У березні Україна втратила 12 її синів, що загинули відстоюючи соборність своєї Батьківщини.
Ці українські воїни на передовій ще від початку 2014 під щохвилинною загрозою обстрілу “з того боку”. Постійно в 13-кілограмовому “броніку”. У законопаченому бліндажі на ВОПі (взводно-опорному пункті). Уже сім місяців без ротації.
Зараз важливо не забувати про наших захисників і пам’ятати що на сході України вже 6-й рік поспіль триває вірус «рускаво міра». Українцям треба пам’ятати подвиг кожного військовослужбовця, щоб не підхопити небезпечний вірус байдужості.
У березні Україна втратила 12 чоловіків віком від 23 до 41 року. Офіцер, сержанти, солдати. Мужні, дужі, усміхнені – вони, як і всі ми, вірили в краще. Але ця весна стала для них останньою. Щонайменше четверо воїнів стали жертвами ворожих снайперів. Ще чотири – загинули від обстрілів із ПТРК. Двоє підірвалися на мінах і розтяжках.
За повідомленнями пресцентру штабу Об’єднаних сил, поранення отримали 74 (!) українські військові (для порівняння: в лютому – 26). Деякі з них залишаються у шпиталях у важкому стані. В Одесі поранених допомагав зустрічати військовий священик ПЦУ.
За даними штабу ООС, нараховано 292 обстріли (минулого місяця – 279).
Сергій Руських, Володимир Черненко, Дмитро Осичкін, Дмитро Фірсов, Євген Черних,Богдан Петренко, Віктор Солтис, Андрій Ведешин, Ілля Пережогін, Олексій Золін, Сергій Мовчанюк, Олександр Маланчук.
З Богом спочивайте, хлопці. Дякуємо за все. Царство вам Небесне.
1. Сергій Руських
Сергій Руських народився 31 січня 1979 року в Маріуполі. Працював спершу на меткомбінаті “Азовсталь”, потім – у Маріупольському порту, механіком перевантажувальних машин (начальником зміни).
Колеги розповідають про Сергія як професійного, зібраного й поміркованого чоловіка. Він був ерудованою людиною, цікавився всім новим – передусім інноваційними технологіями. І хоча захоплювався спортом та єдиноборствами, усі конфлікти розв’язував мирним шляхом. Мабуть, завдяки цим умінням та громадській активності й очолив на своєму підприємстві профспілку.
“Він усім допомагав, був добрим, можна сказати, прагнув до гармонії. Щоб якусь “підлянку” кому-небудь зробити – це взагалі не про нього. Навіть коли був молодий, то з нього і в житті, і в роботі брали приклад багато старших людей», – розповів маріупольському сайту 0629 знайомий Сергія, Віктор Мізенков, який працював разом із ним у порту, а потім також пішов служити в ЗСУ.
Сергій рвався на фронт одразу після початку російської агресії, проте завадили медики, які не давали “добро” через його проблеми зі здоров’ям. Та через кілька років чоловік таки “прорвався” у Збройні сили (як зазначають у бригаді, на контракті він служив з 2018-го).
Спершу навчався на зенітника, а потім потрапив у десант.
Сержант, військовослужбовець 46-ї окремої десантно-штурмової бригади.
1 березня 2020 року в Станично-Луганському районі Луганської області під час підвезення продуктів на позиції українських захисників біля села Нижньотепле російські окупанти поцілили в автомобіль ЗСУ з ПТРК.
Внаслідок влучання протитанкової керованої ракети в кабіну автомобіля Сергій Руських загинув, ще двоє бійців були поранені й двоє отримали бойове ураження.
“Враховуючи те, що відстань до автомобіля українських військових становила близько 3500 метрів, цілком імовірно, що прицільний вогонь на ураження по ньому вів підготовлений оператор-навідник ПТРК збройних сил Російської Федерації, а не поспіхом навчена вчорашня цивільна людина”, – припустили в пресцентрі Об’єднаних сил.
