Останнім часом Міністерство культури, молоді та спорту на чолі з Володимиром Бородянським стало системно постачати наш інформаційний простір актуальними та резонансними інформприводами, частенько пов’язаними саме з медійною сферою (боротьба з фейками, відповідальність ЗМІ за неправдиву інформацію тощо).
Варто лише задати в Google прізвище Бородянський, як різні сюжети на задану тему посиплються на тебе, ніби будівельні матеріали з вантажівки. Не обходячи гарячої медіатеми, у розмові з міністром ми все ж намагалися торкнутися й інших гарячих сфер нашої прекрасної галузі, зокрема Держкіно, Українського культурного фонду (УКФ), релігії, спорту, а також ймовірності реформи в українському театрі.
Треба зауважити, що Володимир Бородянський сьогодні активно працює не тільки на кількох напрямах гуманітарної політики, а ще й у двох офісах — майже одночасно. Один офіс — традиційний, на вулиці Івана Франка, 19, нове обійстя — на Майдані Незалежності, у самісінькому серці столиці.
— Отже, Володимире Володимировичу, як, на ваш погляд, у теперішній заданій боротьбі держави проти фейків можна зберегти і свободу слова, і свободу ЗМІ в Україні?
— Саме таке ваше запитання і стало дуже актуальним, коли ми почали говорити про те, що треба боротися з дезінформацією. Мені здається, що в цій темі є й певні пересмикування, адже треба подивитися на проблему і глибше, і пильніше. Взагалі що таке свобода ЗМІ, що таке відповідальність ЗМІ, відповідальність журналіста, свобода журналіста і таке інше?
І саме зараз ми хочемо тлумачити таке поняття, як дезінформація, тобто це та інформація, яка спотворює суспільну думку і шкодить національним інтересам. Це поняття треба наповнювати детальним змістом, а також критеріями, щоб цим неможливо було зловживати. Ми перебуваємо в стані гібридної війни. На нас напали, ми маємо захищатися від дезінформації в такий спосіб, щоб неможливо було спотворювати суспільну думку.
Багато хто мене запитує: мовляв, чому ми робимо те, чого немає в Європі? Але ж у Європі немає війни, а в нас вона є. Багато норм з тих, які ми будемо обговорювати в законопроєкті про дезінформацію, діятимуть доти, доки частина України буде тимчасово окупована.
— А як, наприклад, тлумачити і регулювати свободу слова і свободу думки в соціальних мережах або хоча б на YouTube, зокрема? Адже сьогодні кожен школяр може вважати себе блогером — і апелювати до тієї чи іншої аудиторії.
— А ми і не регулюємо блогосфери, ми регулюємо контент. І якщо хтось порушує українське законодавство з допомогою певного контенту, наприклад закликає до ворожнечі, то і нестиме за це відповідальність. Блогер і раніше ніс відповідальність згідно з чинним законодавством. Зараз ми хочемо сказати, що контент підпадає під регуляцію. І це нормально. Є необмежена кількість людей, які споживають контент блогерів. Ми починаємо від розміру аудиторії. Тому що раніше держава реєструвала ЗМІ, надавала ЗМІ додатковий захист, і кожне слово, яке звучало в ЗМІ, мало більшу вагу, ніж просто слово на вулиці.
Зараз безліч інформації. І будь-яке суспільство має для себе дати відповідь: які правила встановлені щодо інформації в моєму просторі, як я захищаю своїх громадян від того, що інформація неправдива, тобто є дезінформацією, тощо.
Я повністю погоджуюся з міністром оборони, який сказав, що медіаграмотність і взагалі вміння відрізнити фейк від нефейку є обов’язковою навичкою сучасного громадянина. Цього треба навчати зі школи, це основа. Ми ж знаємо, що згідно з останнім дослідженням… тільки 8% українців можуть відрізнити фейк від нефейку. Тобто 92% людей не вміють відрізняти правди від неправди. І якщо ми маємо таку ситуацію, що ця цифра сягає аж 92% українців, то кажемо вже не про боротьбу з дезінформацією, а про законодавство, яке захищає правду. Дивно звучить, але цей законопроєкт щодо протидії дезінформації допоможе людям зрозуміти, що є правда, а що є неправда.
