Як виник стереотип «ключів від церкви», чи був юдофобом Тарас Шевченко, хто став першим єврейським голосом в українській літературі і чому євреї в штетлах забезпечували аншлаги українському театру – про це та багато іншого в інтерв’ю із запрошеним лектором магістерської програми з юдаїки Києво-Могилянської академії, літературознавцем, професором університету Манітоби, докотром Мирославом Шкандрієм.
Першим твором сучасної української літератури вважається створена в 1798 році «Енеїда» Котляревського. А в якому контексті з’являються в поемі іудеї?
Я був приємно здивований, що, наприклад, згаданий Котляревським шинок, куди жінка збирається на танці, не несе ніяких негативних конотацій. Такий самий підхід зберігається при описі пекла, де сидять злодії та грішники різного роду – там повний інтернаціонал, де євреї ніяк не виділяються із загального ряду, хоча вони там є.
Пройде зовсім небагато часу, і образ єврея стане зловісним завдяки кліше «ключів від церкви», які євреї-орендарі нібито тримали у себе в корчмах і видавали православним за мзду. Як виник цей стереотип і чи має він під собою підстави?
Першоджерело цього кліше я знайшов у виданій в 1846 році російською мовою «Історії русів або Малої Росії». Правда, мова там йде про події 1648 року хоча в документах епохи Хмельницького тема «ключів від церкви» практично не звучить, як не звучить вона і в релігійній полеміці того часу. Навіть в самому антиєврейському тексті XVII століття – «Месії правдивому» архімандрита Іоанникія – немає свідчень ні про що подібне.
Про це починають «згадувати» лише в козацьких хроніках кінця XVIII століття, а остаточно стереотип оформився вже в 1840-і роки завдяки Миколі Костомарову і Пантелеймону Кулішу, які канонізували його в своїх творах. На підтвердження автентичності цієї історії вони посилалися на фольклор, зокрема, «Думу про утиски України єврейськими орендарями» та «Думу про Корсунського битву». Правда, перша дума була записана самим Кулішем, який мав звичку правити оригінальні матеріали на свій розсуд.
Так, наприклад, він прикрашав додатковими деталями сцени свавілля над православними. Саме тому польські ксьондзи у нього переміщуються між селами нібито не на конях, а верхи на людях; всі православні церкви здаються в оренду євреям; євреї приймають ключі від храмів і мотузки від дзвонів, забирають з собою в кабаки і дозволяють християнам виконувати свою службу тільки за «великі гроші»; євреї продають горілку в церквах і самі печуть паски і т.і.
Чи мав цей стереотип під собою підстави? Історик з Єврейського університету в Єрусалимі Юдіт Калік проаналізувала, звідки у нього ростуть ноги. Іноді магнати-католики, які володіли землею, закривали церкви за несплату селянами боргу. Відповідальність за збір таких боргів, як і за збір податків, часто покладали на євреїв. Але вони не орендували церкви – це міф, підтвердження якому не знайшов і Михайло Грушевський, якому ця історія теж здавалася підозрілою.
Більш того, мова йшла про загальну норму для євреїв, католиків і православних – якщо ви заборгували за оренду землі, то вашу синагогу, церкву або костел закривають до сплати боргу …
Скажу більше, в основному, це стосувалося якраз костьолів – але про це ви не знайдете ані слова в творах української літератури того часу – цей факт ускладнював і фактично руйнував стереотип «ключів від церкви», тому його просто ігнорували.
Чому ж цей антиєврейський домисел так охоче підхопили українськими просвітителі на кшталт Костомарова і Куліша?
У період романтичного націоналізму подібним кліше віддали данину багато письменників, включаючи Гоголя. Та й по всій Європі виникла мода на все питомо-народне, в рамках якої наша і тільки наша традиція глибока і велична, але вона пригнічена, а, значить, треба знайти того, хто її пригнічує.
Тому і Куліш, і Костомаров розвинули тему злого орендаря-єврея, який забороняє православним служити в церкві, а останній взагалі викидав з народного епосу все, що не вкладалося в його концепцію. Франко відзначає, що і у Куліша, який записував одну думу, слова «ляхи, милостиві пани» всюди замінені на «жиди-орендарі».
При цьому той самий Костомаров виступив проти першого проекту пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві, де під копитом коня гетьмана виявилися польський шляхтич, єврей-орендар і єзуїт.
