«Мета Росії на нинішньому етапі – закріпити досягнуті проміжні результати цієї війни, схиливши трансформовану українську владу до капітуляції під виглядом миру, видавши поразку за «перемогу здорового глузду»: українські експерти склали аналітичний звіт про агентів впливу Росії в Україні, від російських вливань у фінансовий сектор країни, за допомогою якого Москва впливає на курс і торгову політику України, – до «команди Медведчука» і УПЦ (МП), по суті – українського крила Російської православної церкви.
Як Росія управляє Україною зсередини – і до чого тут президентські й парламентські вибори в Україні 2019 року?
Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили президент Центру глобалістики «Стратегія XXI» Михайло Гончар і релігієзнавець Ярослава Міщенко.
– Як у вас з’явилася ідея розповісти саме про агентів впливу в Україні? Може, зараз особливо важливо розставити пріоритети, показати українському суспільству, як і через кого Росія впливала та продовжує впливати на внутрішню політику в Україні?
Михайло Гончар: Ще коли ми робили дослідження, пов’язане з початковим етапом російської агресії протягом 20152017 років (це був звіт «Війни XXI: Полігібресія Росії», тобто мультифронтальна, багатовимірна гібридна агресія), то ми звернули увагу на аспект, пов’язаний із впливами на країну-жертву зсередини цієї країни. Ми побачили, що необхідно приділити більше уваги саме проблематиці невоєнних впливів, де зброя не стріляє, але ефект не менш потужний і руйнівний.
Мистецтво війни гібридного типу і полягає в тому, щоби активізувати зсередини противника деструктивний потенціал, використовуючи й певні наявні суперечності, особливо через те, що ми називаємо агентурою впливу. Це може бути навіть те, що називають «корисними ідіотами» – люди, які абсолютно не розуміють, що насправді відбувається, але в силу своїх персональних бачень, світогляду вважають, що саме так має бути, і тим самим ллють воду на млин ворога.
– У вашій доповіді багато прив’язок до президентських і парламентських виборів 2019 року. Ви розглядаєте електоральну кампанію в Україні як частину російської стратегії впливу на українську політику – чому?
Михайло Гончар: Тут варто було б вести мову про поствиборчі впливи, тому що результати виборів були неочікувані не тільки для українського суспільства, але так само і в Кремлі. А потім вони побачили унікальну можливість вплинути на владу, яка не є продовжувачем курсу попередньої влади.
Певні елементи проявлялися ще в ході передвиборчої кампанії. Низка гасел, які продукувалися командою Зеленського, відносяться до категорії механізмів хибно-цільового програмування: наприклад, «надо прекратить стрелять». Звучить цілком привабливо і логічно: якщо припинять стріляти – то і війна припиниться. Але це тільки на перший погляд. Насправді це – маніпуляція. Але вона легко сприймається суспільством, тому що воно глибоко не аналізує: коли дається легка і проста формула, яка розганяється пропагандистськи, виходить той ефект, який маємо на сьогодні. Хоча ми бачимо, що формула не працює. Але вона і не може працювати, бо це – формула для маніпуляції. Маніпуляція вдалась. А тепер влада, яка пообіцяла, що нібито якщо припинити стріляти – війна закінчиться, потрапила у пастку, яку їй поставили, а вона не ідентифікувала її як пастку.
Медійний простір в Україні за останній рік зазнав трансформації – він усе більше захоплюється силами проросійської орієнтації. Медведчук і його спільники у форматі ОПЗЖ здобули контроль над низкою телевізійних каналів і медіаресурсів. І це масовано діє на суспільну свідомість загалом. Плюс активізація української філії Православної церкви, яка останні кілька років небачено активізувалася не тільки в контексті надання Україні Томосу, а і плюс результати виборів, які відкривають вікно можливостей повернути старий статус-кво. За всіма цими потугами стоїть одна і та ж координуюча рука.
Те, що відбулося в ході виборів і після них, – це проєкція напрацювань, зроблених російською стороною уже в ході ведення гібридної агресії проти України. Бачимо шалену активізацію зсередини країни: фундаментально це спрямовано на збільшення ступеня хаосу всередині України.
Стратегічно важливий напрямок для російської сторони – як створити в Україні не просто певні канали живлення проросійських сил, а як їх вмонтувати в економічний організм держави, щоби за рахунок жертви ці сили живилися і, здійснюючи свій вплив через агентуру впливу, змінювали і внутрішньо-політичні реалії, і зовнішньополітичний курс. Росія намагається імплантувати в організм української держави своїх проксі-агентів «ДНР», «ЛНР», щоб вони мали вето і вплив на українську зовнішню політику.
– Наскільки українська влада сьогодні очистилася від прямих агентів впливу?
Михайло Гончар: Навряд чи щодо очищення. Навпаки ми бачимо спробу ревізувати люстрацію. Вона і так мала неякісний характер, але тим не менш частину агентури впливу прибрала. Зараз ми бачимо реанімацію спроб нафарширувати владу людьми або з нечіткою орієнтацією, які можуть бути використані ворогом для схилення їх на свій бік, або і тих, хто в попередні роки був причетний у тому чи іншому статусі до команди Януковича.
