Проте, як свідчить практика і здоровий глузд, вірусу байдуже на наші переконання. Він однаково вражає і тих, хто вірить в його існування, і так званих «коронадисидентів». Серед останніх, як не диво, було чимало людей релігійних. Тобто таких, які постійно вірять в Бога, а от в існування вірусу – відмовляються. Це дуже розрізнені групи. Ультраортодоксальні юдеї в Ізраїлі та Брукліні, радикальні шиїти в іранському Кумі, протестанти у Південній Кореї чи православні у Києво-Печерській та Почаївській лаврах.
Усі ці інтерконфесіональні та навіть інтеррелігійні групи об’єднує лише одне – заперечення вірусу, віра у всемогутність ритуалу, буквально-магічне сприйняття релігійних обрядів та безкомпромісність. Такий духовний мікс зазвичай називають фундаменталізмом.
Не варто ототожнювати фундаменталізм зі звичайною вірою. Релігійний фундаменталізм – це девіантна (тобто з відхиленнями) форма поведінки віруючих. Фундаменталізм присутній у кожній релігії. Іслам, християнство, юдаїзм, індуїзм та сикхизм – кожна з традицій має своїх фанатиків і свою специфіку. В залежності від контексту, часу та умов фундаменталізм тієї чи іншої групи може робити акцент на різних речах, однак є і спільні риси того, що можна назвати «фундаменталістським світоглядом».
Звідки взявся фундаменталізм?
Фундаменталізм є феноменом відносно новим. Він виникає у ХIX-XX століттях, як реакція на емансипацію культури, науки і політики від релігійного світогляду. Тобто це була така собі відповідь на секуляризацію. У США це виразно проявилося у так званому «мавпячому процесі». Коли точилися дебати навколо того, чи можна викладати теорію еволюції у школі. Фундаменталісти відкидали таку ідею, оскільки сприймали Біблію буквально.
Загалом буквальне і дещо наївне сприйняття релігійної традиції є основою фундаменталізму. Він протистоїть світу, який дедалі більше ускладнюється. Його суть – це прості рецепти «як було краще» на противагу складним і не зрозумілим поясненням сучасного. У цьому він подібний до популізму. Фундаменталізм сумує за тим, як було раніше і оголошує старі порядки – непорушними. Раніше – апріорі краще, тепер – завжди гірше.
Цікаво, що фундаменталісти постійно апелюють до традиції, до того, як було раніше. Однак, майже постійно, вони не знайомі з цією традицією, вони її не вивчали. Особливо наочно це з православ’ям. Чимало вірян впевнені, що прочитавши з десяток популярних брошур, в яких церковно-православною мовою виписані прописні істини, вони осягли мудрість християнських філософів та отців церкви.
Коли сучасні богослови та дослідники, дійсно вивчаючи спадщину православних авторів приходять до нетривіальних висновків, які суперечать «істинам брошурок», то віряни часто сприймають таких богословів вороже. Не тому, що вони щось там неправильно дослідили. А тому, що це не вписується у вже сформований світогляд людини, руйнує її погляди та релігійну дійсність.
Річ у тім, що через радянські переслідування церкви релігійне життя було призупинено, традиція перервана. Те, що зараз відбувається у православних на пострадянському просторі – це не продовження, а реконструкція духовного життя. Реконструкція по чернечим максимам. Так ніколи у побуті не жили, це був неосяжний ідеал. У нас же, після падіння комунізму, ідеал і максиму взяли за побутову інструкцію. Звідси цей буквалізм у сприйнятті. І звідси ж безкомпромісність.
Чому не вірять у коронавірус?
Фундаменталізм – це свідомий конфлікт між вірою і наукою. Це логіка «або-або», замість «і одне, і друге». Це протиставлення яскраво засвідчене у фразі, яку приписують халіфу Умару, щодо спалення Олександрійської бібліотеки: «Якщо книги, що у ній зберігаються, відповідають Корану, то в них немає необхідності, адже у Корані і так все написано. Якщо ж вони суперечать Корану, то їх тим паче необхідно ліквідувати». Однак халіф Умар такого не казав, історики сумніваються у достовірності цієї фрази, так само, як і в тому, що бібліотека зазнала основного удару саме від мусульман. Проте вона у лаконічній формі відображає суть фундаменталізму. Є тільки віра і все, а все решта непотрібне або вороже.
Віра у свідомості фундаменталіста дає не тільки дороговкази у світі духовному, але і направляє у світі матеріальному. Наприклад, дає поради щодо медицини. Саме через таку безкомпромісну позицію «або-або», фундаменталісти і вірять, що через Чашу не можна заразитись. Що Причастя працює як хлорка і дезінфікує усе, до чого дотичне. Те, що це не відповідає вченню церкви та є потенційною єрессю – для фундаменталіста немає значення. Для нього є світ сліпої віри, а раціональні розмірковування – від лукавого. А якщо точніше – є продуктом того самого модерну, проти якого фундаменталізм бореться. Саме тому, фундаменталісти так підозріло ставляться до богословів, які починають пояснювати традицію. В традицію треба вірити та її повторювати, а не пояснювати. Останнє може сприйматися навіть як богохульство чи святотатство, як замах раціонального на сакральне.
Замість моралі
Злий пафос іронії полягає в тому, що майже напевно фундаменталісти не зроблять висновків з цієї кризи. Ні падіння власної репутації, ні руйнування ідеї про цілющу силу обряду, ні навіть смерті власних вірян, скоріш за все, не змінять їхню поведінку. Вони будуть вигадувати абсолютно фантастичні версії про те, що їх підставили, що проти них ведеться спланована інформаційна кампанія, що це сили диявола хочуть зруйнувати істинну церкву та спокусити справжніх віруючих. Проте вони не визнають власних помилок та власної провини. В їхній свідомості сказати «так, ми були не праві, пробачте нас» – рівносильно поразці. Вони сприйматимуть це як у пісні Макаревича «прогнутися під мінливий світ», якому вони всіляко протистоять.
Дмитро Горєвой – релігієзнавець, Радіо Свобода.