У нас немає завдання закрити журналістські розслідування. Більш того, я вважав і вважаю, що це обов’язок журналістів — робити власні розслідування. І в цьому напрямі ми будемо продовжувати, всіма засобами розвивати суспільного мовника. У нас є різні ідеї щодо підтримки ЗМІ, які мають високий індекс достовірності.
Дуже добре, що ми із суспільством почали обговорювати необхідність захисту нашого інформаційного простору. Є сили, які намагаються спотворити суспільну думку і отримати політичні або економічні дивіденди від цього. І ці сили не зацікавлені в тому, щоб Україна була окремим суб’єктом як держава. Ще раз наголошую, тут не йдеться про порушення свободи слова, це лише засіб регуляції і встановлення правил.
— Якщо не заперечуєте, перейдемо від глобальної медіасфери до дещо локальних тем і проблем. От хоча би нещодавня ситуація в Одесі з імовірним закриттям Українського театру в цьому місті. Відомо, що ви особисто втрутилися в ту історію і дуже допомогли Українському театрові.
— Ми лише комунікаційно допомогли Українському театру імені Василя Василька в Одесі, не більше. Але дійсно втрутилися в ту суперечливу історію. А от основна робота проводилася і проводиться безпосередньо керівниками театру. Художнім керівником і головним режисером.
— У тому чи іншому регіоні можна знайти безліч проблем навколо культурних центрів (театрів, зокрема), адже на них є постійний тиск місцевої влади, а міністерство не завжди може оперативно втручатися в такі процеси.
— Треба розуміти, “як” ми будуємо міністерство. В міністерстві хочемо залишити формування політик. Через формування політик міністерство регулюватиме ті сфери, які входять до зони компетенції міністерства. А вже реалізацію політики буде віддано в різні агентства — театру, Держкіно, спорту… Тут треба дивитися на кожен конкретний випадок, але в принципі нам необхідно робити таким чином, щоб, наприклад, місцева влада і люди, які проживають в Одесі, розуміли, що це їх відповідальність: є в них український театр чи немає в них цього театру? Стоїть на чолі Одеського художнього музею Олександр Ройтбурд чи ні?
Україна вибрала напрям на децентралізацію. І децентралізація — це не лише отримання можливості розпоряджатися бюджетом і майном, яким оперують. Це ще й відповідальність містян, які обирають таку владу, завдяки якій у містах розвиватимуться різні культурні заклади. Ми зі свого боку будемо створювати різні культурні стимули. В Українському культурному фонді цього року є програма “Культурна столиця України”. За цією програмою можна отримати 30 мільйонів гривень на громаду.
Зараз ми думаємо над тим, щоб зробити рейтинг міст за динамікою розвитку культурних послуг для населення. І тоді населення розумітиме, — в їх місті розвивається ця сфера з чинним мером і конкретною радою чи не розвивається. А ми як міністерство будемо відслідковувати рейтинг. Це буде публічний формат. Тому обрання влади — це цілком відповідальність населення.
Є навіть більш хардові речі, які ми хочемо прописати. Наприклад, коли не менш як 5% від бюджету громади має скеровуватися на розвиток спортивної та культурної інфраструктури і контенту.
Або, наприклад, центральна влада повинна на кожну гривню, яку витрачає місцевий бюджет на той напрям, яким ми опікуємося, додати ще й своїх 20 копійок. Ми думаємо над різними механізмами, але це більше механізми стимулювання. Ми не можемо стовідсотково казати, що знаємо, що саме потрібно регіонам. Але я вірю в те, що наша сила в розмаїтті. Тобто в розумінні, що ми живемо в єдиному культурному просторі, і цей культпростір дуже різний, і в цій різності наша сила.
Тому я не вважаю, що в Києві краще знають, що треба робити в Харкові, Одесі, Львові або Закарпатті… Але ми знаємо, що кількість і якість продукту має збільшуватися. Ми будемо старатися залучати в Україну видатних режисерів, також давати українським митцям реалізовуватися. Тобто розширюватимемо можливості.