Поховали Сергія на Алеї слави Старокримського кладовища в Маріуполі.
Залишилися мати, дружина та маленька донька.
2. Володимир Черненко
Старшому сержанту Володимирові Черненку незадовго до загибелі виповнилося 25.
Він народився 28 січня 1995 року в селі Мамекине Новгород-Сіверського району на Чернігівщині. Жили небагато: у багатодітній родині Черненків була аж шестеро дітей: троє хлопців і троє дівчат.
Сусіди згадують, яким Володя був добрим і роботящим – завжди допомагав по господарству, й не лише власним батькам.
“Хто що не попросить – він усім допомагав. Хороший був хлопець. Чуйний, спокійний, хороший”, – розповідає сусідка, Валентина Казора.
У травні 2015 року Володимир пішов на строкову службу. А 1 березня 2017-го – підписав контракт із ЗСУ на три роки. І коли цього року термін контракту вичерпався, старший сержант, головний сержант 1-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 13 омпб 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського Черненко його продовжив.
Він ще встиг з’їздити у відпустку додому, до братів та сестер. Батьків уже немає: тато помер ще десять років тому, мама – три.
Односельці молодому воїнові дуже зраділи.
“Ми з ним довго спілкувалися, десь протягом години. Ніколи у нас з ним таких відвертих розмов не було, але у цього разу розмова зав’язалась у сільраді. Поговорили про все: і про особисте життя, і про плани на майбутнє. Був веселий, налаштований позитивно. Говорив, що відпустка закінчується – від’їжджаю на передову”, – згадує останню зустріч із Володею голова Мамекинської сільради Валентина Литвин.
Звістка про загибель хлопця буквально через тиждень після повернення на фронт шокувала все село.
Того дня, 3 березня, сестра Олена десь о 14-й, як і щодня, поспілкувалася з Володею телефоном. А коли потім подзвонила знову – він уже не відповів. Відчувши, що з ним щось сталося, Олена набирала брата ще 43 рази, аж поки чужий жіночий голос у слухавці не відповів, що їй передзвонять пізніше…
Володимир загинув приблизно о 17:40 від кулі снайпера. “Був теплий весняний день. Володька був старшим поста. Пішов на пост. Ворог виявився підступним. Зловив його під час того, як він спостерігав…” – розповів командир його роти Дмитро Марковець, який приїхав провести товариша в останню путь.
“Володя був мені не просто підлеглий, не просто сержант, не просто мій помічник. Це, дійсно, друг, Завжди любив справедливість. Щоб усі справедливо працювали – стояли, ходили, носили, стрибали. Завжди турбувався про своїх людей, навіть старався десь більше сам заступати на пост, щоб хтось більше відпочив”, – каже командир.
Поховали Володю в рідному селі. Залишилися двоє братів і троє сестер.
3. Дмитро Осичкін
5 березня поблизу селища Піски під Донецьком внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої близько 23:00 загинув старший солдат, військовослужбовець 34-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади ім. кошового отамана Костя Гордієнка Дмитро Осичкін.
У зведеннях штабу ОС та Міноборони ця втрата не була віднесена до бойових. Однак у 57-й бригаді відкинули версії самогубство і необережне поводження зі зброєю чи вибухівкою. Характер ураження з самого початку свідчив про бойову втрату – підрив на “розтяжці”, повідомила “Новинарні” пресофіцер 57 омпбр Лідія Василенко.
“За результатами службового розслідування встановлено, що втрата бойова. Приїздили експерти, вибухотехніки. Дмитро зачепив невідомий вибуховий пристрій в закинутій будівлі поблизу блокпосту “Республіка”. Начебто РГДшка”, – розповів “Новинарні” заступник командира 34 омпб з МПЗ майор Олег Горященко.
За його словами, була проведена перевірка, яка показала, що в ротах батальйону всі такі гранати на місці й опломбовані.
