Аби допомогти державі у реабілітації ветеранів війни на сході, волонтерам потрібно їй заплатити.
Коли, як не зараз, коли Україна згадує День гідності, казати про те, хто як із гідністю вчиняє. Є у мікрорайоні Гайок міста Біла Церква, де я народилась і виросла, колишня медсанчастина. Там ще мій тато у бутність військовим офіцером проходив армійські медогляди. А тепер ця стара будівля, розташована у лісочку, передається частинами – то дитячій поліклініці, то московській церкві, то під відділення ощадбанку… Але віднедавна там намагаються організувати центр по реабілітації і адаптації учасників бойових дій. Робить це Перший військовий батальйон військових капеланів. Але не все так просто, як ви, напевне, здогадалися.
Я познайомилася із військовими капеланами, які самотужки взялися за створення центру психологічної реабілітації і адаптації, під час того, як ті разом із волонтерами прибирали територію навколо будівлі.
Що я побачила
Біля санчастини молоді люди гуртом прибирають сміття, метуть листя, таскають гілки. Хлопці та дівчата працюють завзято – не всі так можуть навіть за гроші. Підійшла, поцікавилася. Запросили у приміщення, показали, що наразі зроблено, розповіли, що до чого.
Усередині кілька кімнат – майбутні кабінети і палати – і коридор капітально відремонтовані, замінені вікна, електрика, сантехнічні труби, встановлені нові лічильники… Залишилося завершити косметичну відділку, поставити двері. Зварений новий навіс над ганком.
«Попереду облаштування кухні та санвузла, а це – найдорожчі статті витрат, – розказує Руслан Бусько, керівник громадської організації «Перший Український батальйон військових капеланів», – також багато тягне орендна плата та за централізоване тепло, під час ремонту дуже складно сплачувати по рахункам». Він показує мені все це з серцем, як добрий господар. Але і з тривогою. Бо треба встигнути чим швидше. Бійці потребують допомоги.
Про гроші, час і можливості
Роботи тривають з квітня 2019 року. І це означає, що з квітня платиться орендна плата – чотири тисячі гривень за місяць – весь час, поки йде ремонт. З початком опалювального сезону додається плата за тепло – також близько чотирьох тисяч. І решта комунальних платежів – куди ж без них. З одного боку все логічно – за комунальні послуги платити треба. Але питання – чи має це робити в повному обсязі неприбуткова організація, яка самостійно вирішує питання матчастини, залучає кошти благодійників, організувала роботи, знайшла фахівців, і яка не буде заробляти на реабілітації. Як на мене – це нонсенс. Бо виходить, що задля того, або допомогти нашим ветеранам, організація, яка на це зголосилася, має ще доплатити.
Як розповів мені пан Руслан, раніше Мінсоцполітики добилася того, щоб держава закладала в бюджет кошти на психологічну реабілітацію бійців. Це означає, що держава відшкодовує витрати на роботу психологів. Це величезний плюс.
Максим Андросенко, який обіймав посаду у відділі по реабілітації в минулому складу мінсоцу, який сам пройшов АТО, допоміг капеланам інформаційно, всіляко підтримав, аби вони могли розпочати цю діяльність офіційно. За це пан Руслан щиро дякує. Але щодо будівлі – механізму допомоги тут немає.
«Якби з держбюджету або міського бюджету нам покрили орендну плату і комунальні послуги, це була б дуже величезна допомога», – говорить Руслан. Це вивільнило би кошти, можна було б швидше закінчити внутрішні роботи і розпочати повноцінну роботу центру. Паралельно облаштовувати фасад, прилеглу територію.
А крім того, що не менш важливо, це дасть змогу розповсюдити такі центри по іншим містам. Гадаю, у наш час і тим більше у нашій країні нікому не треба пояснювати нагальність надання бійціям психологічної допомоги.
Важливий момент, що по ходу навіть амбулаторної реабілітації силами ГО відпрацьовується власна методика. В минулому році у центрі надали допомогу першій групі з 7-ми чоловік, в цьому році – шести бійцям, сподіваються встигнути набрати ще одну групу з 6-ти чоловік. Якби надходила матеріальна допомога від держави, можна було б розпочати таку саму діяльність у Маріуполі, Харкові, Херсоні, розповідає керівник капеланів. Є розуміння, є досвід і щире бажання, але обмежені ресурси.
Чим ми можемо допомогти
Зрештою, чия це справа – питаю я себе, питаю читача і діючу владу, не таку вже й нову, до речі. Бо є ті, хто не питає дозволу, не чекає команди, а робить для країни, що може, власними силами. Але парадокс у тім, що замість того, щоб їм допомогти, держава ще чекає на доплату. А ресурси і без того вичерпані.
Допомогти, припинивши заважати, чи знизивши фінансовий тиск – не так вже й важко, чи не так? Сподіваюсь, нова владна команда на це здатна. Якщо раптом здатна на більше – буде ще ефективніше. Адже чим швидше закінчать ремонт, тим швидше у центрі зможуть отримати допомогу наші ветерани, які пройшли сім кіл воєнного пекла, захищаючи нашу з вами спільну свободу.
Якби ж то президент, міністерство оборони звернули увагу на цю ситуацію! Адже вона дуже показова і навіть знакова. Чекають капелани. Чекають ветерани. Вони не звикли просити для себе. Але нам вони віддали свій спокійний сон, психологічне здоров’я, і були готові віддати життя. Вони не чекали, що ми їх про це попросимо.
