Неділя, 17 Листопада, 2024
Бiльше

    Поразка росіян очевидна

    Визначальними для самоідентифікації українців є мова і церква. Проти них завжди боротимуться найжорстокіше

    Це сталося. І майже ніхто не звернув уваги. Бо є чимало інших тем – Покрова з мітингами і президентом на Донбасі, детектори брехні, затримання, формули німецьких президентів. Вони затуляють церковну тематику. Роблять її вузькоконфесійною або патріо­тично орієнтованою. Такою, що “не для всіх”. І є чимало зацікавлених, щоб ця новина й далі була непомітною.

    Православна церква Греції, яку росіяни звикли називати Елладською, визнала Православну церкву України автокефальною, канонічною православною церквою на території України і в усьому православному світі. І це змінило релігійний ландшафт України. Ось чому.

    По-перше, православна церква Греції – одна з найбільших у світі. Налічує від восьми до десяти мільйонів вірян. Це “важковаговик” вищої ліги. Третя за кількістю вірних, після Росії та Румунії.

    Цю подію не можна не помітити. Тому найлегше – змовчати. У цьому й полягає основна стратегія Російської православної церкви – не дати інформації поширитися. Блокувати будь-які можливості для її просочування. Саме через те, навіть наполегливо шукаючи, знайти реакції російських священиків та політиків – годі. Мовчать.

    Кістки Православної церкви України поволі обростають м’ясом. Її починають сприймати за межами країни. Зрештою байка, що ПЦУ тримається лише на Петрові Порошенку, розвіялась. Нова церква довела, що й без підтримки влади здатна дати собі раду. Тим більше – за президента Зеленського, який стверджував, що в релігію не втручатиметься. Це викликало екстаз у росіян, і його цитували мало не всі тамтешні ЗМІ. То що ж тепер? Греки визнали ПЦУ попри те, що вже біля керма не Порошенко? Чи Зеленський підтримує ПЦУ? Будь-яка версія для росіян виглядає дурною. Поразка така очевидна, що всі причаїлися.

    Офіційній автокефалії ПЦУ ще нема й року. Та якщо згадати події, які цьому передували, то виявиться, що торік у жовтні Константинополю вже були передали Андріївську церкву для здійснення богослужінь і обрядів. А весь процес почався ще у квітні. Отже підсумки можна підбивати більш як за рік. І ці підсумки – непогані. По суті, канонічну ПЦУ створено, визнано двома помісними церквами, до неї перейшли понад 500 парафій так званої Української православної церкви. Проти неї задумували заколот, який не вдався. Її хотіли позбавити грошей, і її таки позбавили державної підтримки після президентських виборів. Принаймні моральної – бо іншої, по суті, й не було. Вона не лише вижила, а й зміцнилася.

    Звісно, переходів із РПЦ в Україні могло би бути більше. Оптимісти розраховували принаймні на половину, реалісти – на дві-три тисячі. Але з низки причин цього не сталося. Як не відбулося й територіальної реорганізації єпархій, і через розпатлану структуру навіть мапи єпархій ПЦУ досі скласти не можна. Проте це теж питання майбутнього, як і розв’язання інших вкрай болісних проблем нової церкви.

    Головним полем бою залишається загальне визнання ПЦУ іншими церквами. І тут варто застерегти від надмірного оптимізму. Більшість православних автокефалій – або прямо залежні від Росії, або не хочуть із нею сваритися. Що логічно. У нас розвинулася підступна – бо україноцентрична в найгіршому розумінні цього слова – думка, що всі зовнішні гравці мусять насамперед дбати про Україну та підтримувати її. А якщо вони думають про себе, то – “зрадники”, “продалися”, “сноби” тощо. Це і близько не має логіки. Ніхто не думатиме про Україну на шкоду собі. Тож чекати на визнання доведеться довго. Якщо щороку одна помісна церква визнаватиме ПЦУ – це буде круто. Тоді церкві знадобиться 15 років, що є краплею в морі вічності.

    Хто ж буде наступний? Експерти неохоче висловлюються на цю тему. Сподіватися, що після Греції посиплються визнання з боку інших церков, не варто. Найімовірніше, наступними будуть Румунія, Кіпр або Грузія. Звісно, найкраще і найкорисніше для нас було б визнання від Румунської православної церкви – другої з найбільших у православ’ї. Проте найімовірнішим є визнання з Кіпру, церквою грецької традиції, із предстоятелем якої митрополит Епіфаній має добрі стосунки.

    Росія не має широкого поля для маневрів. Появі ПЦУ непорівнянно легше було запобігти, ніж тепер із нею боротися. Цього росіяни зробити не змогли. Тепер уже створену, канонічну та автокефальну церкву ніхто і ніяк розформувати не зможе. Тобто рано чи пізно РПЦ не вдасться уникнути спілкування з ПЦУ. Хіба що Російська церква зовсім відокремиться від інших. І підсвідомо московити це розуміють.