Дмитро Осичкін народився 20 квітня 1993 року в селі Новогригорівка, Генічеський район Херсонської області.
“Характеризувався він позитивно. Хороший хлопчик, командир бойової машини механізованого взводу. Нарікань не було. Ви ж розумієте, “Республіка” – це така позиція, куди ставлять тільки самих відповідальних людей. Того дня я був у них на блокпосту, ми пів години спілкувалися. Дмитро якраз збирався у відпустку, купив собі цивільний одяг”, – розповів замкомбата Горященко.
Поховали воїна в Новогригорівці. Залишилися батьки й сестра.
4. Дмитро Фірсов “Фірс”
“Відвага в нього межувала з якоюсь безбашенністю”, – так охарактеризував Дмитра “Новинарні” командир механізованої роти 93 омбр Олександр Борщ.
Про те, яким діяльним і в хорошому сенсі “шаленим” був Фірс, його побратими згадували багато. І сам на сам із “сепарським” кулеметником виходив, і під час боїв за Донецький аеропорт міг запросто піти у сповнену ворогами темряву, щоб дістати на злітній смузі “наш” безпілотник.
Коли воювали біля ДАПу на позиції “Мурашник” (з якої спершу вибили сепарів), Дмитро показував друзям одну з багатоповерхівок: “Бачиш той будинок? А той поверх? А бачиш той балкон? То балкон моєї квартири”.
Жартував, що раніше він жив біля аеропорту, а тепер живе біля свого дому. І що тільки-но ремонт зробив у квартирі, як почалася війна.
Після початку російської агресії він фактично одразу взяв до рук зброю й пішов обороняти рідну землю. Спочатку був добровольцем у батальйоні “Донбас”, допомагав евакуйовувати українських бійців з іловайського котла. А за кілька місяців перейшов у 93-тю бригаду, яка стала для нього рідним домом у прямому й переносному сенсі. Адже у графі “домашня адреса” він зазначав номер військової частини.
Дмитро Фірсов народився 5 січня 1980 року в Грузії, в родині військовослужбовців. Згодом сім’я переїхала в Донецьк.
Пішовши на фронт звичайним солдатом, Фірс дослужився до лейтенанта, був командиром взводу механізованого батальйону 93 омбр. Брав участь у міжнародних навчаннях ORBITAL і Combined Resolve, указом президента був нагороджений медаллю “Захиснику Вітчизни” (а 1 грудня 2015 року, тоді ще як молодший сержант).
“Він був сміливий, безстрашний. Чудово володів мистецтвом війни. Під час боїв у Невельському на Донеччині він уже підривався у БМП на протитанковій міні. Але тоді був лише контужений. Це було влітку 2015 року. Потім, восени, на тому ж напрямку під час розвідувального виходу він знову підірвався – тоді ушкодив ногу й око. Тоді один боєць загинув – мій командир взводу – Андрій Фігурний із позивним “Лем”. А Фірс отримав поранення. Потім ми більше року воювали у Кримському біля Бахмутської траси. Також Дмитро тримав оборону в районі Новотроїцького, Новоселівки Другої, і знову на Бахмутській трасі, де й загинув”, – згадує побратим із позивним Слон.
Якщо сам Дмитро був збіса “безбашенним”, то його дружина Тамара – до речі, грузинка за національністю – вражала відданістю чоловікові. Принаймні побратими зізнаються, що в цьому сенсі Фірсу навіть трохи заздрили. Адже жінка із сином без вагань покидала щойно обжите наймане житло і переїздила за чоловіком, коли підрозділ змінював місце дислокації.
Зрештою, Дмитро попросив товаришів порадити йому, де отаборити сім’ю на постійній основі, щоб син міг нормально вчитися. Адже в деяких школах на лінії зіткнення, в які Георгій ходив раніше, навіть української мови фактично не вивчали.
