Сьогодні церковні лідери і прості священники напевно вперше в історії кажуть своїм вірним сидіти вдома і не йти до храму на Богослужіння. І все для того, щоби зупинити процес поширення коронавіруса. Як бачимо з непоодиноких новин, церковне середовище — чи це парафіяльна громада, чи це монастирська спільнота — є доволі придатним для масового поширення COVID-19, як й інші, де люди між собою близько контактують. Зокрема, чи не найбільшу дискусію щодо гігієнічності викликають форма прийняття Євхаристії чи цілування ікон, реліквій та інших церковних предметів.
З іншого боку, карантин через коронавірус спричинив пошук інших шляхів місії Церкви, застосування сучасних засобів для проповіді та участі в Літургії, аж до пошуку альтернативних шляхів освячення лози та благословення великоднього кошика. Десятки чи навіть сотні храмів, з яких ведуться онлайн-трансляції, стали для нас нині нормою. Але на цьому священнослужителі не зупинилися. І про коронавірус як виклик і шанс для служіння Церкви наша розмова з протоєреєм Православної Церкви України Георгієм Коваленком, ректором Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості.
— Отче Георгію, як давно Ви здійснюєте онлайн-трансляцію Літургій і яке це відчуття — служити не з повним храмом людей, а для онлайн-пастви?
— В мене немає досвіду служіння Літургії для онлайн-парафіян. Ще з початку 2000-х я займався організацією телевізійних трансляцій богослужінь та коментуванням їх у прямому ефірі. Але сам я завжди служив офлайн без трансляцій. Наша громада складається з реальних людей, між якими вже багато років існує також комунікація за допомогою онлайн-сервісів. Але я б відрізняв онлайн-комунікацію, від онлайн-трансляції богослужінь, а також від онлайн-богослужінь. Почнемо з трансляцій.
Для онлайн-трансляції Богослужіння важливою є якісна картинка, а вона складається з декількох компонентів: інтер’єру місця, зовнішнього вигляду тих, хто служить, простору для операторів, кількості камер тощо. Додайте до цього ще й необхідність якісного звуку і професійність виконання піснеспівів. Тому мені здається, що далеко не кожен храм чи монастир може чи має організовувати онлайн-трансляції. На сьогодні це дуже якісно роблять, якщо ми говоримо про Київ, з Михайлівського Золотоверхого монастиря, де служить Предстоятель ПЦУ Митрополит Епіфаній, а також зі Спасо-Преображенського собору, де служить митрополит Олександр (Драбинко) і де традиція онлайн-трансляцій триває вже близько 10 років і все дуже якісно організовано, перш за все технічно, бо камери стаціонарні і керуються дистанційно. Одночасно, для невеликих громад, де всі знають один одного, онлайн-трансляцію можна організувати за допомогою сервісів Facebook чи YouTube, або просто в месенджері. І такі приклади ми сьогодні масово бачимо у соціальних мережах.
А для мене, враховуючи мої можливості і потреби нашої громади, трансляція Літургії, яку звершую саме я, не є в пріоритеті. Щонеділі я виходжу в ефір на своїй сторінці у Facebook з онлайн-читанням недільного чи святкового Апостола і Євангелія з невеличким тлумаченням-проповіддю. Потім я пропоную своїм слухачам долучитися до онлайн-трансляції Богослужіння з Михайлівського, бо наше онлайн-читання закінчується якраз на момент початку онлайн-трансляції звідти.
Також ми з парафіянами вже декілька років маємо чат для спілкування у парафіяльних справах, прохань про молитви незалежно від дня тижня і часу доби, чи для трансляцій проповідей і фотозвітів для тих, хто був відсутній. Ще маємо декілька груп у Facebook. У Великий піст найбільш актуальною була група, в якій ми координували читання Псалтиря за згодою.
Таким чином, наша громада вже багато років онлайн і має всі механізми не втрачати зв’язок під час вимушеної самоізоляції.
— І як Вам таке онлайн спілкування з парафіянами? І чи не запрошували Вас служити у якісь храми, звідки йде трансляція?
— Не знаю, пощастило нам чи ні, але наш храм, Теплу Софію на території Національного заповідника “Софія Київська”, закрили одночасно з музеєм ще 16 березня. Тому нам не довелося робити складного вибору: як обмежити кількість парафіян на Богослужінні, як організувати якісну онлайн-трансляцію тощо. Ми одразу перемістилися в онлайн.
Але в нашій громаді онлайн-спілкування існує вже декілька років, тому нам було дуже легко пристосуватися до вимушеної самоізоляції. Ми комунікували між собою не тільки під час недільної Літургії і кави після неї. Звісно, нам цього безпосереднього спілкування дуже бракує, але ми не втратили один одного і продовжили спілкуватися в соцмережах.
