«Давньоєгипетські повчання» та «Закони Хаммурапі», які датуються другим тисячоліттям до нашої ери, свідчать про розвинену систему благодійництва у давньоєгипетському суспільстві. Наприклад, в Єгипті систематично перерозподіляли надлишкові ресурси з багатих регіонів бідним або постраждалим від катаклізмів районам. Також законами були встановлені рівні прожиткового мінімуму, а відмова допомагати бідним вважалася злочином.
З появою перших держав, благодійність стала не просто одним із важливих чинників виживання окремої спільноти, а і політичним інструментом впливу
Цілком імовірно, що саме тоді й з’явилося так зване «показове благодійництво». В одному з давньоєгипетських рукописів йдеться про фараона, який вихвалявся добрими справами: роздавав їжу голодним, поховав бідняка та віддав зернову позику за боржника.
У часи античності, зі стрімким розвитком філософії та суспільства, з’являється філантропія — «любов до людей». У грецьких полісах відповідальними за «державну філантропію» були міські депутати — притани. Вони займалися організацією безкоштовних масових трапез, зборів милостині для бідних та піклуванням про убогих. Поступово це явище стало всенародним. Відомі тоді філософи відкрито пропагували необхідність взаємодопомоги та любові до ближнього.
Однак «любов до людей» аж ніяк не розповсюджувалася на рабів й була формою взаємовідносин виключно між громадянами Греції.
Держави розглядали благодійництво як інструмент зменшення соціальної напруги. Голод та бідність штовхають людей на злочини, призводять до хвороб, повстань, високої смертності та еміграції. Тобто — негативно впливають на якість життя усього суспільства і ставлять під питання доцільність системи соціальних відносин, а фактично — держави.
Держави розглядали благодійництво як інструмент зменшення соціальної напруги
Тому турбота про тих, хто цього потребує, природно лежить на плечах «здоровішої» частини суспільства. За це благодійники, філантропи та меценати отримують низку «преференцій» — від вищезгаданої стабільності та комфорту існування в державі до поваги, вдячності і підвищення статусу.
Останнє вміло використовували політики Давнього Риму, які перетворили благодійництво на політичну технологію. Сенатори, консули та імператори витрачали цілі статки, аби задобрювати своїх потенційних виборців та армію, які у подальшому забезпечували їм високі посади, повноту влади та безпеку правління. «Хліб та видовища» швидко стали невід’ємною частиною римської політики протягом багатьох століть існування Республіки та Імперії.
Меценатство, як одна із форм благодійності, також зародилася в Стародавньому Римі. Традицію підтримувати культуру і освіту, витрачати кошти на створення театрів і парків заклав давньоримський політик Гай Цільній Меценат, а роки правління його друга і покровителя, імператора Октавіана Августа, вважаються «золотим віком» римської культури.
Церква отримувала від благодійництва чимало репутаційних преференцій, що допомагало розповсюдженню віри
Після занепаду античного світу благодійність, як і багато чого іншого у Старому Світі, «монополізувала» церква. Саме при християнських парафіях масово почали відкриватися будинки милосердя, сирітські притулки, пункти прийому одягу та їжі. У Новому Заповіті, як і у єгипетських законах за дві тисяч років раніше, благодійництво пропагувалося як один із обов’язків людини. Окрім цього, вважалося основною чеснотою християнина. Разом із цим, церква отримувала від благодійництва чимало репутаційних преференцій, що допомагало розповсюдженню віри.
Благодійність позитивно впливає на психіку, відзначають дослідження. Допомагаючи іншим, навіть анонімно, людина відчуває приємні емоції, відповідно до прийнятих соціальних установок та вихованого тисячоліттями інстинкту виживання в соціумі. Це дещо змінює сприйняття альтруїзму чи благодійності як безкорисливого прояву добра. Втім, не применшує його важливого значення.
Еволюція благодійності поступово сформувала в людини звичку допомагати. До цього додається і внутрішній поклик ділитися надлишковою енергією та ресурсами, а також природне бажання «збалансувати» суспільство. Як молекули та тверді тіла не можуть існувати без хімічних зв’язків, так і соціум не може існувати без взаємопідтримки. І це уже більше, аніж просто виживання цілих груп та держав, — це природній поклик, вихований тисячоліттями та бажанням залишити після себе добрий слід.
