закриття молитовних будинків, здійснювала зв’язок між урядом СРСР і релігійними організаціями у СРСР та за кордоном, оскільки формально радянська держава декларувала своє невтручання у справи церкви та інших релігійних організацій.
Усі служителі культу у СРСР для здійснення своєї діяльності мусили мати реєстрацію Ради, яка контролювала органи управління всіх релігійних організацій, зокрема Святійший синод Російської православної церкви. Заступник голови Ради Валентин Фурсов, звітуючи перед ЦК КПРС за період 1974-го – початок 1975 року, писав, що “Синод під контролем ради. Питання добору і розстановки його… членів було і залишається цілком у руках ради… Відповідальні працівники ради проводять систематичну виховно-роз’яснювальну роботу із членами синоду, установлюють із ними довірчі контакти”.
Термін “довірчі контакти” є фаховим у діяльності спецслужб і в цьому звіті наявний не випадково. До моменту зникнення з карти світу держави під назвою Радянський Союз і скасування влади КПРС у країні посади заступників голів зазначених релігійних організацій обіймали офіцери чинного резерву КДБ СРСР, які були співробітниками 4-го відділу 5-го управління КДБ СРСР.
Підпорядкованість їх за відомством прикриття була лише номінальною. Як згадував колишній голова Ради у справах релігії (1985–1990) Костянтин Харчев, “був у мене заступник, якому церковники ящиками носили коньяк і який їх ще водночас іноді “тягав за волосся”. Вони залежали від нього: дозволить чи ні поїздку за кордон, чи захоче розподілити в гарну лікарню”.
Після падіння радянської влади надбанням суспільства стала наявність великої кількості завербованих агентів держбезпеки з-поміж керівників-ієрархів Російської православної церкви. Сьогодні вже не таємниця, що колишній патріарх РПЦ Алексій II протягом десятиліть перебував в агентурному апараті радянської держбезпеки під оперативним псевдонімом Дроздов, так само як і нинішній патріарх Кирило, який працював на державну безпеку під псевдонімом Михайлов. Ось уривок із відкритого листа священника Гліба Якуніна патріарху Алексію II (О.М. Рідігеру):
“Одним із результатів невгамовних посягань Московської патріархії на церковне майно, що перебуває в незалежній Естонії, стало, крім розколу зі Вселенським православ’ям, оприлюднення у засобах масової інформації деяких архівних матеріалів про діяльність одного з функціонерів РПЦ та одночасно агента КДБ з позивним Дроздов, який розпочинав, як стало тепер відомо, свою кар’єру інформатора в СРСР.
У 1991–1992 роках, під час роботи з архівами союзного КДБ у межах парламентської комісії з розслідування причин і обставин ДКНС, серед звітів 4-го відділу 5-го управління держбезпеки виявили дані про діяльність агента Дроздова, який був уже одним із керівників патріархії…
Раніше за підсумками діяльності комісії Верховної ради вже публікували архівну інформацію про те, що агента Дроздова в лютому – березні 1988 року нагородили почесною грамотою КДБ СРСР…
Зіставлення біографічних даних О.М. Рідігера зі службовою біографією агента Дроздова дає вагомі підстави вважати, що в них ідеться про одну й ту саму особу. У єдиносущності агента Дроздова і патріарха Алексія II важко засумніватися…”
Колишній генерал-майор КДБ, у минулому керівник управління “К” (зовнішня контррозвідка) ПГУ КДБ СРСР, а потім перший заступник начальника УКДБ СРСР у Ленінграді та Ленінградській області Олег Данилович Калугін в інтерв’ю Дмитрові Гордону також розповідав про стан агентурної мережі колишнього глави РПЦ Алексія II, який помер 2008 року, і нинішнього патріарха Кирила” (програма “В гостях у Дмитра Гордона”, 1 жовтня 2013 року).
2012 року в інтерв’ю українському журналу Weekly.ua патріарх Філарет, у миру Михайло Антонович Денисенко, розповідав, “що з комітетом держбезпеки були пов’язані всі без винятку архієреї. Усі без винятку. У радянські часи ніхто не міг стати архієреєм, якщо на це не давав згоди КДБ. Тому стверджувати, що я не був пов’язаним із КДБ, було б неправдою – був пов’язаним, як і всі”.
Павло Проценко закінчив Літературний інститут імені Горького на рік пізніше за Вигилянського. На відміну від свого однокашника, Проценко не “дружив” з іноземними журналістами, “метропольцями” і Профферами. Але він був дисидентом і цікавився історією переслідувань російської православної церкви.