— Тепер від локального сюжету до дещо загального. Нещодавно в інтерв’ю нашій газеті режисер Владислав Троїцький зауважив, що міністерство готує так би мовити нову концепцію культурного руху та розвитку, і її можуть оприлюднити вже наприкінці року. Якщо стисло і лаконічно, то які основні критерії лягли в основу такої концепції, і як це все вплине на наше культурне життя, на його розбудову? Наскільки консервативними або хірургічними можуть бути нові важелі впливу на культурні процеси?
— Ми сформували і презентували всім сферам, за які відповідаємо, наші принципи. І одним із принципів є те, що всі свої дії ми обговорюємо з учасниками індустрії, а вже потім виносимо їх у Верховну Раду або Кабінет міністрів залежно від того, який орган повинен прийняти рішення.
Перш ніж відповісти на запитання, хірургічний чи консервативний метод ми обрали, скажу, які в нас є завдання.
Наше перше завдання — збільшити кількість українського контенту в суспільстві. Причому збільшити, враховуючи те, що цей контент має бути не гомогенним, а різнобарвним. Тобто не тільки кількість, а й розмаїття та якість контенту.
Друге завдання — ми маємо залучати людей до того, щоб вони цей контент споживали. На наш погляд, усе це формує те, що називається єдиним культурним українським простором. Що ми для цього робитимемо?
Уже на 2020 рік ми вдвічі збільшили фінансування УКФ — на проєкти, які не стосуються кіно. Раніше ця цифра була 250 мільйонів гривень, на 2020 рік це буде 500 мільйонів. Ми також збільшили можливість подання заявок. Раніше одна організація могла подавати одну заявку в УКФ протягом року. Зараз кількість таких заявок від об’єднань і творчих гравців збільшено аж до 30. А позитивну відповідь від Фонду можна отримати на п’ять проєктів, які може реалізувати одна установа. І це дуже потужно. УКФ реалізує політику, яку виробляє міністерство. Це досить незалежний орган. Які конкретно проєкти фінансувати, обирає Фонд.
Далі. Сьогодні фінансування державних театрів відбувається за дефолтним принципом. Наприклад, торік було 100 гривень, наступного — 100 гривень плюс інфляція. Тут буде перехідний період, коли ми перейдемо на проєктно-дефолтне фінансування. Тобто частина фінансування буде проєктною, частина дефолтною.
У принципі рухатимемося до того, щоб перейти на значну частину проєктного фінансування. Це покращить і кількість, і якість проєктів, а також буде ініціатива від молодих режисерів… Ми хочемо запровадити квоту в 30% на те, щоб в українських державних театрах постановки ставили незалежні режисери.
Це трошки інше, ніж проєктні театри. Так, ідеологія проєктного театру, але у проєктних ідеологій може бути кілька вимірів, наприклад, коли один режисер робить кілька проєктів. Ми ж хочемо збільшити саме кількість режисерів, їх розмаїття. Нам важливо мати різний контент, тому вважаємо, що театр — це місце суспільного діалогу.
— Яка доля чекає на традиційний репертуарний театр в Україні?
— Що більше різності думок відображатиметься в цьому театрі, то краще для нас, для суспільства. Тому на 30% ми хотіли б, щоб це були незалежні режисери. Ще перед всіма державними театрами ми ставитимемо завдання щодо гастролей по Україні. Це теж працює на історію, пов’язану з доступністю українського культурного контенту громадянам. І це завдання дуже важливе. Ми будемо цю гастрольну діяльність запускати. Чи є тут консервативні або ж, як ви сказали, якісь хірургічні речі? Я не бачу. Бачу лише еволюційний шлях. Він, на мій погляд, повністю відповідає запиту суспільства і тим завданням, які перед нами стоять, — об’єднати Україну.
І це не поверхові слова. Тут ідеться не просто про об’єднання України, а навчитися… знаєте, в нашому лексиконі з’явилося нове слово — “асертивність”. Нам потрібно стати асертивними, тобто людьми, які чують і поважають точку зору інших. А також уміти вести фаховий діалог.
— Володимире Володимировичу, уже тривалий час працівники наших закладів культури працюють в умовах контрактної системи. Є задоволені, але є й чимало скандалів. Зокрема, у Львові в театрі Заньковецької. Ваші думки з цього приводу. Чи потребує закон про контрактну систему якихось доповнень, уточнень?