Щодо пропозицій від інших громад і храмів, то вони дійсно були, але мені здається, скористатися цими пропозиціями було б неетично щодо наших парафіян, тому я, як і вони, в самоізоляції. Але, щонеділі, а на Страсному тижні щодня, о 9:30 я — онлайн разом з ними. І вірю Христу, який сказав: “Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там і Я посеред них”. Христос посеред нас і в онлайні нас збирається навіть більше, ніж в неділю в храмі.
— Карантин випав на дуже важливий час: у всіх християн випадає найбільше свято року — Воскресіння, в юдеїв — Песах, а у мусульман Рамадан. Власне для юдеїв і мусульман, а також протестантів це не так проблематично, як для ортодоксальних християн. Для православних і католиків час Великого посту — це також час сповідей, спеціальних Богослужінь, які часом просто неможливо провести онлайн. А вже на саме свято — це поклоніння Христові на Плащаниці, освячення кошиків і урочиста Літургія, які багатьма віруючими інакше як присутністю в храмі не уявляються. Як Ви пройшов цьогорічній Великдень щодо всіх цих моментів? Як і що вдалося провести онлайн, а що ні?
— Ми вдячні Богові, який дав нам можливість перші два тижні Великого посту звершувати богослужіння. За цей час постійні члени нашої громади встигли і посповідатися, і причаститися і, навіть, пособоруватися. Тепер маємо можливість усамітнитися, що також є традиційною для Великого посту практикою.
Мені взагалі здається, що саме від нас залежить оцінювати життєві обставини позитивно чи негативно, як можливість чи як втрату.
Щодо Страсного тижня, то ми мали можливість зосередитися на сенсах цих днів, які Церква називає великими. Ми в громаді провели щоденні онлайн-читання Євангелія, щоб відтворити послідовність подій останнього тижня земного життя Ісуса Христа. І завдяки карантину багато з того, що традиційно нас відволікало від найважливішого, зараз перестало бути доступним. Ми скористалися цією нагодою крок за кроком пройти Хресною дорогою до Світлого Христового Воскресіння.
Звичайно нам були недоступними багато традиційних для християн речей і дій, які символізували і допомагали нам пригадати події в Єрусалимі 33-го року від Різдва Христового. Але самі події вже відбулися, а от символи чи дії, завдяки яким ми про це згадаємо, можуть змінюватися згідно з обставинами, в яких ми перебуваємо. Сенс залишається незмінним, змінюються форми його вираження. І це нагода творити нові, адекватні до сучасності, форми церковної просвіти та літургічного життя.
Наприклад, всього декілька тижнів тому нам здавалося неможливим реалізувати давній літургічний принцип “усі разом в одному місці на одне й теж”, який означав, що всі християни міста одночасно збиралися на спільну молитву в одному місці на чолі з єпископом міста — главою місцевою (помісної) Церкви. Всього декілька тижнів тому ми у великому місті Києві збиралися окремими громадами по декілька сот людей і лише згадували ім’я свого єпископа під час Богослужіння, а сьогодні десятки тисяч людей одночасно споглядають онлайн-трансляцію Богослужіння, яке звершує Предстоятель Церкви, і моляться разом з ним. Ми “усі разом в одному місці на одне й теж”.
Але тепер перед Церквою стоїть завдання як із співглядачів і співмолитовників зробити всіх співпричасниками. І, я впевнений, що варіанти існують. Наприклад, трансляцію можна дивитися зі столичного собору, а Причастя отримати від місцевого священника.
— Ви засновник Відкритого православного університету у Києві. А чи відбився карантин на його діяльності?
— Зараз ми всі у самоізоляції і жодних подій (публічних лекцій, круглих столів, презентацій тощо) не проводимо. Декілька подій вже довелося скасувати. Але 3-4 роки ми працювали над проектом “Премудрість-online” і зараз на нашому сайті (oou.org.ua), на нашому YouTube-каналі, аудіоканалі на SoundCloud та в Apple та Google подкастах, є сотні лекцій і десятки курсів, які наші підписники можуть дивитися або слухати. А ще ми продовжуємо працювати над новими проектами і це вдається робити онлайн. Тому, я б не сказав, що карантин нас паралізував, але, звичайно, змінилися пріоритети і форми роботи, маємо інші труднощі як і всі довкола нас.
Дім є моїм офісом ще з 2015 року, тому я працюю у звичному для себе режимі. Але тепер на ноутбук по декілька годин в день претендує син, у якого навчання в школі відбувається онлайн, і я разом з ним освоїв можливості Google Classroom та Zoom. Впевнений, що ці знання знадобляться і в роботі Відкритого православного університету.