Коли почалася дискусія щодо нормативності слова «жид» в українській мові, право на вільне вживання якого донині відстоюють деякі українські патріоти?
У 1860-61 роках на сторінках українського журналу «Основа», що видавався в Петербурзі, розвернулася велика суперечка, що торкнулася і цієї теми. Українці наполягали, що слово «жид» в українській – так само, як в інших східноєвропейських мовах – цілком нейтральне. Єврейські публіцисти погодилися, що все залежить від контексту, але вже до кінця XIX століття такі автори, як Леся Українка воліли вживати «єврей» замість традиційного «жид».
У Великій Україні саме слово «єврей» стало нормативним, почасти завдяки письменникам, які його використовували. В Галичині «жид» залишався нормою набагато довше, але сьогодні це питання вирішене.
Ставлення до євреїв Тараса Шевченка – тема, обо яку зламано багато списів. І, тим не менш, чи можемо ми назвати Кобзаря юдофобом, або він був просто людиною свого часу з усіма властивими йому уявленнями про «чуже»?
Шевченко – унікальна фігура, набагато масштабніша і глибша Костомарова та Куліша. Його, на жаль, читають неуважно, і це вже стало традицією. Шевченко писав різними голосами, які іноді перекривають один одного, в його творах до семи-восьми нараторів, і вони постійно переключаються.
Він зафіксував антисемітські настрої, наприклад, в «Гайдамаках», але ця поема складніша, ніж здається на перший погляд. Так, Лейба експлуатує Ярему, але потім вони разом ідуть до польського табору і крадуть Оксану. Переодягнений гайдамакою Лейба допомагає Яремі, а в іншому епізоді Ярема-месник проїжджає своє село, де був наймитом у Лейби, і відчуває певну ностальгію. Все дуже дивно, в голові читача виникає плутанина.
Насправді українсько-єврейські відносини були набагато більш інтимними, ніж ми собі уявляємо. Шевченко це зрозумів і передав цю інтимність культурної взаємодії. До того ж його погляди пережили певну еволюцію.
Я часто згадую в цьому контексті «Думу про Опанаса» Багрицького. Вона написана тим самим ритмом і стилем, що і «Гайдамаки», є і сюжетна аналогія – протистояння українського селянина і комісара-єврея. Вони, безумовно, вороги, але вороги, які добре розуміють один одного, між якими існує глибокий зв’язок. Цей зв’язок критики часто не помічають, а він багато важить, і дозволяє зрозуміти, чому євреї в українській літературі зображені інакше, ніж у російській. Саме в силу того, що ми сусіди …
У другій третині XIX століття ми стикаємося з дивним явищем – участю окремих євреїв в українофільському русі …
Так, це був період зустрічі української та єврейської інтелігенцій – в рамках руху за, кажучи сучасною мовою, цивільні права. У цьому контексті варто згадати банкіра Всеволода Рубінштейна, який фінансового підтримував українські кола, і редактора творів Шевченка, хрещеного єврея Вільяма Беренштама.
Торгівельні та промислові еліти – великі цукрозаводчики, банкіри, залізничні королі – почали розвивати міста і міську культуру. Єврейські та українські меценати стали частіше контактувати, і в 1880-х роках в зображенні українсько-єврейських відносин з’являються філосемітські нотки.
На початку XX століття, на тлі державного антисемітизму і погромної хвилі, ставлення до єврейського питання стало маркером лібералізму і вільнодумства. У всякому разі, для російських письменників. А що думали з цього приводу українські літератори і публіцисти?
Боротьбі за єврейську рівноправність співчували такі видання, як «Український вісник» Грушевського, що виходив в Санкт-Петербурзі з 1906 року, і журнал «Українське життя», що видавався в Москві зусиллями Симона Петлюри. Під час революції 1905-1906 рр. Грушевський писав, що євреї, як і українці, є жертвами іноземного панування, і наполягав на розгляді Думою закону про скасування смуги осілості. Адвокат Арнольд Марголін (згодом – заступник міністра закордонних справ Директорії) мав широку підтримку з боку українських кіл у ході виборів до I-ї Державної Думи.
Крім того, єврейська біблійна історія стала для багатьох українських літераторів метафорою боротьби проти гноблення. Підкреслю, я говорю не про народні маси, а тонкий прошарок інтелігенції, яка почала руйнувати стереотип «ключів від церкви». Попутно створюючи сентиментальний образ бідного, приниженого єврея, що викликав співчуття – образ частково наївний, але позитивний.
