«Страхом смерті не можливо оволодіти. Але до нього можна звикнути та з часом ігнорувати», – десь на передовій Донбасу серед глибокої ночі каже піхотний снайпер. Він паралельно зі мною пише нашу розмову на диктофон, тому що майже нікому не довіряє. Я ж намагаюся зафіксувати його хоча б у пам’яті – фотографувати обличчя чи детально описувати зовнішність цього військового категорично заборонено. Радіо Донбас.Реалії на правах повної анонімності записало монолог одного з найефективніших снайперів ЗСУ. Він про те, як важко вперше натиснути на гачок, про те, чи бувають на Донбасі снайперські дуелі і про те, як після років війни дуже хочеться висповідатися, але просто не можеш цього зробити.
«Піони»
«Я, – розповідає військовий, – свого часу уникнув строкової служби, тому що імітував в аспірантурі наукову діяльність. Але високоточною зброєю цікавився завжди і у комісаріат пішов без запрошення. Хотів бути снайпером, проте, мої побажання не врахували – по мобілізації відправили служити в артилерію. Друзі відмовляли, навіть цілі диверсії мені влаштовували. Але я, зізнаюся, прагнув помсти – був злий через анексію Криму і наші втрати на Сході. Щоб зважитися піти на фронт, у цивільному житті довелося загинути.
Перший рік на війні показав мені, що я не всесильний. Що сталь набагато твердіша за людське тіло. Що після перших 100 пострілів з самохідної гармати «Піон», калібру 203-мм і з вагою порохового заряду близько 30 кг, голова в принципі не перестає боліти. Що армійська техніка потребує ремонту. І, якщо ти хочеш воювати, ремонтувати доведеться самотужки. Наприклад, «Піони» ми «крутили» власноруч: з двигунів деяких з них у прямому сенсі слів росли дерева.
Після демобілізації я намагався повернутися до цивільного життя. Проте швидко зрозумів: поки на сході «двіж», не зможу спокійно перебирати в офісі папірці. Так іще раз прийшов до комісаріату: цього разу, – сказав, – я йду на контракт, і сам диктуватиму умови – буду снайпером.
Між вітром та везінням
Як зараз чимало наших дійсних офіцерів, про реальний снайпінг я спочатку знав небагато. Надивився фільмів, був захоплений «військовою романтикою». Ось, ти у кікіморі підповзаєш до ворога на кількасот метрів, вичікуєш, робиш один-єдиний, але точно влучний, постріл, і, з виглядом переможця, повертаєшся на базу. Насправді ж так буває вкрай рідко.
Військовий снайпінг – це бруд, холод, спека, комарі, гадюки, кліщі, пацюки і маса промахів. Особисто для мене – це мистецтво впевненого й влучного пострілу на великих дистанціях, яке досягається роками тренувань, десятками тисяч випущених набоїв, безперервним «допилюванням» зброї і значними інвестиціями. Інвестиціями і стараннями, які фортуна, врешті, може помножити на нуль.
Так, інколи ледь помітний вітер може зіпсувати навіть дуже вдало підготовлений постріл. Якщо, наприклад, стріляти на 2500 м, то висота траєкторії польоту кулі приблизно така ж, як і висота 18-поверхового будинку. Для влучності на такій відстані потрібно враховувати навіть поправку на обертання Землі за час, поки летить куля.
На початку я працював зі снайперською гвинтівкою Драгунова (СГД). Друзі та волонтери (за що я їм невимовно вдячний) допомогли придбати приціл, метеостанцію і далекомір (пристрій для визначення відстані. – Ред.). Я багато експериментував з СГД (загалом з усіх гвинтівок, що мав, завжди намагався витягнути максимум), і, врешті, ми з напарником діставали 1300 м. Для розуміння: зі снайперською гвинтівкою Драгунова, в середньому, працюють на 600-800 м.
Завдячуючи школі снайперів у Навчальному центрі «Десна» і меценатам, які допомагають ЗСУ, зараз я працюю на дистанціях понад 2000 м. Маю гарну зброю та майже усе необхідне спорядження. Звісно, все ще є деякі незначні проблеми, як от далекобійні лазерні далекоміри, але загалом з 2014 роком годі й порівнювати. Відстань й досі часто доводиться визначати по карті. А відстань по карті – завжди похибка. А похибка у 10-20 м – це значний промах.
«Все минає, і це теж мине»
Особисто мені перший постріл вдався морально важко. Як не крути, ти все-таки стріляєш у живу людину. Тоді я, пам’ятаю, працював на короткій дистанції. Був у «лежанці» і побачив, як щось відблискує. Вірогідно, це була оптика, і мене тримав на мушці снайпер бойовиків. Тоді я першим натиснув на курок. Чи поцілив? Точно невідомо. Але відблискувати перестало.