— А в чому скандал? Якщо закінчується контракт, то митець має бути готовий, що його не буде подовжено. У кожного керівника театру, який фінансується з держбюджету, є критерії, за якими він має працювати. Тобто цілі, яких він має досягати. Якщо він не досягає цілей, порушує законодавство, то цей керівник буде знятий з посади. Але треба дати йому можливість виконувати свою роботу. І якщо хтось пропрацював в театрі, і у нього закінчився контракт, то це нормальна історія.
— Якщо ви вже згадали в розмові Український культурний фонд, який тісно пов’язаний з іменем Марини Порошенко, то цей Фонд є частиною вашого міністерства, хоча і позиціонується як самостійний гравець. Ваша оцінка роботи УКФ? Можливо, є якісь стратегічні наміри щодо цього Фонду, який дійсно став однією з найвпливовіших інституцій у нашій культурній сфері?
— Український культурний фонд — це державна установа, яка фінансується з держбюджету. В УКФ є наглядова рада, яку очолює Марина Анатоліївна Порошенко. В УКФ є правила, за якими і обирається голова наглядової ради. Це питання наглядової ради і держави як одного з гравців у цьому процесі. Марина Анатоліївна багато чого зробила для того, щоб УКФ відбувся й успішно працював два роки… Ця організація справедливо вважається в суспільстві дуже якісною установою. Звичайно, є куди розвиватися і зростати далі.
— Як часто ви сьогодні маєте можливість безпосереднього спілкування з президентом Володимиром Зеленським на теми, пов’язані зі своєю галуззю? Можливо, озвучите якісь його особисті поради та рекомендації стосовно розвою культурного та спортивного життя в Україні.
— Ми спілкуємося по стратегічних речах, а щодо вузьких точкових питань, то тут спілкування недоречне. Я доповідаю президенту, як реалізується в цілому наша стратегія, на якій вона стадії, коли в нас є планові зустрічі. В принципі на сьогоднішній день це нормальна якісна взаємодія. Скажу, що в нас немає жодних протиріч ні з прем’єром, ні з президентом у тому, що ми реалізовуємо.
— Мабуть, очікуване для вас запитання: наскільки сьогодні складно міністру об’єднувати такі важливі відповідальні напрями, як культура, спорт, інформполітика, молодь? Де знайти час, аби осягнути усі поточні проблеми, які народжуються щоденно? І, по-друге, як персонально впливати на такі процеси?
— Знаєте, в усіх цих сферах є велика інерція, тобто зміни, які ми робимо сьогодні, будуть відчутні лише через рік, а можливо, й через два-три роки. Тут немає такого — щось зробив, і на завтра є результат, воно вже відбулося.
У питаннях спорту теж присутня інерція. Адже неможливо запустити Олімпіаду за рік. Усе вже запущено. Тобто можна орієнтуватися на швидкий результат, але цей результат не буде значущим. Великі результати отримуємо, лише перебудувавши систему. От зараз ми її перебудовуємо. І в наступний рік, так би мовити, створюватимемо спортивну інфраструктуру. Перебудова базової спортивної системи, гадаю, відбудеться за рік-два. Спортивну галузь очолив Володимир Шумілін. Але, повторю, основні результати в спортивній галузі будуть наочно відчуватися громадянами через два-три роки. Подивіться, як реформувалося Міністерство охорони здоров’я, тобто первинна ланка, скільки часу це потребувало.
Тобто ці всі ланки не протилежні. Вони доповнюють одна одну. І їх поєднання сьогодні в міністерстві підсилює одна одну, тут є синергія. Наприклад, у нас є український Інститут національної пам’яті. Ті завдання, які стоять перед цим Інститутом, будуть знаходити відображення в наших політиках, наприклад щодо фінансування кіно. Тобто ми все це між собою зв’яжемо. Є складнощі в тому, що у нас ліквідуються два міністерства і створюється одне — Міністерство культури, молоді і спорту.
Цей процес іще триває. Але до кінця року вже завершиться, хоча лишився тільки місяць, але місяць — це аж 30 днів.