У цьому контексті ми бачимо дуже небезпечну річ, пов’язану з тим, що імунна система будь-якої державної безпеки практично є дисфункціональною. Цей стан нагадує той, який був наприкінці 2013 – на початку 2014 року.
– Що вдається Росії на релігійному фронті війни? Наскільки зараз є впливовою УПЦ (МП) в Україні, де її активність впливу на українських громадян успішна?
Ярослава Міщенко: З одного боку, ситуація краща, тому що з’явилася альтернатива – Православна церква України, і начебто хорошим священникам є куди йти. З іншого боку – ми мусимо пам’ятати, що Росія через Російську православну церкву ні на хвилину не буде залишати Україну і українських вірян від насаджування своїх міфів, намагання вливати.
Три роки тому, наприклад, Москва намагалася всіляко підкреслити, переконати, що без єдності з московським православ’ям, яке завжди було політичним і, на жаль, таким залишається, нема спасіння, нема Христа. Тепер вона, окрім ідеологеми, що перехід до Православної церкви України – це відмова, зрада православ’я, насаджує паралельно ще купу міфів. Наприклад, що повені на західній Україні – це тому, що вони виступають за незалежність.
Звичайно, зараз нема відвертої антиукраїнської проповіді, тому що в нас активні віряни не дозволяють собі того, що дозволяли в 2013-му, 2014 роках, коли влаштовували, наприклад, мітинги проти ЄС або виступали з проповідями. Зараз це говориться більше в інтимних колах, що не можна, ось так карають Україну навіть за спроби Томосу.
Наскільки я знаю, в митрополії УПЦ (МП) є цілий перелік парафій, які, ймовірно, можуть піти до Православної церкви України. Тобто вони рахують наперед, намагаються обставити себе документами, щоб священник не зважився на перехід. Бо якщо він піде, наприклад, без храму або не переконає громаду, то він лишається на вулиці. Його намагаються тримати у фінансових, юридичних рамках. Я знаю, що на кількох священників намагаються впливати через родину: якщо ти підеш до Православної церкви України, тебе залишить родина, від тебе відмовиться вся сім’я.
– Станом на 1 квітня 2019 року фокус російських інвестицій в Україні найбільшим був у фінансах і страхуванні – 60%. Навіщо Росія вкладає саме в цей сектор?
Михайло Гончар: Я б не сказав, що це постійний пріоритет, це виникло ситуативно. В довоєнний час пріоритетом були інвестиції, які не приходили напряму з Росії (як правило, йшли з офшорних зон: із Кіпру, наприклад). Вони були пов’язані значною мірою з підприємствами військово-промислового комплексу. Згадаймо історію з «Промінвестбанком», через який ішло фінансування по лінії державних урядових програм наших підприємств військово-промислового комплексу. Цей банк опинився у руках росіян, і практично автоматично вони отримали фінансовий доступ, по суті, до всіх ключових підприємств оборонно-промислового комплексу.
Коли розпочалася російська агресія, багато цих каналів впливу були із зрозумілих причин обрізані, тому підприємства паливно-енергетичного комплексу, російські компанії стали персонами нон-ґрата. Тому поле для маневру звузилось до банківського, страхового сектору. Але банківський сектор і так був завжди під прицілом російських банків, які розглядали це як механізм не тільки залучення додаткової кількості користувачів банківських послуг, але і механізм поширення фінансової експансії Росії. Наприклад, ми бачимо так само активність того ж «Альфа-банку», хоча до його діяльності є і було чимало питань. Це та діяльність, яку розчерком пера відповідної установи чи закону не припинити.
Не випадково впродовж останнього року ми бачимо доволі системні атаки на Національний банк, щоби змінити його керівництво. До речі, подібні атаки мають місце не тільки до Національного банку України, але й стосовно ключових, державних підприємств, які утворюють становий хребет української економіки: «Енергоатом», «Укренерго», «Нафтогаз України». Ми бачимо, що там, де вдалося змістити керівництво, – наприклад, в «Енергоатому» – атомна енергетична галузь потрапляє в серйозну зону турбулентності.
Бачимо зараз спроби змінити чинне законодавство України стосовно формування наглядових рад державних підприємств. І передусім знову ж таки «Нафтогазу». Себто за цим всім стоїть робота агентури впливу, яка останнім часом навіть особливо і не приховує своєї активності.
Після нафтового і газового обвалу дуже сутужно і російській економіці, і суспільству. Росія вже не може щедро субсидувати окуповані території, тому намагається їх перевести на госпрозрахунок і в цьому контексті напрацювати схеми всередині України, які живитимуть цю ракову пухлину окупованих територій: щоб не тільки з цього плацдарму вести війну проти України, але і діяти зсередини України, формуючи якісь нові політичні сили.
Тут якраз заслуговує на увагу феномен Шарія. Це та сила, яка хаотизує українську суспільну думку, тому вона отримує підтримку. Ми, публікуючи доповідь, мали на меті показати багатоплановий, мультифронтальний характер діяльності російських і проросійських сил в Україні. Кремль намагається сконцентрувати ці зусилля для вирішального удару по Україні зсередини.
