Читайте також Частина І.
У період правління Олександра І та Миколи І «свято-невських» храмів було побудовано досить мало. Найчастіше йшлося про невеликі гарнізонні храми. Одним з винятків була Олександро-Невська церква в фортеці Свеаборг, біля Хельсинкі (Гельсінгфорс) (1854, збереглася, але суттєво перебудована у 1928 році, з ліквідацією куполів). Її свідомо зробили більшою, аніж реально потребував гарнізон та надали «русско-византийских» обрисів. Кожне судно, яке заходило в порт мало бачити, що потрапляє до «русского города». Під час будівництва не обійшлося без курйозу: місце, яке виділили під храм, вже було зайняте «питейным заведением» купця Синєбрюхова.
Питання, де – в шинку чи в церкві – російські солдати та матроси знаходили більшу душевну відраду – риторичне.
«Пікових» же показників у будівництві соборів імені князя-воїна було досягнуто аж за царювання Олександра ІІІ (1881-1894). Тоді ж і було остаточно визначено обов’язковість нарочито «русского стиля» для таких церков – з штучним, а подеколи – й гротескним, вип’ячуванням цибулястих куполів та архітектурних алюзій до московських “крылец” та «теремов» ХVI-XVII ст.
Однак і за царювання Олександра ІІ на околицях імперії були збудовані декілька знакових соборів, переважно – у «псевдовізантійському» стилі.
Одним з них був споруджений у Тбілісі, в ознаменування закінчення Кавказької війни та остаточного підкорення Росією народів цього регіону. Храм було закладено у 1871 році, розмірами та обрисами він мав затьмарювати старовинні грузинські церкви. Завершили його аж на початку 1890-х, однак споруді не був відміряний довгий вік. У 1938 році його знесли та побудували на цьому місці Будинок уряду Грузинської РСР.
Цікаво, що аналогічна доля спіткала і споруджений в той же самий час (закладений у 1871, закінчений – на початку 1890-х) Олександро-Невський собор у Махачкалі. У 1952 році його знесли, побудувавши на цьому місці «Дом Советов» (зараз – будинок уряду Республіки Дагестан).
Натомість, закладений в останній рік життя Олександра ІІ собор у Лодзі – на крайній західній околиці імперії – вцілів і є діючим і в наш час. У цьому конкретному випадку храм будувався як “подяка” за порятунок самодержця від однієї з спроб вбивства. Це було також символічне “послання” на адресу поляків, підступи яких цар бачив за всіма замахами на себе (перше, що він спитав у 1866-му у терориста-росіянина Дмитра Каракозова: «Ты поляк?»).
Ідея побудови собору Олександра Невського в Софії – також виникла на початку 1880-х, після завершення російсько-турецької війни 1878-1879 років. У цьому випадку це був додатковий (є ще й кінний пам’ятник) монумент «царю освободителю» Олександру ІІ від вдячних болгар. З «російської» ж перспективи (і проект собору, і значна частина коштів на побудову були російськими) – церква «їхнього» святого на найвищому місці столиці Болгарії символізувала васальну залежність цієї держави.
Завершили споруду аж в 1912 році, а вже в 1915 (з огляду на те, що Болгарія воювала проти Російської імперії) його переосвятили на честь святих рівноапостольних Кирила і Мефодія. Початкову посвяту повернули лише у 1924 році.
Протягом 1880-х-початку 1890-х собори в умовно «візантійському» стилі конкурували з різновидами «псевдо-русского». Однак під фінал царювання Олександра ІІІ останні остаточно перемогли. Наприклад, Олександро-Невський собор в Батумі (будівництво розпочато в 1888) еклектично поєднував обидва ці стилі. А закладений того ж року однойменний собор в Баку – вже був рафіновано «псевдорусский», “шатровый”. Останній, до того ж, демонстративно спорудили на місці старовинного мусульманського кладовища – попри протести місцевої міської думи. Обидва ці «памятники русского зодчества» не дійшли до наших днів (знесені, відповідно, у 1936 та 1938 роках).
Аналогічну «естетичну еволюцію» можна побачити і на прикладі Києва. Збудована у 1889 році на Липках церква Олександра Невського (знесена у 1935, на цьому місці зараз – пам’ятник генералу Ватутіну у Маріїнському парку) була «візантійською». А от її «тезка» закладена у 1891-му році «на Галаганах» (поблизу нинішньої станції метро «Нивки», знесена у 1936) – чітко «псевдоросійською». Ще одній домовій церкві 1860-х рр. з такою посвятою – «Сулимівській», на вулиці Лютеранській, наприкінці 1880-х-в 1890-х роках штучно надали «великорусского» вигляду.
Тобто, якщо первинно важили місце розташування (центральне, найвище місце в місті) та розмір (більше та вище місцевих культових споруд, нехай навіть і православних), то з часом більше уваги стали приділяти «русскости» (в такому собі «матрьошечно-лубочному» варіанті) та позолоті.
Інколи – як це сталося зі собором збудованим на честь 100-річчя приєднання Поділля до Російської імперії (відзначалось у 1893-му році), «розкачка» з затвердженням проекту, збором коштів та будівництвом призводила до того, що «вводили в строй» модель, котра не відповідала актуальній моді. У 1897-му, коли освячували Олександро-Невську церкву у Кам’янці-Подільському, «псевдовізантійські» проекти на західних околицях імперії вже не вітались.
Джерело: Андрій Стародуб.
(далі буде)
Культ Олександра Невського та позначення «рубежів Російської імперії» в ХІХ-на поч. ХХ-го ст. (ч. 2)