— Все ж таки окресліть, будь ласка, основні напрями реформування спортивної галузі, якими займеться міністерство…
— Основне завдання — це збільшити кількість людей, які займаються спортом. У нас держава в першу чергу опікувалася спортом високих досягнень, тобто професійним спортом. Але держава повинна насамперед опікуватися здоров’ям нації. Це базова історія.
Друга базова історія — ми хочемо, щоб федерації стали більш відповідальними, більш самостійними. Адже багато роботи за окремі федерації виконувало Міністерство спорту. А воно не зобов’язане це робити. Ми хочемо, щоб спорт почав розвиватися знизу, з клубної системи. Тобто клуби, федерації, і підтримка держави була б одним із джерел фінансування федерацій. Треба провести реформу в дитячих, юнацьких школах, перестати фінансувати заклади, а перейти до фінансування дітей. Тобто гроші мають ходити за дітьми, ця історія для спорту теж актуальна.
Ми, взагалі, маємо задіяти всю інфраструктуру, яка є у спорті, розширити її діяльність — від шкільних спортивних залів до комерційних закладів. І наші зусилля будуть спрямовані на те, щоб це відбувалося. Ми хочемо прибрати зайві бар’єри перед тими людьми, котрі організовують різні масові змагання. Тобто спростити їм організацію, в тому числі, наданням фінансування. За аналогією з УКФ.
— Можливо, це будуть відрахування на спорт з лотерейного, грального бізнесу?
— Саме так. Ми розбудовуватимемо багато функціональних спортивних центрів, а також розроблятимемо в парках міст спортивні інфраструктури. Ця тема дуже широка, і я думаю, що вже скоро ми будемо готові презентувати конкретні напрями дій і завдань.
— Які законопроєкти в гуманітарній сфері ініціюватиме ваше відомство для їх обговорення та ухвалення в парламенті?
— Їх багато. Є законопроєкт, що стосується медіа, тобто захисту від дезінформації, підвищення захисту журналіста — цілий блок. Є блок, який стосується спорту, — це новий закон про спорт, а також блок антидопінгового законодавства. Є блок культурний — збереження спадщини, підвищення відповідальності щодо спадщини, а також запуск арт-ринку, тобто його легалізація. Великий відсоток арт-ринку в нас “чорний”. Ми повинні дати людям, які володіють предметами мистецтва, можливість займатися цим відкрито, але при цьому захистити національні інтереси.
— Яка ваша позиція щодо взаємодії міністерства з творчими спілками в Україні — Спілкою кінематографістів, Спілкою письменників, Спілкою театральних діячів? Адже деякі з них фінансувалися, взагалі, через Міністерство.
— Моя позиція така. Ми повинні перейти на фінансування цих спілок не дефолтне, а проєктне. Цих організацій може бути й більше, але вони мають виконувати якусь важливу функцію, зрозумілу всьому суспільству. Тому ми повинні фінансувати ті спілки, які виконують важливі функції. А тих, які не виконують, — не фінансувати. Тобто перейти на проєктне фінансування. Я вважаю, це єдиний і справедливий спосіб підтримки професійних об’єднань. Те, що ці організації мають назву “національні”, — це просто назва, вони до держави не мають стосунку, це, по суті, громадські об’єднання. Чому ми фінансуємо одні громадські об’єднання, а не фінансуємо інші? Буде принцип фінансування, чіткий для всіх.
— Останнім часом у ЗМІ активного розголосу та коментарів набирають окремі ваші цитати, інколи ніби вирвані з контексту. Якщо дозволите, лише торкнемося деяких тем. Насамперед це питання взаємовідносин держави і церкви. Якими вони мають бути — не тільки на даному етапі, а взагалі? Що ви скажете з приводу перейменування УПЦ МП?