І наскільки ж драматичніше склалася його доля порівняно з долею Вигилянського: за інтерес до РПЦ 1986 року Проценка заарештував КДБ. Деякі відомі радянські письменники виступили на його захист. Однак 18–19 листопада 1986 року суд засудив Проценка до трьох років таборів загального режиму за “наклепи на радянський державний і суспільний лад”. 1987 року, після розпочатої у країні перебудови, Проценка звільнили і повністю реабілітували. В інтерв’ю “Радио Свобода” Проценко розповідав:
“Було створено комісію з розслідування антиконституційної діяльності ДКНС. Її очолював Лев Пономарьов і активну участь у ній брав Гліб Якунін, народний депутат Верховної ради Росії. Зокрема, вони зайнялися розшуком документів, які свідчать про антиконституційну діяльність КДБ у церковній сфері. Вони пропрацювали всього два місяці.
За цей час вони знайшли невелику кількість документів, де було перелічено прізвиська, які КДБ давало ієрархам церкви. Причому, як правило, ці прізвиська не були прив’язані до прізвищ, оскільки їх давали оперативні працівники…
Але завдяки певній аналітичній роботі деякі прізвиська вдалося розшифрувати. За два місяці голову Верховної ради Хасбулатова відвідав тодішній патріарх Алексій II. З ним зустрічався також Євген Примаков, на той момент – керівник служби зовнішньої розвідки. Після зустрічі цих трьох людей діяльність комісії терміново припинили. Після цього з’явилася низка публікацій із розшифруванням імен агентів.
Насамперед хочеться сказати про такого яскравого діяча тогочасного православ’я, як митрополит Київський Філарет (Денисенко) – як установила група дослідників, прізвисько у нього було агент Антонов. Але, крім нього, ще цілий список священнослужителів: наприклад, Абат – це був митрополит Питирим, керівник тодішнього видавничого відділу. А наприклад, агент Реставратор – це був відомий митрополит Хризостом, нині Вільнюський”.
“Радио Свобода”. Чекісти на марші. Влада і церква. 29 травня 2015 року
Із наведених прикладів зрозуміло, як можна було зробити кар’єру в РПЦ у радянські часи. У нинішній Росії тим більше. Показовою є наявність при колишньому патріарху Алексії II і його наступнику патріархові Кирилу на посаді радника (зокрема з економічних питань) уже згадуваного нами заступника голови КДБ СРСР генерал-майора Валерія Федоровича Лебедєва, куратора 5-ї лінії КДБ СРСР. У деяких документах Лебедєва навіть почали згадувати як професора богослов’я.
Окрім цього, він очолював Фонд православного телебачення і був головою Ради директорів кабельної телерадіокомпанії Московської Патріархії “Свободное народное телевидение” (СНТ). Призначення на важливі для РПЦ посади відбувалися тільки з його схвалення. Тож Вигилянський не міг опинитися на посаді керівника пресслужби патріарха, якщо не був залучений у співпрацю з російською держбезпекою.
Засилля агентури держбезпеки РПЦ було на всіх рівнях церковної ієрархії. Такого висновку, зокрема, дійшла комісія президії Верховної ради РФ, що розслідувала ДКНС. У документах, які опублікувала комісія, про роль РПЦ було написано так:
“Комісія звертає увагу керівництва РПЦ на антиконституційне використання Центральним комітетом КПРС та органами КДБ СРСР низки церковних органів для своєї мети через вербування і засилання в них агентури КДБ. Зокрема, за лінією відділу зовнішніх церковних відносин виїжджали за кордон і виконували завдання керівництва КДБ агенти, позначені прізвиськами Святослав, Аламант, Михайлов, Топаз, Нестерович, Кузнєцов, Огнєв, Єсауленко та інші.
Тип виконуваних ними доручень свідчить про нерозривність зазначеного відділу із державою, про його трансформацію у прихований центр агентури КДБ серед вірян. Через посередництво агентури тримали під контролем міжнародні релігійні організації, в яких брала участь і РПЦ: Всесвітню раду церков, Християнську мирну конференцію, Конференцію європейських церков… Голова КДБ СРСР Андропов доповідав ЦК КПРС про те, що КДБ тримає під контролем відносини РПЦ із Ватиканом.
Така глибока інфільтрація агентури спецслужб у релігійні об’єднання становить серйозну небезпеку для суспільства і держави… Як засвідчив державний переворот 19-21 серпня 1991 року, можливість використання релігії з антиконституційною метою була реальною. Глибоку стурбованість викликає візит митрополита Питирима (Нечаєва) до оголошеного президентом Росії поза законом державного злочинця Пуго 21 серпня 1991 року.
Дипломатичною мовою – це визнання “де-факто”. Живильним середовищем для такого візиту стала та обставина, що видавничий відділ Московської патріархії контролювала агентура КДБ. У звітах 5-го управління КДБ СРСР за лінією видавничого відділу постійно згадують агентів Абата (з ієрархів) і Григор’єва, які часто їздили за кордон і, очевидно, обіймали (обіймають) високі посади в цій установі.
