Днями ми опублікували реакцію військових священиків (капеланів) Православної Церкви України на звернення військового духовенства РПЦвУ до президента Зеленського. Про цю ситуацію висловився ще один капелан ПЦУ Сергій Дмитрієв.
Зовсім нещодавно в Очакові були збори військового духовенства Московського Патріархату, на якому група священників написала звернення до президента Зеленського про те, що порушуються права віруючих і вони бажають «окормлять» військовослужбовців України.
Багато хто з наших священників, капеланів, говорять, що не потрібно емоційно реагувати. Проте, я вважаю, що я маю повне право говорити саме мовою емоцій.
Я маю на це право, тому що був 18 років у Московському Патріархаті, і я добре знаю священників, які писали це звернення.
Я з перших днів окупації Криму був з нашими військовими і як священник, я хотів сказати: щоб «окормлять» громадян, які, захищають свою країну від агресії РФ, потрібно чітко розуміти, що московських священників ніхто звідти не виганяв.
Вони самі туди не прагнули! Були лиш поодинокі випадки, коли деякі священники МП були присутніми у Збройних Силах України і, як правило, ці священники переходили потім в Українську Церкву, бо відчували на собі утиски або осуд, непорозуміння з боку свого церковного керівництва.
Вважаю, що перед тим, як писати звернення, вони мали би привселюдно покаятись та просити прощення.
За те, що коли у Верховній Раді оголосили хвилину мовчання в пам’ять про загиблих Героїв у війні с Російською Федерацією, всі встали і тільки глава МП Онуфрій і два єпископи принципіально сиділи!
Вони мають попросити прощення у кожної з 13000 матерів, що втратили синів на цій війні, у дружин та дітей, тому що, в тому числі через них, «рускій мір» та війна прийшли в українські родини.
За те, що не стали допомагати бійцям вчасно, коли допомога була так потрібна. Я думаю, що вони мають привезти тони гуманітарної допомоги, щоб вимолити прощення.
Вони повинні чітко визначитися – чий Крим і хто воює на Донбасі, і хто вбиває наших людей, чітко сформувати цю позицію!
Осудити тих священників у Криму, які у 2014 році перерубали дріт сокирою у Штабі Віськово-Морського Флоту України. Тих, хто зустрічали з іконами окупантів та махали триколорами «зеленим чоловічкам» у Криму. На Донбасі жоден священник МП не заступився ні за військових, ані виступив проти агресії!
Написати звернення до свого патріарха Кирила, до глави своєї церкви з конкретними вимогами.
Уявіть, що в Москві вийшли б на Червону площу всі священики з вимогою зупинити війну і сказали б «Перестаньте вбивати наших братів!» – ось це було б по-християнськи!
Поки вони цього не зроблять – вони не можуть піклуватися про наших військовослужбовців, тому що це священники ворожої армії, яка вбиває українських військовослужбовців, українських громадян. Якщо говорити про колективну відповідальність, то вони так само відповідальні за вбивство наших громадян, як і ті терористи, що прийшли на нашу землю зі зброєю в руках.
Наша бригада, капеланом якої я є, одного разу захопила в полон священника МП, який з автоматом в руках брав участь у військових діях. Був випадок в Слов’янську, коли саме за доносом священника Московського Патріархату, терористи розстріляли і спалили двох дияконів протестантської церкви.
Ми, як священники Православної Церкви України, готові молитися поруч разом з будь-яким іншим капеланом будь-якої конфесії. Молитися за військовослужбовців різних релігійних поглядів. Я знаю, що священники МП до цього не готові. Вони не готові стати разом зі мною і помолитися за Україну, прочитати Отче Наш для військовослужбовців.
У нашій армії серед військовослужбовців проводиться опитування, вони самі обирають священика, якої конфесії, вони хочуть бачити поруч із собою, і згідно з цими опитуваннями, вони ніколи не обируть священників Московського Патріархату.
Це бажання армії! Насильно їх змусити не можна, в тому числі за наказом президента! Довіру армії потрібно заслужити! Заслужити потом і кров’ю! Потрібно понюхати пороху, походити на похорон, померти над труною загиблого Героя, відспівуючи його, змокнути від сліз невтішних вдів, волаючих від горя батьків, і тоді, якщо народ їх прийме, тоді вони можуть йти в українську армію.