— Всі ці відносини описані в законі. Там написано, що держава не втручається в діяльність церкви. А церква не втручається в діяльність держави. Щодо перейменування — то тут є закон, який треба виконувати. Як правила дорожнього руху. Є закон про перейменування, і він діє. Я відповідав на це питання, і вважаю, що держава не повинна заходити на територію церкви, але ми розуміємо, що ми перебуваємо у стані гібридної війни, що управління УПЦ МП перебуває в Москві, це записано в документах, у статутах. І тому ми вважаємо, що позначення, хто є хто, — це нормально на цьому історичному етапі. І я не розумію, чому зчинився такий галас із цього приводу. Це не перейменування церкви, це додавання одного слова, яке чітко позначає, яка це церква, тобто приналежність церкви до країни-агресора — РПЦ.
Ми проти чого, люди? Ми мусимо знати, в яку церкву ходимо. Зараз ми перебуваємо у стані війни, і є інституція, центр управління якої міститься в країні, котра на нас напала. Держава Україна каже: все нормально, ви відокремлені від держави, ми жодним чином не втручаємося у вашу діяльність. Усе, що ми хочемо, — аби з вашої назви було видно, що ви російська православна церква. Це вже видно де-факто. Ми лише хочемо закріпити це де-юре.
— З ким із представників української церкви у вас уже були зустрічі, і, якщо це не таємниця, що ви на них обговорювали?
— Офіційних зустрічей я ще не мав. У рамках роботи над гуманітарною стратегією України ми зустрічаємося з різними людьми, у тому числі і з керівниками українських церков. У нас уже відбулися зустрічі зі Святославом, Епіфанієм, запланована зустріч з Борисом Гудзяком, з керівником УПЦ МП Онуфрієм. Але це не є зустрічі міністерства з представниками церков, це зустрічі в рамках створення гуманітарної стратегії. Але будуть і мої офіційні зустрічі з усіма предстоятелями церков, ми зараз їх плануємо.
Чесно кажучи, я наразі до мінімуму обмежив спілкування, тому що в нас багато роботи з підготовки базису для наступного року. Вийдемо з цього циклу, запустимо міністерство, тоді й будемо більше комунікувати. Але є комунікації керівних служб з релігій та етнополітики. Ми відкриті, якщо якісь проблеми — можна зустрітися впродовж двох годин.
— Як це відбувається технічно?
— Всі керівники церков мають прямий зв’язок із нашим департаментом у справах релігій та національностей. Якщо виникають якісь проблеми, то вони інформують і зустрічаються. Власне кажучи, якщо в цьому є нагальна потреба.
Більше того, ми хочемо організувати при міністерстві дискусійний майданчик. У світі набуває поширення медіація як формат вирішення суперечок.
Тому вже з наступного року ми зробимо при міністерстві медіаційний центр як посередник між конфліктуючими сторонами.
Є конфліктуючі сторони, вони приходять у міністерство як на майданчик, що перебуває у сфері нашого управління. Відбувається пошук рішень. А ми ці рішення — звісно ж, якщо вони в законодавчому полі, — фіксуємо й починаємо реалізовувати. Тобто таке собі досудове розв’язання конфліктів. Сподіваємося, що медіація стане робочим інструментом для поліпшення взаємодії в галузі. Ми на тендері оберемо декілька компаній, які нам надаватимуть такі послуги.
— Володимире Володимировичу, як ви реагуєте, коли ваше велике об’єднане Міністерство інколи називають “міністерством пропаганди”? Наскільки це справедливо і об’єктивно, адже, на жаль, часом виникають тривожні асоціації з історичним минулим.
— Нас по-різному називають… Я вже казав, що сила українців — у розмаїтті, в тому, що ми об’єднані, з одного боку, а з іншого — дуже різні. І слово “пропаганда” — це інструменталізація історії, коли історія використовується як інструмент. Я вважаю, що ми в Україні повинні відійти від інструменталізації історії й перейти до осмислення історії, до її розуміння. Це — надважливе завдання. Як можна називати міністерство, яке планує відійти від інструменталізації до осмислення? Може, міністерством пропаганди критичного мислення?
— Що б ви сказали про роль і місію Держкіно в теперішній новітній структурі Міністерства?
— Взагалі, ця агенція міністерства повинна реалізовувати державну політику в галузі кіно. Якою має бути політика в галузі кіно? Держава зацікавлена в тому, щоб ця галузь розвивалася, створювала український контент, його якість— підвищувалася, а кількість — тільки збільшувалася. Тобто завдяки успішній кіногалузі нас у світі знатимуть як країну, котра створює культурний контент високого рівня.
