Родичі вбитих героїв Небесної сотні сьогодні зустрілись із духовенством Православної Церкви України. Із учасниками Революції гідності та родичами загиблих героїв розмовляв намісник Михайлівського золотоверхого монастиря архієпископ Агапіт та капелан Тарас Мельник. Головне питання бесіди – чому слідство так сильно затягується.
«На обличчі сум, в очах постійне питання: допоки, допоки чекати відповіді, чому наші діти, чим вони не заслужили справедливості. Ніби по колах накреслених самим Божественним Данте ходять, домагаючись від уповноважених на це іменем України – визначити справедливість», – пишуть журналісти СУВД.
Родичі героїв згадували слова матері Героя Небесної Сотні Сергія Шаповала – Катерини, яка перед смертю казала: я хочу дожити до того часу, щоб побачити, що живу в тій країні, за яку віддав життя мій син.
Перший заступник голови СУВД капелан Тарас Мельник говорить, що саме ті священники, які були на Майдані світочами та молитовниками, з початком неоголошеної війни пішли на Донбас, щоби уже там опікуватися тими ж майданівцями, які вирушили захищати Батьківщину. Зараз ці капелани опікуються уже всіма військовослужбовцями України.
Одна із учасниць Революції гідності каже: «Чи не настали ті часи, коли нам, як нас називають на судах «недобитками майданівськими», прийдеться знову бігти до Михайлівського, чи не прийдеться Михайлівському знову відкривати свої ворота?».
«Всі, хто тут знаходяться, не потрапили до списку Небесної Сотні. Бо хтось з них поранений, хтось побитий, хтось недострелений, хтось трошки пристрелений, але лишилися живі. Ніхто з присутніх не хоче на сьогодні крові», – говорить постраждала на Майдані.
Постраждалий учасник Революції гідності Тимошенко Олександр, який створив громадську організацію «Нескорений Майдан-18.02», розповідає про поневіряння родин, що вже три роки поспіль шукають справедливості в судах: «Спочатку нас було дуже багато на судах. Зараз кількість потерпілих, які мають змогу бути активним учасником судових засідань, можна перелічити на одній руці. Зневірилися, а хтось не має можливості. Тому що кожного разу приїжджаєш за викликом до Києва з різних куточків країни, а відбувається приблизно всього 30 відсотків від запланованих засідань. Якщо, наприклад, є 105 потерпілих і за п’ять років було допитано тільки 50 з них, а це тільки перша стадія, то ми порахували, що для того, щоб пройти інші стадії, а там допит обвинувачених, вивчення матеріалу, дослідження доказів і інше згідно норм КПК, нам треба ще 36 років. Хто доживе? Мені 68. Я вже не доживу до справедливого вироку. Поруч зі мною чотири роки ходила мати Героя небесної Сотні Катерина Шаповал. Вона схудла на 20 кілограм. Її серце не витримало і вона померла. Ця мати не дожила до вироку. І таких матерів, які не дожили, уже близько 50-ти».
Ветерани Майдану наголошують на необхідності достойного вшанування героїв на державному рівні. І це не тільки побудова окремої споруди для поминання розстріляних у 2014 році. Увіковічення пам’яті слід розглядати більш масштабно. Адже і на самій Інститутській на початку 20 століття загинула не одна тисяча найславетніших представників української нації, що стали жертвами радянського режиму. Україна має величезний сонм героїв та мучеників, пам’ять яких можна об’єднати спільним пантеоном.
«Ми не розуміємо чому такий вакуум у спілкуванні між нами і теперішньою владою, – говорить голова ГО “Родина Героїв Небесної Сотні” Юрій Аксенин. – На цей час ми використали усі правові можливості, щоби зупинити таке ставлення влади. Сподіваємося, що правки, які будуть вноситися по закону про заочне засудження, будуть більш підготовлені, ніж правки по ДБР. Тому зараз ми намагаємося зробити все, щоб справа самих Героїв Небесної Сотні і взагалі всіх активістів Майдану, які стояли саме за громадянські права, не була забута, щоб в нашій державі було нарешті верховенство права».
Проте й саме заплановане будівництво музею-меморіалу на місці розстрілів по вулиці Інститутській турбує громаду. На їхню думку прийнятий проект не відображає головної ідеї – у віках закарбувати пам’ять загиблих та зробити алею – місцем поминання, місцем спогадів та молитви. А поки що виходить так, що влада затвердженим планом намагається зруйнувати місце розстрілів, де вже ніщо не буде нагадувати самої Інститутської у дні трагедії. Та й самі слідчі дії ще не завершені. Тому побудова музею стане приводом знищення місця злочину.
Ветерани Майдану згадують історію побудови каплиці на місці розстрілів і звертаються до Блаженнійшого Митрополита Епіфанія з пропозицією залучити до проведення богослужіння на цьому місці також і духовенство Православної Церкви України, адже сама ідея побудови такої споруди полягала у міжконфесійному використанні духовенством тих українських церков, представники яких брали активну участь в подіях Революції Гідності. На їхню думку такий підхід до використання храму за призначенням буде справедливим і об’єднуючим.
«Хочу передати родинам загиблих, – говорить Юрій Аксенин, – щоб вони трималися. Попереду у нас велика боротьба».
Прот Тарас Мельник від імені усіх капеланів подарував ікону Покрови Воїнської, де поруч із захисниками України різних періодів зображено й Героя Небесної Сотні. Отець Тарас говорить, що ця ікона є свого роду тим омріяним пантеоном, де вміщено пам’ять про багатьох славних нашого народу.