З появою перших держав, благодійність стала не просто одним із важливих чинників виживання окремої спільноти, а і політичним інструментом впливу
Цілком імовірно, що саме тоді й з’явилося так зване «показове благодійництво». В одному з давньоєгипетських рукописів йдеться про фараона, який вихвалявся добрими справами: роздавав їжу голодним, поховав бідняка та віддав зернову позику за боржника.
У часи античності, зі стрімким розвитком філософії та суспільства, з’являється філантропія — «любов до людей». У грецьких полісах відповідальними за «державну філантропію» були міські депутати — притани. Вони займалися організацією безкоштовних масових трапез, зборів милостині для бідних та піклуванням про убогих. Поступово це явище стало всенародним. Відомі тоді філософи відкрито пропагували необхідність взаємодопомоги та любові до ближнього.
Однак «любов до людей» аж ніяк не розповсюджувалася на рабів й була формою взаємовідносин виключно між громадянами Греції.
Держави розглядали благодійництво як інструмент зменшення соціальної напруги. Голод та бідність штовхають людей на злочини, призводять до хвороб, повстань, високої смертності та еміграції. Тобто — негативно впливають на якість життя усього суспільства і ставлять під питання доцільність системи соціальних відносин, а фактично — держави.
Держави розглядали благодійництво як інструмент зменшення соціальної напруги
Тому турбота про тих, хто цього потребує, природно лежить на плечах «здоровішої» частини суспільства. За це благодійники, філантропи та меценати отримують низку «преференцій» — від вищезгаданої стабільності та комфорту існування в державі до поваги, вдячності і підвищення статусу.
Останнє вміло використовували політики Давнього Риму, які перетворили благодійництво на політичну технологію. Сенатори, консули та імператори витрачали цілі статки, аби задобрювати своїх потенційних виборців та армію, які у подальшому забезпечували їм високі посади, повноту влади та безпеку правління. «Хліб та видовища» швидко стали невід’ємною частиною римської політики протягом багатьох століть існування Республіки та Імперії.
Меценатство, як одна із форм благодійності, також зародилася в Стародавньому Римі. Традицію підтримувати культуру і освіту, витрачати кошти на створення театрів і парків заклав давньоримський політик Гай Цільній Меценат, а роки правління його друга і покровителя, імператора Октавіана Августа, вважаються «золотим віком» римської культури.
Церква отримувала від благодійництва чимало репутаційних преференцій, що допомагало розповсюдженню віри
Після занепаду античного світу благодійність, як і багато чого іншого у Старому Світі, «монополізувала» церква. Саме при християнських парафіях масово почали відкриватися будинки милосердя, сирітські притулки, пункти прийому одягу та їжі. У Новому Заповіті, як і у єгипетських законах за дві тисяч років раніше, благодійництво пропагувалося як один із обов’язків людини. Окрім цього, вважалося основною чеснотою християнина. Разом із цим, церква отримувала від благодійництва чимало репутаційних преференцій, що допомагало розповсюдженню віри.
Благодійність позитивно впливає на психіку, відзначають дослідження. Допомагаючи іншим, навіть анонімно, людина відчуває приємні емоції, відповідно до прийнятих соціальних установок та вихованого тисячоліттями інстинкту виживання в соціумі. Це дещо змінює сприйняття альтруїзму чи благодійності як безкорисливого прояву добра. Втім, не применшує його важливого значення.
Еволюція благодійності поступово сформувала в людини звичку допомагати. До цього додається і внутрішній поклик ділитися надлишковою енергією та ресурсами, а також природне бажання «збалансувати» суспільство. Як молекули та тверді тіла не можуть існувати без хімічних зв’язків, так і соціум не може існувати без взаємопідтримки. І це уже більше, аніж просто виживання цілих груп та держав, — це природній поклик, вихований тисячоліттями та бажанням залишити після себе добрий слід.