Безперечна провина у становищі, яке сформувалося, – на КПРС і підзвітних їй органах держави. Але безсумнівно й те, що самі релігійні об’єднання не знають усієї правди про своїх співробітників. Люстрація церковної агентури могла б бути жорстким, навіть жорстоким актом щодо церкви, і без того багато постраждалої. Комісія вважає, що краще, якщо віряни самі знайдуть спосіб очищення від привнесених, антиконституційних елементів.
Але, на жаль, керівництво церкви досі не висловило офіційного ставлення до проблеми своєї деполітизації. Референт патріарха Алексія II, диякон Андрій Кураєв оголосив публікації про матеріали комісії гонінням на церкву і навіть “тріумфом” самого КДБ (“Московские новости” № 10 за 1992 рік). Однак архієпископ Вільнюський Хризостом, по суті, спростував диякона Кураєва і розповів про свою 18-річну співпрацю з КДБ. (“Российская газета” №52/388 за 1992 рік).
Зважаючи на відсутність офіційної думки керівництва церкви, комісія рекомендує внести в канонічні і цивільні статути заборони на таємну співпрацю відповідальних працівників церкви з органами держави, а також вивчити попередню діяльність своїх органів управління і міжнародних відділів у світлі відповідності цієї діяльності конституційному принципу відокремлення церкви від держави.
Зі свого боку, для усунення небезпеки використання церкви з антиконституційною метою, комісія запропонувала внести поправки в чинне законодавство, які забороняють залучати священнослужителів до оперативно-розшукової діяльності. Однак домогтися практичного виконання цього положення можна тільки в разі заборони з обох сторін – і з боку держави, і з боку самої церкви. Комісія висловлює сподівання, що РПЦ зможе подолати важку спадщину минулого. 1992 рік. Голова комісії, народний депутат П. Пономарьов.”
Зазначимо, що церковна влада зовсім і не прагнула подолати важку спадщину минулого, прикладом чого є дані, які свідчать про глибоку інфільтрацію агентури радянсько-російських спецслужб у середовищі ієрархів Російської православної церкви: Алексій II – агент КДБ Дроздов.
Нині чинний патріарх (митрополит Смоленський і Калінінградський) Кирило Гундяєв – агент КДБ Михайлов. Митрополит Воронезький Мефодій – агент КДБ Павло. Митрополит Київський Філарет (Денисенко) агент КДБ Антонов. Митрополит Мінський Філарет – агент КДБ Островський. Митрополит Никодим (Ротов) – агент КДБ Святослав. Митрополит Волоколамський і Юр’ївський Питирим – агент КДБ Абат. Митрополит Ювеналій (Поярков) – агент КДБ Адамант. Архієпископ Калузький Климент – агент КДБ Топаз.
Зі слів відомого російського олігарха Костянтина Малофєєва відомо, що з часу навчання у МДУ він є парафіянином храму святої мучениці Тетяни при цьому вищому навчальному закладі. Храм повернули церкві 22 січня 1995 року. Настоятелем храму указом патріарха Алексія II було призначено Максима Євгеновича Козлова.
Козлов закінчив філологічний факультет МДУ, де спеціалізувався на кафедрі класичної філології (давньогрецька і латинська мови). У студентські роки Максим Козлов позаштатно працював у видавничому відділі Московської патріархії.
У цей час там-таки працювали майбутній отець Тихон (Шевкунов) і Володимир Вигилянський, який став згодом священником. Багато років очолював видавничий відділ Московської патріархії митрополит Волоколамський і Юр’ївський Питирим (у миру Костянтин Нечаєв), який був агентом 4-го відділу 5-го управління КДБ СРСР. Говорячи про нього, отець Тихон підкреслював: “Я поважаю отця Питирима і не кину в нього камінь”.
Досвідчений агент КДБ СРСР Абат, яким був митрополит Питирим, природно підбирав співробітників керованого ним відділу відповідно до рекомендацій кураторів від держбезпеки. Дружба отця Тихона з генералом розвідки Леоновим також є прикладом перебування його в агентурному апараті російських спецслужб, бо ж не водять дружби колишні офіцери, а вже тим більше генерали спецслужб, із випадковими людьми, воліючи мати справу з перевіреною і надійною агентурою.
Під час перебування отця Тихона намісником Стрітенського монастиря в Москві Володимир Вигилянський служив у цьому храмі дияконом. У 2012 році отець Володимир (Вигилянський) змінив протоієрея Максима Козлова на місці настоятеля храму святої мучениці Тетяни при МДУ. А протоієрея Козлова того-таки 2012 року призначили настоятелем храму преподобного Серафима Саровського на Краснопресненській набережній у престижному “Москва-Сіті”. Тим самим ФСБ Росії дістало ще один, на додачу до наявних у цьому великому діловому центрі, агентурний анклав.
Джерело: Гордон