У п’ятницю 29 листопада, вперше за всю історію, відбувся фінансовий звіт Держкіно: куди були витрачені гроші, ким були витрачені, хто що зняв чи не зняв. Це лише гола статистика, без жодних оцінок. Суспільство має це знати. Такі звіти будуть регулярними, тобто ми зробимо систему більш прозорою. Ми будемо посилювати прозорість усіх агентств нашого міністерства.
— Цей орган стане ще автономнішим, ніж при Пилипі Іллєнку, чи, можливо, взаємозв’язки з міністерством будуть тепер тіснішими й конструктивнішими?
— Наша позиція проста. Ми формуємо політику в міністерстві, а агентства її виконують. Ми також моніторимо якість виконання. І постійно будемо оновлювати очільників, щоб ще більше наближатися до тих цілей і завдань, про які я говорив. Головне — щоб була конструктивна взаємодія.
— Запитання до вас як до глядача. Який з останніх українських фільмів ви подивилися залюбки, почуваючись не високопоставленим чиновником, а просто щирим захопленим глядачем?
— Коли став міністром, то перестав оцінювати українські фільми кожен окремо. Вважаю це неправильним. Останній український фільм, який я подивився? Це “Додому” Нарімана Алієва. Буду дуже-дуже щасливий, якщо цей фільм отримає “Оскара”.
— На які нові кінопроєкти, на ваш погляд, можна робити серйозні творчі та комерційні ставки? Мова про те, що вже є в запуску і згодом з’явиться на екранах.
— Комерційні ставки робить ринок. А інтерес держави — це розвиток самого ринку, здатність гравців заробляти на цьому ринку й виробляти комерційне кіно. Воно може збігатися зі створенням українського наративу. Тому ми як держава зацікавлені, щоб у нас були проєкти, наприклад, про Валерія Лобановського, Лесю Українку, Миколу Терещенка, Богдана Ханенка, про безліч людей, котрі творили нашу історію. Ми зацікавлені в тому, щоб були фільми, які допоможуть осмислити історію. Це осмислення історії має бути відображене в серіалах і кіно. Понад те, ми будемо збільшувати кількість серіалів, адже у світі є така тенденція, що серіальна аудиторія дуже велика. І, як результат, більше людей говорять на складні теми. Тому ми будемо підтримувати розвиток серіального виробництва.
— Скажіть, будь ласка, чи продовжуєте ви, бодай дистанційно, якимось чином давати консультації стосовно політики і вашого рідного каналу СТБ, і взагалі каналів групи Віктора Пінчука?
— Ні, я взагалі перестав займатися телебаченням відтоді, як звільнився. І вже рік не торкаюся цієї сфери. Ми взагалі не перетинаємось.
— Ваша позиція стосовно створення в Україні спеціального російськомовного телеканалу. Що це може бути за канал, який контент там мав би бути?
— Цікаво, а чому ми позначаємо канал за критерієм “мова”? Вам не здається це трошки дивним? Це не основний критерій, який диференціює телеканал. Наше завдання — зробити так, щоб на тимчасово окупованих територіях люди знали правду про те, що відбувається в Україні, щоб ми почали вести з людьми, які живуть на цій території, діалог — в ефірі такого телеканалу. Насамперед із науковим середовищем. І наше завдання — донести правдиву інформацію. Мова буде і українська, і російська. Саме зараз іде процес створення такого телеканалу на базі UA TV, який має бути запущений уже в лютому. Повторюю: його ефірне мовлення буде лише на тимчасово окупованих територіях.
— Не так давно в лоні Мінкульту були розмови, щоби якомога тісніше співпрацювати з українським телеканалом “Культура”, який став би серйозним медійним майданчиком для певної адресної аудиторії. Чи є у вас наміри якось наблизити до свого відомства саме телеканал “Культура”?
— Це канал суспільного мовника. І суспільний мовник має визначитись, яку мету він ставить по телеканалу “Культура”. Мені здається, що треба витрачати гроші на те, щоб створювати суспільно значущий контент у сфері культури. І для цього немає необхідності в окремому ефірному телеканалі. Тому що на саму інфраструктуру телеканалу “Культура” ми витрачаємо істотну суму грошей.