Важко також було вперше вгамувати страх. Коли засікають снайпера, по ньому нерідко починають валити з мінометів. За таких обставин правильно перечекати і навіть не намагатися бігти. Коли вперше потрапив у таку ситуацію, не побіг, у першу чергу, тому що мене просто заціпило. Тепер же, коли перечікую, кажу собі подумки: «Все минає, і це теж мине». Заспокоює.
Я вважаю: якщо снайпер і повинен загинути, то від рук іншого снайпера. При цьому, снайперські дуелі, про які так багато говорять у фільмах, на Донбасі – радше, міф, ніж реальність. Особисто у мене щось схоже на дуель було усього раз на відстані приблизно у кілометр. Я мав набої калібру 7,62 мм. Противник – калібру 12,7 мм. Я знайшов його завдяки тепловізійному прицілу, проте, не хотів це викривати, і стріляв у відповідь – так, щоб снайпер бойовиків думав, що я орієнтуюся не на тепловізор, а на спалахи після його пострілів. Все закінчилося тим, що я вистріляв п’ять магазинів набоїв, плюнув, зібрався і повернувся на базу. В той вечір ми просто кидали одне одному «пульки» – така собі гра без переможця і переможеного.
У «дирочку»
Найважчими у плані досяжності є завдання, коли потрібно лізти «в мінус» чигирями та болотами. При цьому, необхідно нести на собі цілу купу спорядження в кількадесят кілограмів. Плюс на такі операції разом зі снайпером або парою снайперів виходить група прикриття. І тоді вже потрібно відповідати не тільки за власне життя, а й за їхні.
Якось ми у такому складі зайшли на два кілометри «в мінус» і підійшли до противника на 200 метрів. Лежимо, спостерігаємо. Аж тут підповзає кулеметник, який прикривав спину, і зі здоровенними очима шепоче: «Щойно за нами пройшла група. Четверо у російській «цифрі». Пощастило, що кулеметник тоді не відкрив вогонь: якби стався контакт – ми могли б не повернутися. Наше завдання – знищувати противника на дальніх дистанціях і уникати ближніх контактів.
У плані професійності, якщо так можна сказати про снайпінг на війні, найважчими є постріли на великі дистанції. Перед тим, як зробити один влучний постріл на два кілометри і більше, потрібно, умовно, 100 разів потрапити у «дирочку» – так снайпери називають влучний постріл по мішені, коли усі кулі залітають в один отвір, зроблений першою кулею. І цього досягнути, повірте, дуже складно.
У 2017 році снайпер з Канади встановив в Іраку зараз абсолютний рекорд – у бойових умовах він потрапив у ціль на відстані 3 540 м. Звісно, колезі пощастило з погодою і місцевістю, а також із гвинтівкою, оптикою та набоями. Але все одно: щоб так стріляти, необхідно мати неабияку майстерність. Чесно, я би хотів досягнути такого ж рівня. Але зараз, поки що, наближаюся лише до попереднього рекорду, встановленого британцем, чия ціль знаходилася на відстані 2 475 м.
Багаж душі
Насправді кожне бойове завдання унікальне. Якщо ти виконав його успішно – запам’ятаєш, як це було. А потім буде ще один успіх, і старий забудеться. Кажуть, наша пам’ять стирає все неважливе. Так от я мало що пам’ятаю – жах війни витісняється сам собою. А можливо це наслідки контузій. Мені, на щастя, не сняться мої цілі.
Коли ще працював на коротких дистанціях, бувало, дивлюся у приціл, і про себе звертаюся до цілі: «Що ти тут робиш, дебіл? Нащо прийшов на мою землю? Був би вдома – жив би».
Але найпаскудніше і найважче було після тих разів, коли я відпрацьовував в районі наших опорних пунктів, перечікував, збирався та йшов на базу. А потім на моїх очах наш «опорник» зрівнювали з землею, були втрати, у тому числі, безповоротні. Так, моя робота на тій ділянці і в той час була ефективною й необхідною. Але, чи варто було? Чи точно я приніс користь? І як тепер дивитися в очі хлопцям, які вивозили своїх поранених товаришів? Що б ви сказали снайперу, якби були на місці побратимів загиблих та поранених?
Ось це розриває зсередини. Але, як би сильно не рвалося назовні – висповідатися я, певно, не зможу ніколи. Просто є речі, які не передати жодною відвертою розмовою і не висловити жодними словами».