Величезну роль в культурній взаємодії грали театральні діячі. Ще в 1878 році Карпенко-Карий намагався змінити закон, що забороняв прийом єврейських дітей до реальних училищ, а під час погрому 1881 року в Єлісаветграді прихистив кілька єврейських сімей.
З відкриттям першого стаціонарного українського театру в Києві в 1907 році в його репертуарі відразу з’явилися п’єси на єврейські теми. Тут – в театрі Садовського – ставили Авраама Гольдфадена, Шолома Аша і Якова Гордіна. П’єси останнього – «Міреле Ефрос» і «Сирітка Хася» – мали величезний успіх.
До відкриття сезону 1907 року Садовський готував п’єсу Євгенія Чірікова «Євреї» в українському перекладі з великої Марією Заньковецькою в ролі Леї, але цензура заборонила постановку. Проте, прем’єра, що стала відповіддю на погроми 1905 року, відбулася наступного сезону. Є свідчення, що ця п’єса вплинула на двох майбутніх грандів українського театру – Леся Курбаса і Гната Юру.
Український переклад «Євреїв», що вийшов 1907 року, містив передмову Симона Петлюри, який відзначав, що «страждання Нахмана викликають глибоке співчуття у кожному, незалежно від того, чи належить він до цього народу, історичною долею якого став тяжкий хрест утисків і насильства». У ті роки Петлюра редагував київську газету «Слово», що викривала шовінізм і антисемітські погляди деяких авторів газет «Рада» і «Рідний край».
Не можна обійти увагою і величезну популярність бродячих театрів – як українських, так і єврейських, які добиралися до кожного ведмежого кута. Між іншим, в штетлах євреї забезпечували аншлаги українському театру. Йшов постійний культурний обмін – українські трупи реконструювали світ, добре знайомий євреям, і навпаки.
Це відбувається і сьогодні – в моєму рідному місті Вінніпег я із задоволенням ходжу в єврейський культурний центр, де демонструють старі фільми на ідіші. Таке враження, що ти потрапив в український світ, який провіщає іншою мовою. Думаю, таке ж враження складалося у євреїв, що ходили на українські вистави – це були не герметично замкнуті світи. Цим і цікава українська культура, що включає і поляків, і росіян, і німців.
Для мене, наприклад, великим одкровенням стали п’єси, написані в 1920-1922 роках про те, як єврейки закохуються в українців, – ці постановки йшли з великим успіхом в маленьких містах по всій Канаді, і це – забута сторінка історії.
А хто, наприклад, пам’ятає сьогодні про хореографа Василя Авраменка, який фактично створив сучасний український танець? Він гастролював зі своїм колективом по всьому світу, а одним з улюблених його танців була єврейська хора – він всюди його виконував, в тому числі і в Madison Square Garden, коли на сцену одночасно вийшло понад 500 чоловік, і в 1970 році в Єрусалимі.
Перший єврейський голос в українській літературі – Гриць Кернеренко (Кернер) – свій серед чужих, чужий серед своїх?
Певною мірою – так, як він сам писав у вірші «Не рідний син»:
Прощай, Украйно моя –
Тебе я кинуть мушу:
Хоч за тебе я б оддав
Життя і волю й душу!
Але я пасинок тобі,
На жаль, це добре знаю.
Й проміж других дітей твоїх
Я не живу – страждаю.
Несила знести вже мені
Глумлінь тих понад міру
За те, що я й твої сини
Не одну маєм віру.
Тебе ж, Украйно моя,
Я буду вік кохати:
Бо ти хоч мачуха мені,
А все ж ти мені – мати.
Це написано в 1908 році, і дуже точно передає відчуття роздвоєння ідентичності.
Я виріс в зовсім іншу епоху, в україномовній сім’ї в Британії, але навіть я відчував щось подібне, хоча і в набагато меншому ступені. У Канаді, де я живу сьогодні, офіційно закріплена політика мультикультуралізму. Але Кернеренко жив в абсолютно інших реаліях, коли вимагалася особлива мужність для вибору українсько-єврейської ідентичності. Саме він своєю творчістю звернув увагу на те, що є і такі українці – і це стало проривом в українській літературі.