Вважаю, що місце для культури повинно знайтись на основному каналі суспільного мовника та на інших каналах. І ми це теж будемо робити. Як може стати серйозним медійним майданчиком телеканал, у якого немає аудиторії? Я не розумію. “Поки що немає” — тут не підходить, треба перестати собі брехати. Світ змінився. Зараз медійні майданчики в інших місцях — на FB, Netflix, Megogo. Вважаю, що необхідно створювати культурний продукт для різних майданчиків, де вже є люди, а не створювати нові майданчики. Насичувати інформаційне поле України культурним контентом, який, по суті, несе будь-яку складову, яка допомагає нам усім разом почуватися українцями.
— Чи є у вас ідеї стосовно телевізійної платформи для такого серйозного й розгалуженого відомства як ваше?
— Моє завдання — зробити так, щоб ми не були прив’язані до однієї платформи. Сучасний світ саме так виглядає. Ми повинні бути на всіх платформах, і бути потужними.
— У процесі “роздержавлення” ЗМІ Міністерство, фактично, втратило свої медіа — газети, журнали…
— І слава Богу. Це ж оксюморон — державне ЗМІ. Які, взагалі, завдання ЗМІ, якщо це не пропаганда? Бути медіатором між суспільством і владою. А якщо воно державне, то це медіатор чи рупор? Це рупор. Я би, взагалі, всі комунальні телеканали заборонив. Бо коли громада отримує телеканал, то платить громада, а фізично керує цим телеканалом мер міста. Це неправильна модель. Такий телеканал перетворюється, знову ж таки, на рупор. Тобто місцевий телеканал створений на гроші громади, яка там живе, а працює в інтересах однієї групи людей. Мені здається, що це дивно, при наявності суспільного мовника. А суспільний мовник отримує фінансування з державного бюджету, але є незалежним, там складна система фінансування. Тож за жодних обставин відродження державних ЗМІ не буде.
— Кілька слів про вашу команду в структурі нового Міністерства. Назвіть тих, кому довіряєте насамперед, на кого можете розраховувати в будь-який момент, знаючи, що не підведе.
— Я набрав команду зовсім нових людей. Практично, ні з ким зі своїх заступників я раніше не був знайомий, перш ніж запросити до себе в міністерство. Ми познайомилися на вільному ринку. Я почав працювати з кожною окремою індустрією і знайшов людей, які мені здалися спроможними реалізовувати такі завдання, які в нас є. Ми працюємо перші три місяці, я на них спираюся, вони спираються на мене, за результатами подивимось. Це якщо казати про заступників. А команду міністерства ми формуємо саме зараз, думаю, цей процес завершиться в найближчий місяць.
— Як би ви оцінили роботу попереднього міністра культури Євгена Нищука та його команди? Що йому вдалося, а що не вдалося?
— Я скажу так — багато що зроблено. Саме зараз ми робимо систему вимірювання — що в нас сьогодні є і до чого ми хочемо прийти через рік, через три роки. І можна буде чітко сказати, добре чи не добре це було зроблено. Що стосується попереднього складу Міністерства культури, то, в принципі, я вважаю, що була одна сфера, яка погано працювала, — ця сфера називається “видача дозволів на будівництво в історичних містах”. Девелопери краще знають, що це означає — “погано працювала”. Цю історію ми перебудовуємо, робимо прозорою, зрозумілою. Кожне місто повинно створити історико-архітектурні опорні плани, ми будемо ініціювати мораторій на будь-яке будівництво в містах, які не створили цих планів. Це один з механізмів регулювання. Ці плани мали бути створені кілька років тому, але, як завжди, чомусь не створені.
— Володимире Володимировичу, цікаво дізнатися, з чого сьогодні складається ваш робочий день, тобто який розклад у міністра, з урахуванням величезної кількості галузей та напрямів під дахом одного відомства.
— Нормально складається… Це робота — починаємо рано, закінчуємо пізно, працюємо в суботу й неділю, тут немає нічого героїчного і незвичайного. В нас дуже багато роботи.