    Об’єднати довкола себе інші православні церкви – теж не вийде. Тож у випадку з Грецією наші східні сусіди зважилися на вкрай неадекватне й малозрозуміле рішення – зберегти сопричастя з тими грецькими єпископами, які відмовляться визнавати ПЦУ. Але в разі їх співслужіння з українцями відмовлятися від такого сопричастя. Що створює абсурдну ситуацію, коли російський турист або священик мусить питати кожного служителя Церкви Греції про його ставлення до ПЦУ або співслужіння з нею.

    Звісно, Росія може оголосити інші православні церкви єретиками. Зокрема ті, які підтримали ПЦУ. Але тоді самій РПЦ доведеться визнати неканонічні угруповання в цих країнах – тих-таки “старостильників” у Греції, Румунії та Болгарії. І це заганяє росіян у ще глухіший кут, адже розкольницькі групи на Балканах вважають єретиками й саму РПЦ за “єресь екуменізму” – тобто пошуку спільного і пошуку єдності між православними та іншими християнськими церквами.

    Росія намагатиметься використати і постать себелюбного митрополита Філарета. Ще місяць-півтора тому це ім’я було в усіх на вустах – як єрарха, що примудрився піти в розкол, заледве відлунали фанфари надання томосу незалежній церкві, про яку він стільки мріяв. А згодом розпочав судову тяганину, що має на меті відновлення реєстрації УПЦ-КП та розмороження її рахунків. Звісно, на шкоду ПЦУ. Втім останнім часом Філарет майже зник з інформаційного поля. Всі відчули: він програв. Карта бита. А такими росіяни рідко грають.

    Головною проблемою ПЦУ залишається пасивність її вірян – саме в питанні віри й церковності як такої. Їх відмінність від вірних РПЦ України часто пролягає по основах віровчення. Мало не більшість вірних ПЦУ належать до неї чи не винятково через те, що вона – “українська”. Ставляться як до політичної партії. До однієї з ознак свого власного патріотизму. Їм стає сил боротися за виникнення парафії ПЦУ або перехід до неї. Стає сил посвятити паску. Але не стає сил помолитися, піти на сповідь і до причастя, жити церковним життям постійно, а не показово. Це найбільша і найболючіша проблема Православної церкви України, яка перекочувала з УПЦ-КП. Тому й покликань мало, і чернече життя в зародковому стані. Бо шукати Христа люди здебільшого йдуть, чи досі йшли, саме до РПЦ, де можливо не висловлювати своєї політичної чи національної позиції. Тепер такі парафії з’явилися і в ПЦУ. Сподіваюся, це докорінно вплине на її вигляд. До того ж визнання з боку грецьких церков, поїздки до тамтешніх святих місць мають суттєво змінити свідомість православних українців.

    Для ПЦУ – це шанс. Як і багато інших, з яких можна скористатися. Архіважливою річчю є те, що церква має бажання змінити українське православ’я. Очистити його від російських елементів та архетипів і повернути наші, зокрема й грецькі, які багато в чому тотожні з українськими. Про що йдеться? Від елементарних речей, як-от грецькі ризи та ряси на священиках чи відмова від цибулястих бань на церквах, до набагато серйозніших.

    Це і скорочення віддаленості душпастиря від вірних, і до­звіл жінкам відвідувати церкви без хусток, і встановлення лавок – традиційних у православ’ї, і посилення парафіяльних шкіл, вивчення основ віровчення. Вершиною цих реформ мала би бути реформа календаря і перехід на новоюліянську традицію. По суті, повернення до джерел – коли надвечір’я Нового року є Щедрим вечором, а Різдво святкується до нього.

    Разом із греко-католиками ПЦУ має шанс пришвидшити перехід до принципово інакшого релігійного життя в Україні та відновлення національних традицій. Наскільки в неї вийде – більшою чи меншою мірою стане зрозуміло до кінця наступного року. Якщо церква зможе адаптуватися до підкреслено нейтрального, а часто ворожого, ставлення до себе з боку влади – то особливих перешкод на її шляху просто немає.

    Чому це важливо? Будь-який уважний аналітик знає, що принциповими і безкомпромісними речами, які визначальні для само­ідентифікації українців, є мова та церква. Проти них завжди найжорстокіше боротимуться, адже це ті патерни, що не дозволяють українцеві втрачати тотожність. Уся наша історія доводить це твердження. Боротьбу проти мови і церкви Росія веде найзапекліше, майже не криючись, із виразною ненавистю. Тому питання ПЦУ – принципове для країни, а не лише для православних, чи, ширше кажучи, християн. Це питання національної безпеки. Тому кожна перемога ПЦУ – це перемога для кожного українця. Парадоксально, але навіть для тих, хто підтримує Російську церкву в Україні

    Ігор ЛУБ’ЯНОВ, журналіст, Gazeta.ua

    Найсвіжіше

    Популярне