10 лютого 2015 року російські окупанти вчинили терористичний акт із застосуванням касетних боєприпасів. Обстріл мирного Краматорська вівся з ракетних систем БМ-30 «Смерч». Частина ракет впали на територію Краматорського аеропорту. Як це було бачив капелан угрупування НГУ в ОТУ «Північ» отець Олег.
Олегу Гаврилюку не раз доводилось бувати у звільненому Краматорську. На Донбас його закинула війна. Він, навіть, встиг полюбити це компактне, світле та зелене місто з широкими вулицями, яке тоді вже оговталося від полум’яного подиху війни, обстрілів, безчинств російських шовіністів. І він ніколи не забуде, як зненацька, підступно, жорстоко та абсурдно війна знову нагадала себе, і скалічило мирне місто.
«Тоді було враження, що Краматорськ вже забув, що десь поряд йде війна. А вона тоді дійсно «розігрілася». Точилися бої за Дебальцеве, Вуглегірськ. А тут всі вже налаштувалися жити мирно. Це було спокійне місто. Несподівано ми почули вибухи. Це було ближче до обіду, десятого лютого. Всім стало не по собі, лячно. Ми всі вибігли. Побачили чорні клуби диму над місцями розривів. Звук трьохсотого калібру не сплутаєш ні з чим, і руйнування були значні», – поділився отець Олег.
Пан Олег тоді знаходився поряд з Краматорським аеропортом. Побачене шокувало й ранило, воно врізалось у пам’ять, ніби кадри якогось фільму.
«Через деякий час побачили машину, на спущених колесах… задніх. З отворами у дверях, все посічене уламками. У дверях, у рамі пробито було. Це «Нива» була. Їздили на ній військові. У водія – перелякане обличчя, біле як крейда. Відчув, що перед самим обличчям пролетів потужний шмат металу, який міг його скалічити чи забрати життя», – розповів військовий капелан.
Інформація про те, що сталося в місті та самому аеропорту була скупа, а від того ще більш жахлива: загинули семеро військових та десять цивільних мешканців, шістдесят чотири особи були поранені.
«Тоді ми вже дізналися, що були постраждалі на самому аеродромі. Багато військових загинуло. І тоді вже з новин дізналися, що в самому Краматорську руйнування були, що загинуло дуже багато мирних мешканців, – міркує отець Олег. – Хто взагалі міг подумати, що таке можливо? Війна, фронт, від мирного міста відійшли на більше, ніж на півсотні кілометри, дорогою так це взагалі за вісімдесят кілометрів, приблизно. Її вже тут було не чути!»
Те, що сталося тоді, кардинально вплинуло на життя пана Олега. Він і раніше задумувався, чому одна з найбільших країн Європи – Україна стала настільки вразливою, що на неї напав агресивний сусід – Росія. Відтепер він побачив саму безбожну суть терору, і прийняв рішення з ним боротися доступними засобами:
«Я ж тут, у Краматорську, був лише кілька днів, але став свідком цих жахливих подій, які не можливо було вирахувати, передбачити чи уявити. Сказано ж: «Не сподівайтесь на князів світу цього, сподівайтесь на Господа». Відтоді я зрозумів своє призначення! Тому і до священства у мене шлях був простий. Спочатку ходив на богослужіння, потім став допомагати читати Часи, мене запросили в іподиякони. Це помітив Владика запропонував стати дияконом – це перше священицьке звання. Я без вагань погодився. Щойно в єпархії покликали стати капеланом, я тут же погодився. Бо це – мій обов’язок нести Слово Бога до солдата, до побратима. На духовному фронті йде не менш запекла війна, ніж на передових позиціях. Ця війна скрізь: і там, де стріляють, і де не стріляють. Вона калічить душі людей як куля чи уламок тіло. Страх терору робить людей манкуртами, рабами. І це духовний злочин – коритися йому!» – запевняє отець Олег.
Пройшло п’ять років. Три з них отець Олег служить Богу. Краматорськ, здається, ніби залікував свої рани. На місті руйнувань – мурали, пам’ятні знаки. Сюди кладуть живі квіти, згадують тих, чиє життя забрали терористи того жорстокого лютневого дня. Схильні до рефлексії люди розуміють: війна знову може нагадати про себе будь-де, і будь-коли.
«Відтоді я зрозумів своє призначення!»: Як очевидець обстрілу Краматорська став гвардійським капеланом