Побратими нараяли Вінницю, де і з навчанням усе гаразд, і “квартирне питання” для учасників бойових дій вирішується.
Зараз Тамара з 15-річним сином живуть в одного з побратимів Дмитра, а згодом мають отримати й квартиру… щоправда, тепер її оформлятимуть уже на Георгія.
Дмитро Фірсов загинув 6 березні під Кримським на Луганщині – від мінно-вибухової травми, несумісної з життям. Він знову підірвався у БМП. На жаль, на цей раз звична “фартовість” Фірса не врятувала.
“Я навіть не уявляю, чи можна взагалі замінити таку людину. Це був мотивований офіцер, патріот, що воював з перших років війни, навчений керувати людьми і технікою”, –командир бригади полковник Дмитро Брижинський.
Поховали Дмитра на Алеї слави міського кладовища Вінниці. Залишилися дружина та син.
5. Євген Черних
Солдат Черних народився 9 січня 1991 року в селі Райське (Новокаховська ОТГ) Херсонської області.
На захист України Євген став серед перших – у 2014-му. Тоді служив у 28 омбр, воював за Мар’їнку.
Після звільнення із ЗСУ повернувся на рідну Херсонщину, де до 2019-го працював у КП “Муніципальна охорона”, створеному в Новій Каховці з ветеранів бойових дій для охорони громадського порядку.
Втім, війна не відпускала, і в січні 2020 року Євген знову вирушив на фронт. Підписавши другий контракт зі Збройними силами, на цей раз він опинився у 57-й окремій мотопіхотній бригаді.
8 березня російські окупанти обстріляли вантажівку Об’єднаних сил, яка рухалася до позицій українських військовослужбовців у районі селища Опитне (між Пісками та Авдіївкою, на захід від передмістя Донецька), з протитанкового ракетного комплексу. Євген Черних загинув на місці, ще двоє воїнів отримали досить тяжкі поранення та один – бойове ураження.
“Ми, волонтери, знали Женю ще з 2014 року. Пам’ятаємо його усміхнене обличчя. 28-ма окрема механізована бригада, де він служив, тримала Мар’їнку. Був сильний бій, і хлопці трималися зубами, бо це була лінія розмежування. І стримали – ворог не просочився! …Женя не міг бути спокійним, бачачи горе, коли гинуть його побратими. І він знову пішов служити, щоб захистити всіх нас”, – згадувала координатор Херсонського волонтерського центру допомоги військовим ЗСУ Галина Уманець на похороні Євгена Черниха.
Поховали 29-річного воїна в рідному Райському. Залишилися батьки.
6. Богдан Петренко
23-річний військовослужбовець 72-ї механізованої бригади ЗСУ ім. Чорних запорожців, старший навідник гранатометного взводу Богдан Петренко боровся за життя шість днів.
4 березня під Оріховим на Луганщині він зазнав украй важких осколкових поранень у голову. Тоді окупанти вчинили два нальоти за добу – з мінометів калібрів 120 та 80 мм, а також зі станкового протитанкового гранатомета.
Богдана доправили у Військово-медичний центр Харкова. Медики не давали йому фактично жодних шансів, проте до останнього намагалися витягнути хлопця з того світу. На жаль, 10 березня солдат Петренко помер, так і не прийшовши до тями.
Він народився 3 січня 1997 року в селі Кощіївка Фастівського району Київської області.
Поховали бійця на Алеї слави Інтернаціонального кладовища у Фастові.
Залишилися батьки, сестра і трирічний син.
7. Віктор Солтис “А-Ка”
10 березня близько 9:30 окупанти атакували позиції Об’єднаних сил на Донецькому напрямку, в районі селища Піски. Із протитанкового ракетного комплексу вони підбили вантажівку ГАЗ-66, у якій їхали військові 131-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ.