Кернеренка досить активно друкували на сторінках модних журналів і в антологіях, багатьом було важливо почути цей голос, усвідомити, що означає бути українцем – не по народженню, а в силу свідомого культурного вибору.
Як позначився провал українсько-єврейського зближення в період УНР в публіцистиці і художній літературі?
На хвилі загального підйому єврейські партії підтримали Центральну раду, і це було вкрай важливо для УНР, адже серед міського населення українці становили не більше третини. Інші дві третини – це росіяни та євреї на сході, і поляки та євреї – на заході. Це і зумовило політику УНР, спрямовану на надання меншинам національно-персональної автономії.
Всі ми знаємо, що було потім – погроми 1919 року відгукнулися в українській літературі криком болю. У 1919-му (згідно уривчастих свідчень нібито на прохання Петлюри) Степан Васильченко пише оповідання «Про жидка Марчика, бідного кравчика», опубліковане в газеті «Україна» в тодішній столиці УНР Кам’янець-Подільському, і вийшов окремим виданням. Сюжет нехитрий: бідний єврей вітає разом з усіма Лютневу революцію, але через рік гине в погромі.
Писав про погроми і Клим Поліщук, його розповідь «Манівцями» (із записної книжки невідомого)» – це щоденник червоноармійця, колишнього прихильника української незалежності, полеглого в бою. Він вражений жорстокістю війни, особливо, коли знаходить тіло Іди Гольдберг – знаменитої актриси, убитої під час погрому.
За іронією долі, командири українського і більшовицького полків добре знають один одного, оскільки росли разом. Обидва вважають, що борються за незалежну Україну. Але ці двоє – ще не вся Україна: описуючи похорон своєї улюбленої актриси, автор зауважує, що дві України б’ються один з одним, а третя лежить перед ними в могилі.
Чи можна сказати, що політика українізації та коренізації в 1920-і зробила українців і євреїв союзниками в сфері культурного будівництва?
У цьому контексті характерна книга Майка Йогансена про єврейські колонії, написана в 1929 році. Він пише, що стінгазети виходять на двох мовах: ідиші та українською. Місцевий театр за зиму поставив шість п’єс: дві на ідиші і чотири по-українськи. Молодше покоління, на відміну від старих, спілкується вже українською. Він пише про єврейських дівчат, які скачуть по степу, про землеробів-євреїв, про футболістів, які грають за українську збірну, про здоровенного агронома страхітливого вигляду. Як і замальовки колоністів, зроблені в ті роки художником Марком Епштейном, портрети Йогансена свідчать, що єврейські колонії вже мало відрізнялися від сусідніх німецьких або українських.
Майбутній голова Спілки письменників (СП) УРСР Юрій Смолич дійсно стверджував, що в 1920-ті для багатьох євреїв українська мова стала рідною. А чи можна говорити про появу в ці роки плеяди письменників-євреїв, які зробили собі ім’я в українській літературі?
В першу чергу, це Леонід Первомайський (Гуревич) – великий український письменник, твори якого, на жаль, спотворили пізніми редакціями, де єврейський Бог став «природою», релігія – «філософією», а ребе – «доброю людиною».
У 1920-х роках єврейський голос чітко прозвучав в поезії Раїси Троянкер, де ностальгія за єврейським дитинством поєднувалася з відвертим еротизмом. У 13 років дівчинка втекла з Умані з італійським приборкувачем тигрів з бродячого цирку. Пізніше вона закохалася у Володимира Сосюру, і поїхала за ним до Харкова, де опублікувала дві збірки.
Багато євреїв було серед літературних критиків і, на відміну від Кернеренка, їх вже не дорікали походженням. На очах народжувалася нова міська українська культура, і євреї грали в цьому процесі не останню роль.
З іншого боку, єврейські персонажі починають з’являтися в творах багатьох українських письменників: Миколи Хвильового, Миколи Бажана, Бориса Антоненка-Давидовича, Юрія Смолича та багатьох інших.
Цією хвилі українізації та коренізації злякалися в Москві. У мене якраз вийшла книга, де проаналізовано перші праці з історії української революції, написані євреями. Автори, наприклад, прихильник українізації Мойсей Равич-Черкаський, член Центральної Ради Мойсей Рафес критикують російський шовінізм і антиукраїнські настрої деяких членів КП(б)У – всі їх статті з цих питань були заборонені в 1926-му, знищені і забуті.
