Оскільки низка певного спрямування медій, громадських і експертних організацій розгорнула кампанію протидії нібито наявному в країні «цькуванню релігійної спільноти» за порушення нею карантинних приписів, зверну вашу увагу на таке.
1. Організаторам кампанії дуже мало діла до «релігійної спільноти», яка насправді в більшості своїй поводить себе в часи пандемії гідно. Йдеться про виправдання УПЦ МП, священноначалля якої відкрито закликало порушити карантин. Те, що під це намагаються «підв’язати» всі інші релігійні організації – як мінімум нечесно.
2. Поза сумнівом, покарання за ці порушення не повинні бути колективними, а мають бути застосовані до конкретних порушників. Однак ми бачили, що порушення ініціювало саме керівництво УПЦ МП. Як має повестися парафіяльний священик, який чує від постійного члена Синоду (а Синод є на цей момент є найвищим органом церковної влади та управління його Церкви) заклик йти «молиться, поститься, ходить в храм, причащаться и причащать детей»? Не виконувати злочинних наказів, скажете ви. Правильно, але той хто їх, накази, видавав, має за це відповісти. Офіційні особи УПЦ МП невтомно підкреслюють ієрархічний характер своєї Церкви. Але це не лише про майно, а й про відповідальність. Це до речі стосується і гидотних випадків освячення російської зброї постійними членами найвищого органу церковної влади – вони керують цією організацією, а не є приватними особами. І організація мала б за це відповісти.
3. Намір священноначалля УПЦ МП витягати по судах всіх, хто посміє вказати на його антинародну політику – в прямому сенсі цього слова – малопродуктивна ідея. Звісно, українські суди в наш час вже близькі до того, щоби ухвалити нібито Янукович вирушив до Ростова за завданням ОУН, але все ж… Звернення, рішення, відеоматеріали і протоколи та свідки ще не встигли зникнути. Як, власне, на своїх місцях лишаються посадовці, яким член керівного органу УПЦ МП у березні прямо заявив, що не буде виконувати карантинних приписів (перед цим, він, за своїм милим звичаєм доброго пастиря, прокляв їх і обіцяв не просто наглої, але й мученицької смерті).
4. Все ж таки я не погоджуюсь з багатьма своїми колегами, які вважають таку поведінку виявом фундаменталістських тенденцій. Вибірковий фундаменталізм виходить. Тут ми фундаменталісти, а там – модерністи. Тут ми проти війни і не шануємо її героїв, а там – паради з бойовиками приймаємо. Тут безстрашно кидаємо виклик озвірілій хунті, а там – піджавши хвоста внємлєм патріаршому улюбленцю, який обіцяє, що «Україна вийде з цієї війни фаршем». Те, що відбувається – це цілком свідома стратегія на безперервне загострення конфлікту з українською державою і українським суспільством, якого вимагають в Москві і якого (загострення) Російська церква з російською державою не просто уникає, а вбиває у зародку. В Україні цей конфлікт старанно плекається, роздмухується і на нього охоче дають гроші. Охочіше, ніж на проповідь Євангелія чи богословську освіту.
5. І останнє: критика діяльності, яка загрожує життю громадян, жодним чином не може вважатися «розпаленням релігійної ворожнечі». Ну не чинять критики замаху на підвалини Православ’я, на непошкоджену віру Вселенських Соборів нерозділеної Церкви, не посягають на релігійні почуття. А тим більше карантинні обмеження аж ніяк не тягнуть на придушення релігійної свободи.
Віктор Єленський, учений, релігієзнавець, публіцист
Релігієзнавець: Критика діяльності, яка загрожує життю громадян, не є «розпаленням релігійної ворожнечі»