Віктор Солтис загинув одразу, його побратим Андрій Ведешин помер від ран під час евакуації в медичному гелікоптері. Ще семеро бійців також були поранені й один отримав бойове травмування.
Віктор Солтис із позивним “АК” народився 2 жовтня 1986 року в селі Володимирівка Петрівського району Кіровоградської області. Після школи вступив у Жовтоводське профтехучилище, де отримав фах маляра-штукатура. У 2017 році підписав контракт із ЗСУ. Через рік, у липні 2018-го, продовжив контракт на ще один термін.
Молодший сержант, командир бойової машини – командир розвідувального відділення 131-го окремого розвідувального батальйону.
Поховали Віктора у Володимирівці. Залишилися мати, сестра, дружина та двоє дітей – 8 і 1 рік. Молодший син незадовго до того відзначав день народження, і тато приїздив додому його привітати…
8. Андрій Ведешин “Бармен”
34-річний Андрій Ведешин також їхав у тій злощасній вантажівці 131 орб, в кабіну якої 10 березня влучила ракета з російського ПТРК. Його намагалися врятувати, проте поранення виявилося несумісним із життям.
Він народився 4 лютого 1986 року в селі Кинашів Тульчинського району на Вінниччині.
Закінчив Національну юридичну академію в Харкові й повернувся в рідне село – працювати дільничним інспектором поліції.
Односельці кажуть, він був совісний і трудящий, та й роботи не боявся: за що не візьметься – все зробить. І до всіх ставився по-справедливості. Мабуть, тому дільничного Ведешина не лише поважали, а й любили.
А сам Андрій дуже любив свою сім’ю, особливо восьмирічну донечку Аню. Коли вона 1 вересня 2018 року йшла в перший клас, чоловік вже служив у війську, але відпросився у звільнення, щоб повести дитину в школу. Аня була щаслива не менше, ніж її тато.
Андрій підписав контракт на службу в Збройних силах у травні 2017 року. “Пішов записався, навіть нікому не сказав – перед фактом поставив. Його відмовляли, але він не пішов на це. Записався на рік, а відбув три роки”, – пригадує односельчанка Ведешина, Світлана Хавара.
12 березня Андрій мав приїхати на ротацію. Донечка Аня буквально рахувала години до зустрічі з татом…
Поховали воїна у Кинашеві. Залишилися мати, старший брат, дружина і донька.
9. Ілля Пережогін “Князь”
10 березня 2020 року у 131 орб назвали “чорним днем”: батальйон втратив одразу трьох бійців. Попри те, що батальйон виконував завдання у найгарячіших точках Донбасу, попередні його безповоротні втрати датувалися ще 2018 роком.
Вранці від обстрілу з ПТРК загинули Віктор Солтис та Андрій Ведешин, а ввечері куля ворожого снайпера обірвала життя 26-річного молодшого сержанта Іллі Пережогіна “Князя” – на іншому відрізку Донецького напрямку ОС.
Він народився 13 листопада 1993 року в Молдові. У дев’ятирічному віці переїхав у село Орлівка Ренійського району Одеської області, де жила його бабуся. Вона оформила опіку над Іллею та двома його сестричками.
Закінчивши школу, Ілля переїхав у Білгород-Дністровський, де знайшов роботу.
У 2017 році він пішов у військо. Служив у 56-й окремій мотопіхотній та 28-й окремій механізованій бригадах, брав участь у бойових діях. Із 2019 року – у 131-му окремому розвідувальному батальйоні.
Близько 19:40 поблизу Пісків, де виконує завдання 131 орб, у Князя поцілив ворожий снайпер.
Поховали Іллю в Орлівці. Залишилися бабуся і сестри.
10. Олексій Золін
Олексій Сергійович Золін – житомирянин. Народився 11 липня 1984 року. Навчався у школі №7, у Технологічному коледжі.
Батько Олексія, Сергій Вікторович – військовий, підполковник запасу, учасник бойових дій, учасник АТО. І син пішов тією ж стежкою.