Як були репресовані і вчені-євреї, які зіграли активну роль в українізації – одна із засновниць Інституту української наукової мови Всеукраїнської академії наук Олена Курило, редактор «Літературної газети» Самійло Щупак і т.і.
Проте, в українській літературі завжди існували і антисемітські голоси – і голос талановитого прозаїка Аркадія Любченка став одним з найбільш гучних …
Є версія, що антисемітизм Любченка зародився ще в 1919-му, коли його нібито видав ЧК місцевий кравець-єврей. У 1930-ті він обурювався тим, що 24 з 60 письменників (згідно його ж підрахунків) жили в престижному будинку «Роліт», мали єврейське походження. Він таврує свого заклятого ворога Натана Рибака, який, на думку Любченка, маніпулює главою СП Корнійчуком, на сестрі якого Рибак був одружений.
За деякими відомостями, й інші українські письменники протестували, що ними керує єврей, відомо навіть про виступ Олександра Довженка на засіданні СП, який заявив, що «євреї отруїли українську культуру … вони завжди будуть нас ненавидіти, намагаються пролізти скрізь і захопити все». І режисера ніхто не спинив.
Що стосується Любченка, то його антисемітизм носив расистський характер, недарма, він редагував за німців харківську газету «Нова Україна». Особливо сильне враження справляють сторінки його щоденника з описом ешелону з угорськими євреями, що прямував до табору смерті: «Сиві, горбоносі, пейсаті – не шкода їх, вони мій народ стільки століть і так безжально мучили».
Він був поглинений культом сили, який в 1930-і роки став домінувати і в політиці, і частково в літературі. Любченко пише про звірів, про людську природу, про бажання бачити силу в своєму народі – все це помножило його ненависть до євреїв, і він відверто про це говорить.
Любченко захоплювався культом сили, а більшість колег по цеху – і українців, і євреїв – пішли за іншим культом. Той самий Первомайський пройшов шлях від сентиментального єврейського письменника до войовничого сталініста, що поставив силу слова на службу партії.
За деякими даними, навіть Микола Хвильовий служив в ЧК, а «Партія веде» Павла Тичини може служити прикладом кровожерливої риторики 1930-х. І це не тільки нацистське або більшовицьке явище – Гемінгвей і Кіплінг теж віддали данину цьому тренду, Філіппо Марінетті писав, що італійці повинні їсти не пасту, а побільше м’яса, щоб набути бойовий дух. Соціальний дарвінізм охопив світ. Щоб вижити, ми повинні бути міцними і сильними, мати кігті, як писав один з ідеологів ОУН Володимир Мартинець.
Але цей період минув, і той самий Первомайський в 1960-х писав зовсім інші вірші, немов спокутуючи своє захоплення культом сили.
Єврейсько-українські письменницькі війни в кінці 1940-х – початку 1950-х надовго зіпсували відносини між побратимами по перу?
У 1947-му, коли почалася атака на «буржуазних націоналістів», викривальні листи з нападками на Максима Рильського, Юрія Яновського і Петра Панча підписали такі критики-євреї як Євген Адельгейм і Ілля Стебун (Кацнельсон).
Минуло кілька місяців і українські письменники «відповіли» єврейським колегам. Любомир Дмитерко накинувся на критика Олександра Борщагівського, який свого часу розніс «Богдана Хмельницького» Олександра Корнійчука, і на Юхима Мартича (Фінкельштейна) – за нападки на «Ярослава Мудрого» Кочерги. В оскверненні української класичної спадщини звинуватили Абрама Гозенпуда, Лазаря Санова (Смульсон) і згаданих вище Стебуна і Адельгейма.
У 1951-му розгорнулася ще одна кампанія з викриття «українських буржуазних націоналістів», а в 1952-1953-му роках пройшли «антисіоністські» чистки. Один рік вичищали євреїв, а потім українців – одні топили інших, а потім колесо поверталося в іншу сторону – люди йдуть на підлість в періоди політичної параної, чистеньких не залишається.
Як українські письменники відреагували на Голокост?
Перш за все, треба розуміти, що акцент на єврейської трагедії, м’яко кажучи, не вітався владою. Проте, Микола Бажан ще в 1943-му році віддав данину пам’яті Бабиного Яру – за 18 років до Євтушенка. Тичина в 1942-му написав «До єврейського народу» і «Народ єврейський», а Максим Рильський рік по тому – «Єврейському народу». Інша справа, що ці вірші не дійшли до читача, строфи Рильського побачили світ лише в 1988 році.
