Невисокий, худорлявий і зовсім сивий, від того і позивний — «Сєдой». Колір волосся я помічаю тоді, коли чоловік поправляє шапку, ніяковіючи від уваги. Його засмагле обличчя вкрите зморшками. Шкіра на руках зашкарубла і трохи брудна. У піхотинців так часто. А 58-річний Анатолій Ткаченко — піхотинець. Молодший сержант, командир відділення у 28-й механізованій бригаді ЗСУ імені Лицарів Зимового походу. А ще він робить ікони. Чудові ікони своїми руками на передовій у Донецькій області.
…У потрощеній війною будівлі є невеликий закуток, де з ящиків від набоїв та інших підручних матеріалів змайстровано «стіл» і «крісло». Вікно — звісно, без скла. Дверей — нема. Це — майстерня Сєдого. На столі банка лаку, кусачки, мідний дріт. Боєць не лише малює свої ікони, а й створює їх… із дроту.
За основу Анатолій Ткаченко бере звичайну кухонну дошку, липову — вона добре підходить для роботи. Викладає білим дротом контури, далі — засипає малюнок подрібненими кольоровими дротиками. Закріплює лаком. Лик його дротяного Христа і досі трохи липкий. Зимова холоднеча холод, туман, вологість не сприяють швидкому висиханню.
«Влітку за день була б уже суха», — зітхає воїн-іконописець. Ткаченкові ніяково через увагу сторонніх до його творчості. Анатолій робить ікони просто так, без благословіння. Колись йому зробили зауваження, що так не можна. Чоловік запитав, а чи є благословіння на тираж паперових ікон.
Армієць уже зробив півсотні ікон і припинив рахувати. Дарує образи побратимам. Так ікони роз’їхалися по всій Україні — є в Києві, Одесі, Миколаєві, Харкові, Львові, Івано-Франківську, є і на Донбасі. Побратими освячують лики у своїх містах. Анатолій сподівається, що ті будуть справжнім оберегом для ветеранів.
Анатолій Ткаченко брав участь у Революції Гідності. У 2015-му пішов на війні, спершу — у добровольчий батальйон, потім — на контракт у Збройні сили. «Я ж українець. Козацькому роду нема переводу. Нехай я маленький, а зробив внесок у перемогу», — усміхається Анатолій, коли питаю, чому пішов воювати.
До війни Ткаченко був будівельником. Каже, попри вік, йому не важко ані копати траншеї, ані рубати дрова, ані стояти на чергуваннях. Коли випадає вільна хвилина — бо служба понад усе, Ткаченко приходить у свою імпровізовану майстерню, вдягає окуляри і робить ікони. Каже, після потужного обстрілу, або коли настрій поганий, коли хвилюється, ця справа допомагає відпочити душею і діє на психіку як медитація.
Починав Ткаченко не з ікон. Сорок років тому він служив у радянській армії, і хтось зі строковиків показав йому, як робити з дроту картини. Дріт знайти легко, іноді він буквально валяється під ногами. «У 1982-му відслужив і забув. Не до того було. А в 2015-му знову згадав. Але зараз уже картини не роблю», — каже молодший сержант.
Колись Ткаченко був атеїстом, але війна змінила це. «Зараз трохи вірю. Я іноді думаю, чому Бог дозволив війну. Так само думаю, чому я тут мерзну, а не вдома сиджу в теплій хаті. І відповідь на друге питання знайти простіше. Я ж мужчина, я маю оберігати свою сім’ю. Це святе», — каже Анатолій Ткаченко.
Удома на Миколаївщині на Анатолія чекають дружина, двоє доньок і троє онучок: Іра — 14 років, Саша — 6, Альбіна — 3 роки. Наймолодша народилася у 2016-му, вже коли дідусь був на Донбасі. Але в родині її, наймолодшу, жартома називають «найстаршою». Анатолій показує у телефоні відео — хороша білява дівчинка розказує дідусеві, як чекає на нього. «Був у відпустці, то вони від мене не відходили. А це малу повели в садок, дружина мені дзвонить і каже: «Ти не повіриш!..»
У садочку Альбіну почали розпитувати про тата, маму, бабусь, дідусів — чим займаються, і дівчинка розповіла: «Дідик Тоя на йоботі. Там, де ст’їяють!» «Виховательки були шоковані», — усміхається «дідик Тоя». Обидві ікони, які він творить зараз, уже замовили побратими. Три попередні — відправив додому.
Невдовзі Сєдой і сам туди поїде. 1 лютого у воїна-іконописця закінчується трирічний контракт.
