Ефіопія – традиційно християнська країна. Однак близько 40 % її населення складають мусульмани. Вони заселяють здебільшого південні та східні провінції, завойовані лише в кінці 19 століття. З часом складна етноконфесійна структура стали причиною релігійних і міжетнічних проблем у країні, особливо після початку демократизації в 1990-х роках.
Особливо слід виділити сомалійців Огадену (прикордонної провінції, за яку йшла війна з Сомалі у 1980-х), що представляють собою органічне продовження сомалійського етнічного масиву, і завжди були найбільш вороже налаштовані до Аддис-Абеби. Однак Огаден – пустельна і відстала периферія Ефіопії. Останнім часом сепаратистські настрої поширюються серед центральних і найбільш економічно розвинутих народів, які традиційно сповідують як християнство, так і іслам (зокрема оромо).
Останнім часом питання релігійної приналежності актуалізується в Ефіопії. Частішають випадки терактів і злочинів проти християн. Це викликає наростає обурення і несприйняття. У вересні кілька десятків тисяч християн влаштували протести в Аддис-Абебі проти спалення церков. Маніфестанти звинуватили владу у пасивності та небажанні захищати порядок на адекватному рівні. Це пов’язують з особистістю прем’єр-міністра, що сповідує мусульманську релігію та походить з народу оромо. За словами протестувальників , за два роки було спалено понад 30 храмів, більшість – в місті Джиджига, столиці регіону Сомалі на сході Ефіопії (історична область Огадену).
Уряд Абія Ахмеда Алі прийшов до влади навесні 2018 року, після тривалих коаліційних переговорів. Загалом це правильне рішення аби врівноважити представництво співмірних за кількістю населення етноконфесійних общин. Але співпадіння зі зростанням фанатизму і осквернення церков змушує християнську громаду не сприймати таку політику Тим більше, що амхара відчувають себе носієм однієї з найдревніших християнських традицій у світі. Рішення про мир з Еритреєю, ухвалене у квітні 2018 (за яке Абій одержав Нобелівську премію миру), було теж сприйнято як часткові поступки мусульманському сусіду.
Ситуація накладається на загалом складну політичну ситуацію в країні.
У жовтні протести проти уряду знову спалахнули – тепер вже з боку більшості громадян. Звинувачення у тиску на опозиційного політика Джавара Мухаммеда вивели на вулиці людей у великих містах, спричинивши до багатьох смертей – на кінець жовтня загинуло до 67 осіб. Представники Церкви розкритикували Абія Ахмеда Алі за потурання насильству (зокрема столичний священик Макрос Гебре-Егзіабхер).
Однак, переважна християнська конфесія – Ефіопська православна церква – теж не монолітна, і потерпає від відцентрових рухів на базі етнічної самоідентифікацїі тепер вже християнських народів, що відчувають свою відмінність від амхара. Зокрема, у густонаселеному штаті Оромія, незважаючи на заборону Священного синоду Ефіопської Церкви, місцеві політики підтримують створення власної церкви. Нагадаємо, що оромо – один з найчисельніших народів Ефіопії, проте надто пізно приєднаний у 19 столітті до держави, і розділений навпіл між християнством та ісламом.
Взагалі значення Ефіопії як цитаделі християнства в Східній Африці (поряд з Кенією) дуже важливе.
Історично – це останній бастіон християнства в регіоні (після ісламізації Судану та Еритреї), що був збільшений після завоювань та навернення племінних земель у 19 столітті. Ефіопська церква перебуває у співпричасті з Александрійською коптською церквою, від якої адміністративно одержала автокефалію в 1959 році. Це група церков міафізитського доктринального спрямування в христології (що не визнають постанов Халкидонського собору 451 року). Проте в Ефіопській церкві протягом історії боролись більш помірковані і радикальні богословські течії. І лише у кінці 19 століття за часів негуса Менеліка II була затверджена теологічна школа tewahedo, найбільш наближена до «візантійського» православ’я. що дає надію на продуктивний діалог. Особливо на фоні посиленої та успішної місії Александрійського (греко-халкдидонського) патріархату в Африці – у Кенії, Танзанії, ДР Конго, Мозамбіку.
До речі, саме Мозамбіцький митрополит Хризостом (Карангуніс) у вересні де-факто вступив у співслужіння з представниками Православної Церкви України під час служби 14 вересня у Фессалоніках. Знову ж таки, визнання Ортодоксальною Ойкуменою ПЦУ вводить її у контекст богословських діалогів з міафізитськими церквами (що ведуться з 1990 року – Шамбезійських декларацій), що дає можливість не лише налагодити діалог між церковними ієрархами та інтелектуалами, а й посилити хороше реноме України загалом, як держави теж давнього східного обряду. Що піде на користь не лише церковним, але й політико-економічним взаємовідносинам. І реанімує призабутий історичний досвід – від християнської традиції середніх віків (коли втрачені у Візантії тексти зберігались як в ефіопських так і слов’янських рукописах – наприклад книги Еноха) до років Російської імперії та СРСР, де українці чимало приклались до вивчення цих земель. Особливо символічною тут є постать Олександра Булатовича – вихідця з харківського дворянства, географа і радника негуса Менеліка, що допоміг реорганізувати ефіопську армію за європейськими зразками, а згодом став афонським монахом і видатним богословом, увійшовши в конфлікт з російською церквою (його могилу на Сумщині, в селі Луциківка досі відвідують ефіопські студенти).
Внутрішні розколи, демографічне наростання долі мусульманської громади, оточення Ефіопії ворожими традиційно країнами змушує шукати допомоги назовні.
В 16 ст. це була католицька Португалія, в кінці 19 ст. – православна Росія. Зараз Москва намагається реанімувати свою роль захисника, і досить успішно. Однак очевидні подвійні стандарти – багаторічна підтримка сусіднього Судану та єгипетського режиму генерала Сісі (з якими в Аддис-Абеби ворожнеча як на релігійному ґрунті, так і через питання будівництва нільської греблі «Ренесансу»). З іншого боку, Україна в 1990-х більшою мірою підтримувала сусідню Еритрею (з якою в Ефіопії щойно останніми роками налагоджуються відносини, що стало приводом цьогорічної Нобелівської премії миру). Але водночас Київ постачає озброєння Кенії – союзнику Ефіопії. Особливо у стримуванні хаосу на території сусіднього Сомалі.
Це дає суттєві шанси реанімувати українську присутність, перевівши на вищий рівень взаємоспівпраці – від богословсько-інтелектуального діалогу (після очікуваного визнання ПЦУ більшістю Православної Ойкумени), до економічної та військово-політичнї співпраці в окремих галузях, і стратегічного витіснення Москви з ніші головного захисника християн Північно-Східної Африки. Якщо продовження внутрішньополітичних криз не змусить еліти країни спокуситись на «стабілізуючу» допомогу Кремля, сумний приклад чого можна бачити у сусідніх ЦАР та Судані.
