Образ «гонимої церкви» Російська православна церква в Україні («УПЦ МП») начепила на себе від початку Революції Гідності, окупації Росією Криму та початку агресії у східних областях України. Воно і не дивно. Видаючи із себе жертву злочинець викликає співчуття замість засудження і спокійно продовжує свою протиправну діяльність.
На міжнародній арені РПЦ та РПЦвУ використовують статус «гонимої» і вдало грають роль мученика, який «згоден вибачити всі акти гоніння на себе» і стати миротворцем – примирити українців та «іхтамнєтов».
Пандемія коронавірусу та суворі карантинні обмеження спричинили новий етап галасу про «гоніння», мовляв, такі важкі часи як зараз, Церква переживала лише в часи Римської імперії та в атеїстичному Радянському Союзі.
Щирий подив викликав той факт, що окремі священники та віряни ПЦУ також спромоглися угледіти «акти гоніння» в карантинних обмеженнях. Нібито влада звинувачує Церкву в поширенні коронавірусу і переслідує священників за проведення богослужінь в умовах карантину.
Тож спробуємо розібратись, чи насправді існують гоніння на церкву, і чи можливі вони взагалі в Україні в ХХІ столітті.
Важливим аспектом у вивченні вказаного питання є те, що протягом багатьох століть, і навіть тисячоліть практично всі держави, народи та інші соціальні групи вирізнялись поділом людей на касти (верстви), верхівкою яких завжди були релігійні діячі (жерці, священники, кшатрії і т. д.). Якимсь дивом, усвідомлення себе верхівкою соціальної піраміди генетично передалась окремим сучасним клірикам, здебільшого РПЦвУ.
Із усвідомлення власної приналежності до «касти священників» витікає вседозволеність, яку культивувала в священниках РПЦ Федеральна служба безпеки РФ. Окрім цього, вихований у такій традиції священник ототожнює свою особу з Церквою. Церква втілена через нього, а він – є Церква.
Якщо священник вірить в думку, що він і є Церква, то коли співробітник поліції складає адміністративний протокол за керування автомобілем у нетверезому стані – це сприймається як гоніння на Церкву. Якщо влада виділяє під забудову храму меншу ділянку землі, аніж хотів священник, – це «гоніння на Церкву». Якщо громада звинувачує священника у педофілії – це «гоніння на Церкву». Приклади можна продовжувати безкінечно.
Для тих же кліриків, хто не ототожнює себе з Церквою, але позбавлений будь-якої моралі (а такі в РПЦвУ також є), то «гоніння на Церкву» стає аргументом тиску на владу, на громадян, на правоохоронні органи, і є чудовим інструментом зловживань. Оскільки жоден сучасний цивілізований громадянин чи установа не хоче навіть поруч стояти із заявами про будь-які прояви дискримінації.
Є й третій тип священників, які говорять про «гоніння» – це відверті невігласи.
У РПЦвУ наявні всі три типи «свідків гоніння». Проте переважна більшість з них діють за вказівкою Кремля і реалізовують його план. Відтак заяви про «гоніння», у переважній більшості випадків, варто сприймати як інструмент маніпуляцій та тиску.
На противагу, варто пам’ятати про відсутність в українському законодавстві і юридичній практиці такого поняття як «колективна відповідальність». Церква (пишеться з великої літери) у найширшому розумінні означає всю єдність конфесій та церковних організацій, Главою яких є Ісус Христос. А «гоніння» стосується абсолютно всіх священників та сповідників Церкви, або якоїсь окремої конфесії, за церковну діяльність, або за факт приналежності до Церкви чи конфесії.
З іншого боку, Конституція України чітко прописала рівність всіх громадян перед законом. Ніяких переваг приналежність до Церкви не надає. Якщо, умовний громадянин України Хрущ Петро Степанович порушив Правила дорожнього руху, або спричинив своїми діями масові захворювання людей на небезпечну хворобу, то факт, що він умовно є отцем Полікарпом і належить до кліру умовно РПЦвУ, не звільнить, і ні за яких обставин не повинно звільняти його від юридичної відповідальності.
З іншого боку, його неадекватне поводження за кермом автомобіля ніколи не призведе до позбавлення прав водія всіх священників конфесії, до якої належить умовний отець Полікарп, він же – умовний Хрущ Петро Степанович. Закон чітко встановив індивідуальну відповідальність громадян.
Зараз проросійські ЗМІ рясніють інформацією про те, що лише по фактах порушень карантину в храмах РПЦвУ було порушено кримінальні справи. Але це означає, що виключно в храмах РПЦвУ були несвідомі громадяни, які свідомо чи не свідомо допускали порушення закону. І аж ніяк це не означає початок якихось примарних гонінь.
Але чому ж окремі священники ПЦУ підтримують риторику про «гоніння на Церкву»? Маємо сподівання, що це лиш ознака особистого невігластва. Адже такі священники фактично «легалізовують» заяви кліриків РПЦвУ та проросійських ЗМІ про «гоніння», ставлячи на один щабель «гонимих» ПЦУ та РПЦвУ.
Втім Російська православна церква в Україні наполегливо продовжує свою гру у «гоніння та гонимих». За президенства П.Порошенка, це витікало з бажання Кремля протидіяти об’єднанню конфесій українського православ’я в ПЦУ. За президенства В.Зеленського, така гра випливає з планів Кремля:
а) домогтись статусу миротворця для РПЦвУ та забезпечити їй статус ключового гравця у мирному процесі на Донбасі, б) натиснути на українську владу для відновлення масових богослужінь у храмах РПЦвУ, щоб коронавірус мав в Україні максимальне поширення.
Тож поки лунають заяви про «гоніння на Церкву» українській владі та громадянам варто пильнувати, щоб під їхнім прикриттям ворог України не реалізував свої злочинні наміри у відношенні нашої Батьківщини.