— Ви згадали про ранньохристиянську традицію, коли вся громада збиралася на Літургію, яку очолював єпископ певного града. Сьогодні християн набагато більше і хіба сільська громада може вміститися в одному храмі. І багато вірних хочуть бачити трансляцію саме зі свого парафіяльного храму, щоби таким чином підтримувати зв’язок зі своїм душпастирем, чути його проповідь.
У той же час, одне із дуже важких завдань, яке має зараз зробити священник на парафії, це пояснити людям як поводитися під час пандемії і чому не варто відвідувати храм. Як це зробити так, щоби переконати людей і не відштовхнути їх від церкви загалом? Бо вже зараз звучить думка, що карантин відіб’ється на парафіяльному житті.
— Такі випробування, як пандемія, показують якість нашої віри. Не в сенсі, що вона хороша чи погана, сильна чи слабка. Якість віри — це про те, у що ми по-справжньому віримо, що є головним: зовнішнє чи внутрішнє, форма чи зміст, обряд чи Христос. Служителям і любителям форми під час карантину важче, ніж тим, хто звик форму підлаштовувати під сенс і обставини. Тим, хто вивчав чи цікавився тим, як протягом століть форми церковного і богослужбового життя розвивалися і змінювалися, сьогодення дає шанс на відтворення забутого і створення нового. Але й консерватори врешті-решт звикають і нове стає для них традиційним. Створення і збереження традицій взаємопов’язані процеси життя Церкви.
А щодо священників і місцевих церковних громад, то найголовніше у необхідності реального і адекватного погляду на ситуацію. Там, де церковні люди відповідально поставилися до ситуації, храми відкриті і церква має можливість служити Богові і допомагати людям. А там, де до попереджень влади поставилися безвідповідально, монастирі і храми закривають на карантин, а священнослужителі самі потребують допомоги лікарів.
— Коронавірус різні Церкви по-різному сприйняли, але більшість прислухалися до вимог карантину. І на тлі раціонального підходу більшості конфесій доволі дивною виглядала позиція УПЦ МП. Навіть на тлі позиції РПЦ її українська частина виявилася доволі оригінальною: хтось викладав пости про світову змову, про відсутність загрози, проти дотримання карантину тощо. Як Ви думаєте, чому така позиція в УПЦ МП, навіть після інформацій про хворих на COVID-19 серед священства цієї Церкви?
— Нажаль, у фундаменталістів інакший світогляд і вони знаходять пояснення будь-чому в рамках цього світогляду. Тому не варто думати, що хвороби когось змінять. Можливо, навіть навпаки, дехто буде ще більш впевнений у власній правоті і святості.
Нажаль, ми не побачили жодного покаяння від тих, хто і сам захворів всупереч заявам, що їх ніщо не візьме, та ще й створили джерела масового інфікування і поширення хвороби. А це означає, що не відбулося переміни розуму (саме так дослівно перекладається з грецької слово “метанойя” — покаяння) і переосмислення.
— Зараз на тлі інформацій про епіцентри захворювання в лаврах та монастирях УПЦ МП починають звучати заклики і навіть збираються підписи під петиціями щоби забрати лаври і передати ПЦУ. Також в медіа, особливо соціальних, знову вимагають припинити діяльність Московського патріархату в Україні. Чи це не створює для нашого суспільства ще одну небезпеку суспільного збурення, якою можуть зманіпулювати? І чи не можна припустити, що такою своєю позицією щодо карантину і пандемії керівництво УПЦ МП само провокує проти себе агресію, щоби потім це знову ж таки використати для своєї пропаганди?
— До петиції про Лавру я ставлюся як до емоційної реакції суспільства на заяви і дії Московського патріархату в Україні під час пандемії. Жодних реальних наслідків це не матиме, бо для цього потрібна неабияка воля держави і чітка позиція щодо дотримання законів і виконання рішень уряду.
Але вже значним досягненням є те, що не вдалося приховати інформацію про захворювання очільників Московського патріархату, лаврських монахів і студентів семінарії, а також те, що Лавра все ж таки була закрита на карантин і осередок розповсюдження захворювання був локалізований.
Та й не треба спекуляцій щодо того, кому Лавра належить. Вона належить українському народові і є власністю української держави та ще й державним музеєм-заповідником. І саме держава, суспільство і медіа є тими інститутами, які мають давати правову і моральну оцінку, в т.ч. словам і діям тих, хто користується пам’ятками нашої історії і культури.