У 2002-2004 роках Золін-молодший проходив строкову службу у житомирській 95-й десантній бригаді. У січні 2015-го був мобілізований до ЗСУ та захищав Україну у складі 13-го батальйону тієї ж “дев’яностоп’ятки”. Після демобілізації сидів удома недовго й на початку 2018 року підписав контракт та повернувся до 95 одшбр. Згодом перейшов до лав 30-ї механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького.
Служив у званні сержанта. Старший стрілець мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 30 омбр.
“Доброзичливий, відповідальний, на нього можна було покластися. Йому довіряли командири”, – таким пригадують Олексія бойові побратими.
Загинув чоловік увечері 19 березня в районі Новоолександрівки Попаснянського району на Луганщині. Сержант Золін ніс бойове чергування на ВОПі, коли отримав поранення від снайперського пострілу в голову.
Лишилися батьки, трирічна донечка і сестра.
Поховали воїна на Смолянському військовому кладовищі Житомира. Міська рада попросила всіх бажаючих вшанувати героя, не виходячи з дому, у зв’язку зі спалахом коронавірусу. В останню путь полеглого проводжали близько сотні людей, військовий оркестр, численні товариші по службі, почесна варта. Поховали Олексія з усіма військовими почестями.
11. Сергій Мовчанюк
30 березня на позиції між селами Первомайське і Невельське, неподалік від західних околиць Донецька, загинув воїн 17-го батальйону 57-ї мотопіхотної бригади Володимир Мовчанюк. Фатальною для молошого сержанта стала куля ворожого снайпера.
Володимирові Сергійовичу було 36. Він народився 11 вересня 1983 року, мешканець села Андрушівка Погребищенського району Вінницької області.
Служив у ЗСУ з травня 2015 року. Відтоді двічі продовжував контракт. Посада – навідник СПГ (станкового протитанкового гранатомета).
“Харектеристика в нього позитивна. Негативу за ним жодного. Сміливий був, користувався авторитетом, повагою в підрозділі”, – розповів “Новинарні” заступник комбата з МПЗ старший лейтенант Роман Шелесько.
Володимир Мовчанюк був неодружений.
“Кожна крапля крові тих, хто поклав своє життя заради цілісності й незалежності України, не дає нам, живим, морального права пощадити ворога. Ворог прийшов до нас зі зброєю і буде знищений.
Вічна слава героям, імена яких навіки увійшли в історію України”, – заявили побратими з 57 омбр, яка в березні втратила трьох воїнів.
12. Олександр Маланчук
31 березня в Донецькій області внаслідок бойових дій загинув 23-річний офіцер Олександр Маланчук – командир взводу 3-го взводу 1-ї гірсько-штурмової роти 8 огшб 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ.
1997 року народження, з Чернівців.
Як повідомили в Чернівецькому обласному військкоматі, Олександр Васильович служив із 18 липня 2019 року.
“Спочивай з Богом, Саня! Вічная пам’ять!
Від рук ворогів України, окупантів, які хочуть зняття санкцій і жити так, якби і нічого не було, в зоні проведення бойових дій загинув офіцер Олександр Маланчук – випускник Національної академії сухопутних військ, який проходив службу у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Згадаймо про нього у молитві!!! Пам’ятаймо Героїв України!!!” – написав у фейсбуці Степан Сус, єпископ УГКЦ, відомий військовий капелан, настоятель львівського гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла.
Начальник НАСВ ім. гетьмана Сагайдачного Павло Ткачук розповів, що Олександр закінчив навчальний заклад минулого року за спеціалізацією “Управління діями механізованих підрозділів”.
“Він був старанним у навчанні, дисциплінованим та товариським курсантом, активно займався спортом, неодноразово успішно представляв Академію на спортивних змаганнях”, – зазначив генерал Ткачук у соцмережі.
За матеріалами: «Новинарня».