Мало хто знає про роман Докії Гуменної «Хрещатий Яр», заснованому на щоденнику, який вона вела в роки окупації. Конформізм, вина мовчазних свідків, реакція на позамежний жах – всі ці питання почали обговорювати в суспільстві десятиліття по тому, але всі вони підняті у Гуменної. Роман вийшов на Заході на початку 1950-х – резонанс був величезний, адже йшлося про першу спробу осмислення Голокосту і українсько-єврейських відносин в ці роки – «Бабин Яр» Кузнєцова був написаний десять років по тому. Але незабаром про книгу забули, а в Україні вона досі не видана і практично невідома.
Характерно, що письменниця не ідеалізує абстрактний «народ», добре знаючи, на що здатний цей простий народ з його чудовими традиціями. При цьому погляд Гуменної на українську ідентичність набагато випередив свій час – вона бачить членами великої української родини всі народи, що залишили слід в нашій історії і культурі – від трипільців до сучасних євреїв.
Знайшлося чи євреям «літературне» місце в рамках нового радянсько-українського патріотизму?
Їм знайшли місце в далекому минулому, але змінили контекст – євреї стали союзниками українців і взагалі, позитивними героями. У віршованій драмі Бажана «Олекса Довбуш» єврей-господар і його дочка – вірні друзі і помічники благородного розбійника. У повісті Якова Качури «Іван Богун» єврей на ім’я Іцик приєднується до козаків, при цьому б’ється спритно і хвацько. Іван Ле в своєму історичному романі «Наливайко» теж вивів образ єврея, який приєднався до повстання Северина Наливайка.
Такий письменник, як Павло Загребельний в романі «Я, Богдан» порушив табу на опис антиєврейського насильства, торкнувшись теми погромів періоду Хмельниччини.
Це цікавий, але одиничний приклад. А наскільки сучасні українські літератори готові обговорювати не тільки ідилічні, а й трагічні сторінки спільної історії?
Ще не дуже готові, адже ці теми ще не проговорено в суспільстві. Але робити це необхідно – для початку хоча б видати щоденник тої самої Докії Гуменної. Багато хто ще не усвідомив проблему участі українців у Голокості, тим більше, що це іноді йде врозріз з деякими наративами ОУН і УПА.
Кожен випадок має розглядатися індивідуально – серед членів УПА були і справжні герої. Але не можна забувати про те, що творили деякі члени ОУН в 1941-му в Галичині, або члени УПА в 1943-му на Волині – одна і та сама людина могла бути і жертвою, і злочинцем – це дуже складна історія, і ще не з’явився письменник, який розповів про це.
Разом з тим, в 2000-і вийшли дуже цікаві твори, наприклад, «Солодка Даруся, або Драма на три життя» Марії Матіос. Дія роману відбувається під час Другої світової війни в буковинському селі – це чесна книга, яка розкриває тему участі місцевого населення в насильстві і привласненні майна при черговій зміні влади.
Взагалі Україна дуже цікава країна – тут існують проблеми, що кидають виклик історикам, письменникам, громадянському суспільству. Це змушує тебе думати над складними питаннями, і від цієї складності не можна втекти.
Чи виникла єврейсько-українська ідентичність в сучасній українській літературі або Мойсей Фішбейн залишається в цьому сенсі унікальним автором?
У Фішбейна стався надзвичайно вдалий сплав ідентичностей. Це український поет, якому судилося народитися євреєм. Його творчість немов би завершує дискусію про українську ідентичність єврейських письменників, розпочату Кернеренком, Троянкером і Первомайським. Ця еволюція відображає формат сприйняття українського єврея: спершу як «чужинця», потім – як незручного «свого» і, нарешті, цілком прийнятного «свого».
В останні роки багато громадських активістів, журналістів, та й не тільки вони, стали позиціонувати себе як українські євреї – і це важливо не тільки для України, але і для Заходу, де при словосполученні «український єврей» люди здивовано підкидають брови.
Після Майдану ми живемо в зовсім іншу епоху – епоху народження нової України і нового поняття українства. Ми сидимо з вами в центрі Києва в кримсько-татарському ресторані – і це теж Україна, один з варіантів нової української ідентичності, яка формується на наших очах. Головне сьогодні – не заважати їй розвиватися.