Лавра не є споконвічною власністю Московського патріархату, бо, коли вона була заснована, ще й Москви не було. Та й ставропігією і осередком Константинопольського патріархату вона була понад 600 років, що вдвічі більше, ніж підпорядкування її патріархату Московському. А Православній Церкві України, яка не тільки продовжує буття незалежної від Москви Київської митрополії, але й отримала Томос про автокефелію (повну незалежність) від Константинопольської Церкви-Матері, всього рік буття в нових умовах. Тому не треба поспішати, але наполегливо продовжувати діалог щодо єдності православних в Україні, взаємного визнання і доступу до святинь усіх тих, хто їх вшановує.
— Ви зауважили, що ніхто в УПЦ МП не зробив акту покаяння за свої попередні слова щодо пандемії. А чи зроблять якісь висновки вірні? Чи це якось вплине на ситуацію з переходом до ПЦУ, який фактично зупинився?
— Вірні Московського патріархату залишаться вірними Московського патріархату. А от суспільство в цілому, де більшість не занурена у релігійне життя і “русскій мір” з головою, будуть ще більш критично ставитися до того, що говорять очільники МП. Завдяки своїй неадекватній позиції МП вчергове зазнає не тільки іміджевих втрат, але й втрачатиме довіру до себе як релігійної спільноти, бо вірус виявився реальнішим за антсептичну дію передзвону і диму від софринського ладану.
Але я б не перебільшував можливих потрясінь для церковної системи Московського патріархату в Україні. Вона добре змобілізована і має потужну фінансову і медіапідтримку. Навпаки, ми вже бачимо, що в МП вважають, що кращий захист — це наступ, і вже лунають погрози журналістам — судами, а владі — непокорою.
— У лютому Ви опублікувати статтю “Православні Церкви України: стабільно нерозв’язаний конфлікт”, в якій говорите також про міжправославний діалог в Україні. Як Ви думаєте, чи вплине якось пандемія на цей діалог? Можливо і варто переосмислити саму потребу такого діалогу?
— Пандемія скоріше буде сприяти не міжконфесійному діалогу, а діалогу Церкви з суспільством, з наукою і медициною, а також осмисленню місця і функцій релігійних спільнот у суспільному і особистому житті. Пандемія скоріше змушує замислитися віруючих над тим, що є Церква, що є віра, у що ми по-справжньому віримо, що є її фундаментом і серцевиною, а що є лише оздобленням або риштуванням Церкви, як говорить о. Кирил Говорун.
— Днями вийшов дуже важливий документ “Туга за Правдою, яка визволяє“, серед співавторів якого є також Ви. Як виникла ідея такого документу і чому саме зараз він побачив світ?
— Це дуже розлогий документ, робота над яким тривала декілька місяців. Та й з публікацією була ціла історія. Спочатку ми планували оприлюднення до початку Великого посту, потім на Хрестопоклонну, аж врешті решт документ було опубліковано у Велику п’ятницю, саме в той день, коли ми згадуємо про скептичну репліку Пилата “Що є істина…”, в той самий момент, коли Істина стояла перед ним принижена і покалічена, але свідома свого вибору і жертовної хресної дороги до Воскресіння і нашого спасіння.
Сьогоднішній світ “постправди” і пропаганди дуже схожий на Пилата, але ми, як християни (до речі, серед авторів і документу представники різних конфесій), говоримо не тільки про вади і спокуси цього світу (і релігійних структур, до речі, також), але й намагаємося показати, перш за все собі, шлях до справжньої Правди і Життя.
Але це не відірваний від реальності богословський документ, це спроба богословського осмислення реальності сьогодення, в т.ч. і суспільно-політичної. І це лише початок розмови, яка вже почалася вебінаром від Українського католицького університету і яку ми плануємо продовжити у Відкритому православному університеті.
— Які головні меседжі цей документ має донести до української і світової аудиторії?
— Він у назві, де говориться про тугу (а я б ще додав і жагу) за Правдою, яка визволяє. І саме правдою ми можемо перемогти ту облуду, яка сьогодні намагається зруйнувати світ.
До речі, в квітні було опубліковано ще один не менш цікавий документ — це працю православних богословів з різних країн світу, яку замовив і затвердив Синод Вселенського патріархату, і яка називається “За життя світу / До соціального етосу Православної Церкви”. Це також спроба говорити про проблеми і виклики сучасного світу мовою сучасного православного богослів’я. Вийшов текст на 33 000 слів, 9 розділів і 82 параграфи. Документ одразу був перекладений і оприлюднений 12 мовами, серед яких і українська.
І ми у Відкритому православному університеті також вже в травні плануємо розпочати детальне обговорення і самого тексту, і тем, які він піднімає. І карантин нам не завадить, бо вебінари в онлайні можуть бути не менш ефективним способом діалогу, ніж семінари і круглі столи в реальноті.
Тарас Антошевський, РІСУ
Пандемія змушує замислитися над тим, що є церква, віра, а що є лише риштуванням церкви, – о. Георгій Коваленко
